ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

І перспективно, і конструктивно

Інформація – продукт не менш вартісний (а, може, й більш), ніж продукти харчування. Принаймні деякі. Тож і повелося, що паралель­но з розкруткою та зростанням популярнос­ті якогось гастрономічного дива, в міру його географічного поширення й затребуваності, засоби масової інформації охоче інформують свої «маси» про походження страви, її автора. Творця, сказати б.

І все ж таки ім’я людини, яка вигадала доширак, або локшину швидкого приго­тування, і своєрідний ореол над цим ім’ям представлені цікавій широкій пу­бліці порівняно недавно.

 Отже, в січні 2007 року відійшов у вічність дуже літній японець Момофуку Андо, якому належить один з найголовніших світових винаходів минулого сто­ліття. Світ трохи здивував­ся, дізнавшись, що японці серед найбільших винахо­дів своїх земляків у ХХ сто­літті на перше місце вису­нули розчинний суп із лок­шини, на друге – караоке, й лише потім – портатив­ний аудіоплеєр та компакт-диск. Та зрештою, саме тоді стало остаточно зрозумілим, хто ж приду­мав неперевершений за співвідношенням доступ­на ціна – якість доширак.

Нині про Момофуку на­писано пребагато. Він на­родився 1910 року на окупо­ваному японцями Тайвані, рано втратив батьків. У 22 роки вирішив розпочати власний бізнес, для чого вирушив до міста Осаки. Здавалося, доля всміхнула­ся молодому бізнесмену, однак Друга світова війна зробила його компанію банкрутом. Більше того, за несплату податків Андо по­трапив до в’язниці. А далі довелося все розпочинати спочатку. Але не відразу.

Уявімо собі зруйновану та виснажену війною Япо­нію, голод, довгі черги за їжею, в яких годинами при­речено вистоювали змучені скрутою «незаможники» різного віку. Стояв серед них і Момофуку, обібраний майже до нитки, так само голодний і холодний. Ма­буть, у ці години його й від­відала перспективна думка: «Люди не повинні відчува­ти нестачі їжі». На зміну їй прийшла й конструктивна: треба створити швидкороз­чинну локшину. Причому не суху, яку вигадали ки­тайці ще тисячу років тому, а іншу. Дешеву, смачну, що готується миттєво! Тож ам­біції справжнього бізнесме­на, підживлені цілеспрямо­ваністю й упертою працею, змінили не лише його жит­тя та долю, а й життя всієї планети.

Звісно, передусім хо­четься запитати: чому саме локшина, а не якийсь інший продукт? Тут є цікава осо­бливість: японці не призви­чаїлись до хліба й не вважа­ють його їжею, на відміну від рису та локшини.

Тож Момофуку передусім бажав позбавити сво­їх земляків від принизли­вих черг, а вже «програма-максимум» цього незви­чайного японця мала на меті врятувати від голоду все людство. Для своїх екс­периментів Андо побуду­вав кухню-лабораторію по­близу власного помешкан­ня в містечку Ікеда. Попер­вах локшина або зовсім не мала смаку, або розварю­валася настільки, що пере­творювалася на кашу. По­трібен був прорив, і він стався: Момофуку здога­дався оббризкати свою локшину бульйоном, а далі розмішував її та об­смажував у пальмовій олії, випаровуючи вологу. А тоді висушив у вигляді брикетів. Для приготуван­ня смачної страви потріб­но було лише додати окріп. Ось так і народилася новіт­ня справжнісінька рамен, улюблениця нації! Оскіль­ки, як казав колись Гете, «перший ґудзик мундиру було застібнуто правиль­но», наступні ідеї приходи­ли легко, ніби самі собою: до кожного брикета Андо додавав два пакетики: в одному, непрозорому, – спеції та екстракт бульйо­ну; в іншому, прозорому, – дещиця пальмової олії. Так з’явився славетний Chikin Ramen, шедевр з ку­рячим присмаком. Лише курячим! У цьому полягав переконливий бізнес-резон: у такий спосіб вина­хідник спромігся «омину­ти релігійні табу, чинні в різних країнах. Індійці не вживають яловичини, му­сульмани – свинини, проте немає жодної культури, релігії чи країни, яка забо­роняє їсти курку», – пояс­нював японець (i-fakt.ru).

У серпні 1958 року пер­ша продукція компанії Nissin Food Products, ство­реної Андо, вийшла спо­чатку на внутрішній ри­нок, а далі рушила на заво­ювання світу. Менш ніж че­рез півтора десятиліття но­ватор дивує світ черговою новинкою – локшина Cup Noodles у пінополіуретано­вій скляночці: лий окріп і їж! Це був справжній пода­рунок для тих, хто прагне заощадити час. Третій про­ект Андо взагалі вразив: усе те саме, лише в розчин­ній мисочці з сушених ово­чів. З’їв супчик – і тарілоч­кою закусив!

Одне слово, Момофуку Андо став справжнім мо­нополістом та імперато­ром у кулінарній сфері. Його компанія виробляє майже 20 видів локшини з найрізноманітнішими смаками та складниками, заводи імперії розташова­ні по всьому світу.

До речі, смачна, пожив­на, доступна швидкороз­чинна локшина й справді врятувала життя тисяч лю­дей у різних країнах, що по­страждали з цілковито різ­них причин. А сам Андо не­одноразово підкреслював, що прожив таке довге жит­тя, бо постійно вживав про­дукт власного винаходу.

 І маленька ложка дьогтю…

 Ідеться, зрозуміло, про пальмову олію. Можна її вжи­вати чи ні? Доводилося чути діаметрально протилеж­ні думки. Одні стверджують, що пальмова олія дуже корисна для судин, запобігає інфарктам та інсультам, поліпшує діяльність мозку. Інші доводять, що вона надзвичайно шкідлива для людини, бо спричиняє цу­кровий діабет, онкологічні та серцево-судинні захво­рювання. То кому ж вірити? Втім, у покупця є простий вибір: прочитати напис на етикетці й прийняти рі­шення. Однак, принаймні, приклад самого Момофуку Андо спростовує «контраверсійні» аргументи. І зре­штою, безкомпромісна правда в тому, що своєї мети нагодувати світ він, безперечно, досягнув.

 Морозиво: майже олімпійські завдання

 Людина є невтомною в пошуках чогось «іще смачнішого». В холод­них широтах вигаду­ють гарячі страви, в те­плих – холодні десерти. Так із давніх-давен з’явилися прообрази морозива.

 Приміром, на Русі в спеку смакували замороженим у льоху й наструганим довги­ми паличками молоком. Утім вважається, що моро­зиво винайшли китайці. Вони ж першими придума­ли й пристрій для його ви­готовлення. Французи ідею підхопили й вдосконалили. Принцип роботи перших «морожениць» був про­стим: використовувалося багато криги, селітра або сіль. Скажімо, солона вода замерзає за температури нижче нуля, отже, змішу­вання криги з сіллю (селі­трою) охолоджує солодку суміш до нульової темпера­тури, що для морозива є цілком достатнім. Кмітливі англійці домовилися з Нор­вегією, звідки до Британії транспортували кригу в промислових розмірах. Що в різних країнах являла со­бою суміш – інша історія, так чи інакше, а морозиво підкорило світ.

А перший вафельний ріжок для морозива з’явився в Америці на початку ХХ сто­ліття. Переказують, що в продавця морозива закінчи­лися картонні тарілки, й про­давець сирійських вафель, якому забракло покупців, запропонував йому скоопе­руватися та продавати мо­розиво в загорнутих вафлях. Нині США вважаються світо­вим лідером споживання морозива: на кожну людину тут щороку припадає 23 кг цього продукту.

Але холодний десерт має свої варіанти. Іта­лійці, скажімо, відда­ють перевагу джелато – суміші нежирного молока та яєць. А в Малайзії популярна страва айс-касанг, що готується з льоду, си­ропу, червоних бобів та згущеного молока.

•  Чи знаєте ви, що...

 ...cочевиця походить із Середземномор’я? Її з любов’ю вирощували в сиву давнину й вирощують нині. Про це свідчить хоча б той факт, що зерна соче­виці було знайдено під час археологічних розкопок будівель на палях бронзо­вої ери.

Приміром, давні египтяни вкладали сочевичний хліб у гробниці померлих – як їжу, що супроводжує люди­ну не лише в земному, а й у потойбічному житті. Німці досі зберігають зворушли­ву любов до сочевиці й не­одмінно подають її на но­ворічний стіл як святкову страву: за леген­дою, це забез­печить родині до­бробут.

Сочевицю ре­комендують їсти всім, хто прагне схуднути, але річ не лише в цьому. Наші пращу­ри знали про ще одну влас­тивість цієї бобової культу­ри: лікувати шлункові й не­рвові розлади. А давньо­римські лікарі взагалі стверджували, що система­тичне вживання сочевиці не лише оздоровлює люди­ну, а й робить її, так би мо­вити, соціально ідеальною – спокійною, стриманою, толерантною. Приблизно тоді ж і дещо пізніше ві­тчизняні медики, констату­ючи, що сочевиця корисні­ша за горох та боби, все ж не рекомендува­ли зловжи­вати нею. Мабуть, слуш­но: все, що над­міру, не піде на ко­ристь!

24.10.2012

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини