ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

З палким парагвайським привітом!

Як відомо, посуд буває простий і... «золотий», – під­кажете ви. Буває. Проте зараз лише хотілося б на­гадати, що він буває простий і непростий. Екзо­тичний. «А навіщо нам, людям простим, такий посуд?» – запитаєте. Гадаємо, тому, що дуже приємно, не полишаючи власного крісла, пере­міститися, приміром, до парагвайських джунглів!

 Але ж як цього до­сягти без мате? Або з мате, але без бомбільї?! Не маючи не лише самої бомбільї, а й навіть уявлення про неї, не варто навіть напружуватись і мріяти...

Бомбілья (bombilla) бук­вально перекладається як «соломинка». Саме з неї і п’ють славетний парагвай­ський чай, інакше – мате. Ще його називають чаєм єзуїтів або чаєм святого Бартоломея. Одержують мате з висушеного листя ві­чнозеленого тропічного де­рева єрба мате – попервах рослини дикої, а згодом справедливо названої або­ригенами «зеленим золо­том Південної Америки».

Індіанські легенди, по­відомляє, зокрема, teanadin.com.ua, оповіда­ють, що місцеве населення одержало мате в подару­нок від бога. Бог з’явився в прадавні часи на землі плем’я гуарані – сильний, вродливий, блакитноокий – і дав людям ще багато не­оціненних знань: релігію, медицину, навчив земле­робству. Тож у Парагваї, Аргентині й Бразилії насо­лоджуються незвичайним напоєм з давніх-давен.

А от європейці дізнали­ся про нього лише на по­чатку XVII століття, коли ченці ордену єзуїтів при­везли його до Європи під назвою «трави святого Бар­толомея». Причому мона­хи не лише самі залюбки пили мате, а й удалися до монопольної торгівлі ці­лющим напоєм. Так у мате з’явилася ще одна назва – «настоянка ченця». А зага­лом «зелене золото» було докладно описано лише 1822 року французьким бо­таніком і натуралістом Ав­густом де Сент Хілейром, коли він досліджував про­стору територію зелених заростей у басейні річки Парана. До речі, такі ж де­рева культивуються і в Ін­дії; навіть більше – їх лис­тя є частиною аюрведич­ної фармакопії для ліку­вання втоми, головного болю, нервових розладів та ревматизму.

Але повернімося до по­суду. За традицією, латино­американці використову­ють бомбілью разом із по­судиною з висушеного на сонці гарбуза, яка назива­ється калабас (іноді кажуть і пишуть калебаса, що, зда­ється, точніше). До речі, в мові іншого індіанського плем’я кечуа слово мате означає «пляшковий гар­буз», отже, той самий кала­бас. Соломинка-бомбілья, як правило, завдовжки 15–25 сантиметрів. Вона може бути прямою чи вигнутою, S-подібною. Влаштована ця річ доволі мудро – її горіш­ня частина нагадує трохи сплющений мундштук, а нижня, що занурюється в мате, – маленьку булаву з численними отворами. На цю умовну «булаву» покла­дено функції фільтра, який затримує великі й дрібні часточки рослини, котру заварюють. Можна сказа­ти, що йдеться про свого роду попередника чайного ситечка.

І хоча бомбілью найчас­тіше називають соломин­кою, насправді заможні парагвайці виготовляли її зі срібла, бідніші ж корис­тувалися дерев’яними, кіс­тяними чи очеретяними бомбільями. Середній, якщо можна так вислови­тися, клас парагвайського населення волів мати в себе комбіновані бомбільї: сама трубочка могла бути очеретяна, а ситечко – сріб­не. У Південній Америці мате набагато популярні­ший за чай чи каву. Його п’ють до семи разів на день як стимулюючий та енер­гетичний засіб.

В останні десятиліття мате став надзвичайно модним напоєм у Європі. Проте, на жаль, срібло ви­користовується зрідка, су­часні бомбільї здебільшого виготовляють із пластику.

Якщо ви вже вподобали мате й заохотили до нього приятелів, наважимося на доречну пораду. Тому, хто любить гарячий напій, вар­то користуватися бомбі­льями коротшими й виго­товленими з дерева, а якщо подобається прохо­лодний, добре прислу­житься видовжена бомбі­лья, причому неодмінно срібна.

Загалом можна заварю­вати й пити мате як зви­чайний чай, відмовившись від екзотичного посуду. Тим більше, що він чудово заварюється біля 12 разів. Майже неймовірно, але на­пій від того тільки покра­щується. Та враження все ж буде неповним: конкрет­ні ужиткові речі міцно пов’язані з традиційними ритуалами, заради яких їх і було створено

 П’єш мате – здоровий через те!

Не лише фахівці, а й споживачі, які розуміються на чаях, уже виробили цілу низку спостережень та ре­комендацій, зокрема щодо вживання парагвай­ського чаю мате. Про його цілющі властивості ми частково вже згадували. Додамо, що мате має уні­кальну здатність відновлювати клітини, а у великих містах, де повітря вкрай забруднене, цей напій фак­тично ідеально очищує кров завдяки наявності кис­ню й хлорофілу. Мате містить цілий комплекс віта­мінів та мінералів, що є запорукою міцного здоров’я, потрапляє безпосередньо в кровотік, захи­щаючи організм від багатьох хвороб. Крім того, в його складі є потужний алкалоїд – матеїн, який по­силює увагу, не викликаючи при цьому нервового збудження, на відміну від кофеїну. А ще він має ви­няткові антистресові властивості й активно допо­магає подолати алкозалежність і бажання палити.

Між іншим, є слушні поради й для кожної статі. При­міром, якщо жінка вживатиме свіжий чай мате 3–4 рази на день перед їдою, то швидко відчує зниження апетиту, а вже за місяць помітить реальне схуднення. Якщо чоловік після на­пруженого й важкого ро­бочого дня замість пива вип’є свіжозаварений мате, то позбудеться фізич­ної і душевної втоми.

 Молочний каптур, ченці й легенди

 Яку волієте каву? Може, капу­чіно? Смачний, пожив­ний чорно-білий напій приховує чимало легенд щодо походження влас­ного рецепта й імені.

 У перекладі з італійської ка­пучіно (cappuccino) означає каптур. Напій буцімто вина­йшли ченці-капуцини (а їхнє вбрання справді мало чима­лий каптур), здогадавшися змішати особливим чином каву з молоком. За перека­зами, каву вони уособлюва­ли з пеклом (але вживати полюбляли!), а молоко – з раєм. Отже, останнє ретель­но збивали, одержуючи міц­ний білий «каптур», яким і вкривали темну частину на­пою. За іншою легендою, у Відні, де щойно завершила­ся війна з турками, з’явилися кавові зерна, а слідом – прецікавий напій: чорна кава. Однак її незвичний для віденців гіркуватий смак да­леко не всім подобався. І знову «на сцену» виходить італійський монах, який на той час проповідував у Ав­ стрії. Він і передав досвід ка­пуцинів віденцям.

Самі ж італійці до сьогодні обожнюють капучіно, п’ють його зранку і впродовж дня. Холодна версія напою має назву cappuccino Freddo, розповідає luxurynet.ru, і його молочний каптур мен­ше, ніж у класичного.

А фахівці з приготування кави в Італії звуться «баріс­та». Це справжні митці-креативники, затребувані в усіх ресторанах та кав’ярнях світу. Професійні баріста вміють готувати біля 50 сортів кави, розріз­няти 3 тис. відтінків кавово­го аромату. Змагаючись під час професійних конкурсів, вони здатні буквально при­голомшити глядачів надзви­чайно гарним і складним малюнком на верхівці чаш­ки з капучіно.

  ­

Чи знаєте ви, що...

...існують рослини-«цукерки». Скажімо, листя параг­вайського чагарника стевія в 300 разів солодше за цу­кор. А по висхідній ще ціка­віше: мексиканська цукро­ва трава солодша за цукор у тисячу разів, червоні яго­ди трав’янистої рослини тоуматокус данелій з афри­канської савани – в 2 тис. разів. Нарешті, Західна Аф­рика може похвалитися найсолодшою рослиною в світі: це чагарник кетемф, що містить речовину тоу­матин, солодшу за цукор... у 100 тис. разів!

...на узбережжі Гвінейської протоки росте пальма, пло­ди якої – дуже соковиті го­ріхи. Якщо сік такого горіха затужавіє, його практично не можна відрізнити від вершкового масла.

...Японія – батьківщина цу­керкового дерева ховенія солодка, представника ро­дини крушинових. Ховенію ще називають японським родзинковим деревом. Що­правда, смак такої рослин­ної цукерки не кожному до вподоби: типові сухі кислу­ваті родзинки. Кожне дере­во може вродити до 35 кі­лограмів подібних ласощів.

...на островах Океанії рос­туть так звані хлібні дерева (родина тутових). Їхні плоди – еліптичні «буханці» вагою до 12 кілограмів. У дещо со­лодкій м’якоті такого «хліба» дуже багато крохмалю, що поступово, дозріваючи, пе­ретворюється на тісто. З не­дозрілих плодів місцеві мешканці виробляють різні напої, а зі стиглих справді печуть хліб. Це дивовижне дерево плодоносить упро­довж 70–75 років і кожного року дає до 800 «хлібин». Недарма славетний море­плавець Джеймс Кук писав: «Той, хто посадить хлібне дерево, зробить більше, аби прогодувати своїх нащадків, ніж хлібороб, який усе жит­тя в поті чола свого обробляє поле».

(За factroom.ru)

09.08.2012

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини