ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Одне око синє, інше– зелене

Коли йдеться про Туреч­чину, люди здебільшо­го згадують чарівні ма­льовничі курорти за­хідної чи південно-західної частини – Кемер, Ан­талія, Мармарис, Сіде... Але нам з вами – на схід, до про­вінції, міста й озера, що нази­ваються однаково – Ван.

Місто започаткувало чима­ло цивілізацій, серед них і дер­жава Урарту, і Велика Вірме­нія. Що ж до озера Ван, то Ту­реччина закономірно ним пи­шається, а Вірменія вважає своїм безповоротно втраченим природним діамантом. Не без підстав: по берегах озера ще збереглися архітектурні пам’ятки саме вірменського по­ходження. Цьому водоймищу мільйони років і воно не має собі рівних: Ван – найбільше в світі «содове озеро»; тутешня вода вшестеро солоніша за звичайну морську, дещо нага­дує воду Мертвого моря, та го­ловне – містить неймовірну кількість соди. Ближчі меш­канці ще з давніх-давен помі­тили, що прати в озерній воді – саме задоволення: будь-які речі набувають ідеальної чи­стоти. До слова, тут і до сьогод­ні щонеділі влаштовують гур­тове прання білизни. А варто скупатися в озері Ван, як вихо­диш на берег такий чистий, наче користувався найкращим у світі милом! Старі люди лі­кують в унікальній воді рев­матизм та артрити.

Та, мабуть, найбільш вра­жаючим є те, що в озері меш­кають... кішки. Про це пише великий шанувальник тварин Костянтин Федоров. Причому вони не лише добувають собі рибку, а й часом сплять у цій солоній та гіркій, перенасиче­ній содою воді, геть відкидаю­чи всі наші традиційні уявлен­ня про те, що кішки не терп­лять води й намагаються три­матися від неї подалі. Кажуть, якщо пощастить, то рано-вранці можна спостерігати справжній масовий заплив!

…Ще 1955 року, подорожую­чи Туреччиною, британська журналістка Соня Хеллідей за­примітила дуже гарних та ефектних кішок. Зацікавилась, почала розпитувати – й дістала двійко кошенят у подарунок. Ще більше вона здивувалася, коли під час відпочинку біля невеликої річки кошенята ви­стрибнули з машини, стрімго­лов кинулися до води й почали в ній весело плескатися й бави­тись. Англійка без вагань за­брала кошенят із собою до Лон­дона. А через кілька років її ко­лега, Лора Лашингтон, привез­ла з Туреччини до Великої Бри­танії ще двох таких кішок. Вони дали перспективне по­томство з усіма ознаками, що виявилися стійкими й переда­валися у спадок. Фелінологи належно оцінили «турецьку кішку» й офіційно зареєструва­ли її як чистокровну. Тож Євро­па... «вишикувалась у чергу» за ванським дивом!

Одне око ванської кішки яскраво-блакитне, інше – зеленувато-брунатне. Це не помилка природи й не дефект – це характерна риса породи турецький ван. Хвіст здебіль­шого мідно-каштановий, а все тіло, крім голови, біле.

Цікаво, що за християн­ськими уявленнями, вани – перші кішки, що зійшли з Но­єва ковчега на гору Арарат. А оскільки води довкола було ще предостатньо, їм довелося швиденько навчитися плава­ти, аби вибратися на суходіл. Між іншим, озеро Ван розта­шоване неподалік біблійного Арарату, тож міф таки тяжіє до «географічної правди».

З усім цим узгоджуються й предметні докази: ванські кіш­ки зображені на монетах пра­вителів Малої Азії (XVIII–XIII ст. до н. е.); в Луврі зберігаєть­ся щит римського легіонера, виготовлений приблизно в 387–375 роках до н. е. і знайде­ний на території Вірменії. На цьому щиті не лише зображе­но пухнастого турецького вана з двома характерними пляма­ми (за мусульманськими пере­казами, це сліди пальців Ал­лаха, який власноруч зловив пару кішок для ковчега), а й уміщено короткий опис твари­ни. Чому легіонер вирішив зробити ванського кота своїм особистим захисником? Ма­буть тому, що в усі часи саме ванські кішки користувались особливою шаною за хоро­брість та стопроцентну здат­ність виживати навіть у най­жорсткіших умовах.

Не випадково їм так само здавна приписують і магічні здібності. Деякі особини мало не провидці, й цю дивовижну рису використовують місцеві ворожки. Що ж, за легендою, пророк Мухаммед був різнооким; різного кольору очі мав і засновник Турецької Республі­ки Мустафа Кемаль Ататюрк.

•   Хвостатий символ

 У місті Ван, зазначає Ольга Ключарьова, при місцевому університеті організоване спеціаль­не відділення, фахівці якого досліджують ви­ключно цю породу. А при в’їзді до міста вас передусім зустрічає ве­лика скульптура: дві ванські кішки – одна гордовито сидячи, інша, поряд, напівлежачи. Зо­браження ванської кіш­ки прикрашає й прапор, що символізує кампа­нію із вступу Туреччини до Євросоюзу. На сайті Міністерства культури й туризму Турецької Рес­публіки є сторінка, спе­ціально присвячена ванській кішці. Отже зрозуміло, що для Ту­реччини це є національ­ним надбанням.

З іншого боку, кількість представників ванської породи, на жаль, стрімко знижується, тож турець­кий уряд вживає заходів для її збереження та примноження. Примі­ром, власники кішок одержують спеціальні субсидії. А середня ціна кошеняти – 250–300 до­ларів. Однак вивозити цих тварин за межі краї­ни забороняє закон.

Тетяна МОРГУН

оглядач «ПВ»

 Рибка шукає, де краще

 Сингапур і без того є надзви­чайно притягальним для мандрівника. Проте, саме тут живе найбажаніша й найдорожча в світі рибка довжиною всього 38–40 см, за яку власникам пропону­ють майже півмільйона до­ларів! Називається арована.

Її власники – компанія Aro Dynasty, що опікується виве­денням рідкісних риб. Існує близько 200 видів цієї поро­ди, що відрізняються один від одного кольором, розмі­рами луски, формою плав­ників тощо, але найпрекрас­нішою вважається біла пла­тинова арована без жодної кольорової плямки.

Платинова арована – межа мрій багатьох і дуже бажа­ний гість у будь-якому еліт­ному акваріумі. Тим більше, що за місцевою легендою, вона приносить її власникові удачу в бізнесі, багатство й процвітання. Крім зовніш­ньої краси, аровану відріз­няє надзвичайна граціоз­ність, у природі вона дуже гарно вистрибує з води, аби впіймати собі поживу.

Рибка дедалі дорожчає (як і будь-який витвір мистецтва), але якби якийсь колекціонер примудрився таки дістати цей ексклюзив, він сам не­гайно набув би світової слави в середовищі еліти, що живе колекціонуванням рідкісного й незвичайного.

 ПОБАЧИТИ В КАМЕНІ ДУШУ

Можливо, це мистецтво якось пов’язане з релігійними й філософськими погляда­ми Сходу (а він, як ми знаємо, справа тонка). А може, йдеться про осо­бливий дар митця, який не лише вміє відчути в камені душу, живий вну­трішній світ, а й визволи­ти їх, подавши вражено­му глядачеві цілком упіз­наваний, неймовірно майстерно виготовлений предмет. Ідеться про японського скульптора Хі­ротоші Іто, що зробив справою свого життя ви­твори з каменю та му­шель. Його колекція як­найкраще демонструє не лише незбагненну техні­ку, а й грані щирої натури самого Іто.

У 1982 році він закінчив університет витончених мистецтв у Токіо й попер­вах спеціалізувався на скульптурах із металу. Проте через деякий час його увагу привернули природні камені, на пер­ший погляд прості, та саме вони, власне, й ста­ли для нього справжньою пристрастю й слухняним матеріалом. У вмілих ру­ках майстра камінь набу­ває цілком неймовірних рис: то гаманець, то дам­ська сумочка, а то охайно складена чоловіча сороч­ка, або морозиво, що розтануло на тарілці... Вражає, приміром, скуль­птурка у вигляді ноги, що рухається: таке вражен­ня, ніби нога справжня, мимохіть починаєш по­думки «домальовувати».

Хіротоші Іто каже, що йому підвладний будь-який камінь, хоча над усе він полюбляє робити свої маленькі (за розміром) шедеври з річкових кру­глячків, які видобуває з річечки біля рідного міс­та Мацумото на острові Хонсю.

Знавці стверджують, що ретельно нюансовані, фі­лігранні вироби з каменю – дуже складне мисте­цтво, тож, з огляду на це, роботи Хіротоші Іто не мають собі рівних.

31.10.2012

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини