СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

Життя довжиною півстоліття. Ювілей легендарного цеху зібрав представників різних регіонів і національностей

Сьогодні такі зустрі­чі потрібні, як ніко­ли. Адже народна дипломатія, для якої так багато роблять профспілки, спро­можна зміцнювати мир, взаєморозумін­ня, дружбу, співпра­цю, нормальні відно­сини на всіх рівнях. Тому значення чудо­вого свята хіміків на­уково-виробничого об’єднання «Сєверо­донецький Склоплас­тик» виходить дале­ко за межі одного трудового колективу.

Семен ПЕРЦОВСЬКИЙ

ЛЮБОВ’Ю ЗА ЛЮБОВ

П’ятий цех підприєм­ства, що з ініціативи профспілкового активу нещодавно урочисто від­значив своє 50-річчя, яв­ляв собою, по суті, завод у заводі. Тут випускали безліч різних виробів; у кращі часи працювало до восьмисот осіб. Цех пер­шим опанував велико­масштабний випуск ві­тчизняних сучасних ма­теріалів, які були, є і бу­дуть важливими скрізь і всюди. У нього вчилися раніше, багато корисного можна згадати й почерп­нути і тепер.

Тим, кого нині назива­ють ветеранами, довело­ся стартувати практично з нуля, але саме це й при­ваблювало молодь із різ­них областей України, Ро­сії, Білорусії, Молдови. Одні напередодні вчили­ся за профілем, інші тіль­ки вирішили опановува­ти нові спеціальності.

«Я з чотирма подруга­ми вже встигла попрацю­вати в рідному Бердян­ську на невеликому заво­ді, – розповідає Катерина Костянтинівна Пащенко. – Аж ось побачили по те­левізору молодий Сєверо­донецьк, завод, що наро­джується… Нас відпуска­ти сюди не хотіли, але ми все ж поїхали».

Ці сивочолі жінки й чо­ловіки і досі виявляють бойовий характер. Тож чи варто дивуватися висо­ким трудовим нагородам багатьох із них! У Катери­ни Костянтинівни, напри­клад, є й вищий у країні орден. До того ж вона бра­ла участь у найголовні­ших тоді всесоюзних фо­румах: було про що розпо­вісти оператору-професі­оналу, наставнику, гро­мадському лідеру.

Вона приїхали з Бер­дянська на кілька днів – у свою молодість, скромно присіла скраєчку. Разом із чоловіком – Павлом Миколайовичем Капуць­ким, у якому відразу й не впізнаєш головної тут людини. Жодної офіцій­ності, скромне вбрання, в руці – старенький мобіль­ник... І лише після того, як зауважуєш, що всі спершу саме до нього під­ходять з обіймами, приві­таннями, розумієш, що йому випало найбільше на світі багатство – щира повага, любов людей.

«Ми приїхали сюди зві­дусіль, покинули всі справи, адже нам сказа­ли: запрошують профком і Капуцький, – так або приблизно так казали ве­терани. – Де ще знайти та­кого керівника, особливо в нинішні часи?!»

Зрозуміло, що началь­ником цеху Павло Мико­лайович став не відразу. Молодий білоруський хі­мік приїхав в Україну з Полоцька, як кажуть, за набором.

«Що мене здивувало? – згадує він у нашій бесіді ті часи. – Те, що командує цехом дівчина моїх років – Лариса Павлівна Петру­шенко. – І уявляєте: ще монтаж йде, а тут вже і квіти, фонтани. Це вона профспілковий актив за­діяла. Як настрій підні­мається! Прийнявши у неї естафету, намагався такий підйом втримати».

Що можна сказати, якщо в однієї з перших операторів – Світлани на­віть прізвище надихало: Улибкіна.

«Павло Миколайович як начальник бував у всіх змінах, мало не всіх знав на ім’я, – розповідає Кате­рина Костянтинівна. – Коли обходив дільниці разом із профспілковими комісіями, завжди розпи­тував про виробничі й сі­мейні проблеми, а якщо треба, одразу ж допома­гав. Та що там казати: коли заслужив підвищен­ня зарплати, то пішов до директора й попросив від­дати цю надбавку іншому фахівцю. У того саме на­родилася третя дитина. Між іншим, я на відряд­них більше за чоловіка- начальника заробляла. Хоча нервів він витрачав значно більше. Знаєте, коли ми з ним йшли міс­том, я найбільше пережи­вала, щоб повз нас не про­їхала пожежна машина. Він у таких випадках від­разу зривався з місця: швидше з’ясувати, чи раптом в нашому цеху щось не сталося».

КРАЩІ З КРАЩИХ

Тоді відданість справі була не просто гарні сло­ва, а справжня риса ха­рактеру. Зараз Тетяна Яківна Рохман пишаєть­ся своїм трудовим орде­ном так, як багато років тому звичайним завод­ським пропуском. Меш­кала вона від заводу, зда­ється, найдалі від усіх – за Дінцем, у Лисичан­ську. Не завжди навіть попутки до «Склопласти­ку» тоді ходили. Тож діс­тавалася до роботи за­міськими шосе в будь-яку пору року й погоду – хоч до ночі, хоч на світанку. І працювала все краще і краще. Так тоді жив бага­то хто.

Павло Капуцький, інші інженери-винахід­ники, робітники вдоско­налювали обладнання, технологічні процеси. Ке­рівництво підприємства залучило до цього вче­них, конструкторів. Про­дукція ставала якісні­шою, економічнішою. І, як домагався профактив: праця – легшою, її умови – кращими. Звідси – і про­грес у всьому.

Колектив заслужив право називатися Цехом імені «Молодої гвардії». До його складу було зара­ховано героїв-молодогвардійців. Не символіч­но, а реально. Належну додаткову зарплату від­давали на добрі справи, зокрема й на підтримку молодогвардійського му­зею в Краснодоні.

За підсумками змаган­ня керівництво хімпрому та галузева профспілка назвали їх кращим цехом у країні. Зрозуміло, що особливу роль тут зігра­ли стимульовані проф­спілковою організацією робітниче товариство, відповідальність не тіль­ки за себе, а й за інших, взаємодопомога, вміння передавати, розвивати досвід кращих. А ще – ба­жання цей досвід пере­ймати.

«Я у свого майбутнього чоловіка закохалася з першого погляду: побачи­ла, як гарно він працює, – зізналася оператор Анна Савицька. – Це не «служ­бовий роман», описаний радянським письменни­ком, а справді початок на­шої історії кохання. Мені здалося, що Ерік вправля­ється зі скляними нитка­ми, ніби на гітарі грає: ко­жен рух – віртуозний, від­точений. Не встигло щось обірватися, як знову у нього все схвачено-пов’язано. Причому відразу на декількох, об’єднаних ро­бочих місцях. Захотілося навчитися працювати так само, от і стала його по­мічником…

А що стосується комсо­мольських весіль – важко навіть згадати, скільки їх було. Зінаїда Іванівна та Павло Семенович Гаври­люки, з якими познайо­мився на ювілеї, одружи­лися одними з перших. На весіллі директор та голова профкому заводу вручили їм ключі від однокімнат­ної квартири. Не дивно, що згодом за батьками в цех приходили сини й до­чки, що тут формувалися трудові династії.

ЖИТТЯ ТРИВАЄ

Ведучі свята ветерани цеху, профспілкові орга­нізатори Раїса Миколаїв­на Мартіян і Ольга Мико­лаївна Водолазська нада­вали слово багатьом сво­їм товаришам. Було що сказати і Наталії Мико­лаївні Соловйовій, яка пройшла в цеху школу громадської активності й очолила профспілковий комітет усього підприєм­ства, та багатьом іншим. Усі вони в ті важкі часи, спираючись на підтрим­ку колективу, проявляли високу компетентність, ділову, творчу ініціативу, вміння вирішувати складні завдання.

А про батька й сина Го­рячевих можна навіть на­писати цілу повість. «Наш великий рід почи­нався на Дону, продовжу­вався за Уралом, потім – у Троїцькому районі Лу­ганщини, – розповів Юрій Горячев. – Я вже праді­дусь, і задоволений, що для нового покоління рід­ним став Сєверодонецьк. На «Склопластику» я по­чинав працювати елек­триком в п’ятому цеху, дійшов до посади началь­ника заводського відділу технічного контролю».

Найсуворіше, мабуть, Горячев-старший питав з сина Олега, який почав керувати рідним цехом. Та він і сам, пройшовши бойовий шлях в Афганіс­тані, отримавши там ме­даль «За відвагу», не може працювати абияк, не з повною віддачею... Коли такий гігант, як «Склопластик», був при­гальмований ринковою стихією, організував не­велике виробництво дещо іншого, але спорідненого профілю, і зараз вони по­стачають продукцію да­леко за межі Сєверодо­нецька.

«Склопластик» нині переживає друге ди­хання.

«Наш п’ятий цех увій­шов в об’єднане виробни­цтво, керувати яким дові­рено мені», – повідомив Сергій Козюберда. Рані­ше він очолював сировин­ний цех, а тому добре знає весь технологічний ланцюжок, що допомагає налагоджувати ефектив­ну взаємодію суміжни­ків. «Ми налагодили співпрацю з китайськими колегами, разом модерні­зуємо технологічні лінії, – ділиться Сергій Івано­вич. – Вийшли на ринок із новою продукцією, маємо гарні перспективи». Так що загальна трудова біо­графія триває.

13.04.2014

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини