ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Квота – соціальна відповідальність роботодавців

Попри те, що в суспільстві та державі, серед робо­тодавців немає однознач­них підходів до залучен­ня осіб з інвалідністю на ринок праці, їх працевла­штування, ці питання ста­ють дедалі актуальніши­ми. Експерти кажуть, що працевлаштування та­ких осіб є викликом сьо­годення та посиленням професіоналізації ринку праці. Відтак роботодав­ці мають реагувати на су­часні тенденції.

Т а в українських реаліях пра­цевлаштування інваліда за­звичай означає лише те, що в якійсь компанії лежить його трудова книжка, а ке­рівник фірми звітує, що квоту в 4% ви­тримано. У такий спосіб підприємець уникає штрафу, передбаченого законо­давством за невиконання норми щодо кількості працівників-інвалідів.

Європейський досвід свідчить, що головним принципом має бути пози­тивне стимулювання, мотивація робо­тодавця, а не санкції. Скажімо, в Поль­щі діє механізм державної підтримки, повністю відкритий для всіх суб’єктів ринку. Польське законодавство зобов’язує кожного роботодавця спо­чатку сплатити грошовий внесок до Фонду реабілітації інвалідів. Потім встановлюється квота працевлашту­вання інвалідів і, відповідно, звільня­ються від сплати внеску ті, хто її запо­внив. На відміну від українського за­конодавства, внесок не є адміністра­тивним штрафом. Тож у Польщі будь- який суб’єкт господарювання, що до­тримується умов, передбачених там­тешнім законодавством, може отри­мати різні види грошової компенсації.

Європейські експерти стверджу­ють, що в умовах професійної конку­ренції особи з інвалідністю є більш мотивованими та відповідальніши­ми у виконанні службових обов’язків, менш вимогливими до умов праці. Інваліди також більш мотивовані до професійного навчання.

В Україні проживають понад 2,6 млн людей з інвалідністю, з яких 74% працездатного віку. Однак лише третина їх працевлаштовані.

Держава запровадила спеціальну квоту, коли кількість працівників пе­ревищує 25 осіб, 4% мають складати люди з інвалідністю. При цьому нор­матив стосується абсолютно всіх уста­нов, підприємств як приватного, так і державного секторів, де використову­ється наймана праця. Чимало робото­давців свідомо уникають виконання встановленого нормативу, за що Фонд соціального захисту інвалідів стягує адміністративно-господарські санкції з порушників. Відмовляючись від ви­конання нормативу, представники приватного сектору здебільшого керу­ються комерційною невигідністю. Водночас бюджетні установи законо­давчо звільнені від штрафів за пору­шення норм на працевлаштування людей з інвалідністю. Відповідно, за даними аудиту Рахункової палати України державних установ і підпри­ємств, переважна більшість бюджет­них установ в Україні ухиляються від виконання цієї квоти. Що стосується підприємств та організацій, які не на­лежать до державного сектору, то вони зобов’язані сплачувати санкції за невиконання квоти. Однак, навіть це не змушує багатьох роботодавців брати на роботу працівників, які ма­ють інвалідність. Цікава статистика: роботодавцями, які не виконали нор­мативу щодо працевлаштування осіб з інвалідністю, сплачено вдвічі біль­ше адміністративно-господарських санкцій, ніж було заплановано держа­вою. Це свідчить про небажання робо­тодавців брати на роботу осіб з інва­лідністю або принаймні про те, що простіше сплатити штраф, ніж ство­рити відповідні умови та знайти по­трібного працівника.

Та є у цієї проблеми й зворотний бік. Велика кількість роботодавців не сплачують санкції, тому що зро­били все від них залежне для вико­нання нормативу працевлаштуван­ня осіб з інвалідністю: створили спе­ціальні робочі місця та здійснювали пошук осіб з інвалідністю, зокрема шляхом залучення Державної служ­би зайнятості. Однак, вони так і не змогли виконати норматив з працевлаштування людей з інвалідністю. То може, Служба зайнятості працює не так ефективно, як звітує?

Підвищення рівня зайнятості осіб з інвалідністю мало б стати одним з пріоритетів державної соціальної політики щодо цієї категорії грома­дян. Підтримка інвалідів має реалі­зуватися насамперед шляхом гаран­тованого їх працевлаштування у межах встановленого законом нор­мативу робочих місць. Не паперово­го, а реального нормативу.

Закон про ЖКГ бере паузу

Верховна Рада ухвали­ла законопроект, яким відтермінувала вве­дення в дію закону про ЖКГ. Він мав набрати чинності 10 червня п. р. Нові правила опла­ти житлово - комунальних послуг, найімовірніше, перенесуть на 2019 рік.

З аступник голови пар­ламентського Коміте­ту з питань будівни­цтва, містобудування і ЖКГ Альона Бабак на­голошує на об’єктивних причи­нах такого затягування: не готові ні постанови Кабінету Міністрів, ні порядки формування тарифів. Відтак комітет просить відклас­ти старт дії нового закону до 1 травня наступного року.

Це потрібно для того, аби було чітко дотримано всіх правових питань. Зокрема, щодо укладен­ня договорів між постачальника­ми і споживачами послуг, припи­нення надання послуг у разі не­сплати, нарахування пені тощо.

Начальник управління розви­тку житлово-комунального гос­подарства департаменту житло­во-комунальної інфраструктури Київської міськдержадміністра­ції Віра Радченко зауважує: «На засіданні комітету за участю віце-прем’єр-міністра, Асоціації міст України, мерів та заступни­ків мерів підтримали стратегіч­но важливе рішення про відстро­чення введення в дію нової ре­дакції закону про ЖКП. Це важ­ливо тому, що без чіткого розу­міння підзаконних актів з 10 червня ми виходимо з правового поля в регулюванні житлово-ко­мунальних послуг».

Діюча нормативно-правова база в цій сфері наразі і так надто перевантажена: тут діють близько 30 законів і понад 100 підзаконних нормативно-правових актів. В окремих випадках норми одного закону суперечать чи не відпові­дають нормам іншого. Відтак зна­добиться ще якийсь час, аби втис­нути усі підзаконні акти в чітку й зрозумілу не тільки чиновникам, а й населенню, систему.

Є ще одна причина, через яку закон не може чисто фізично на­брати чинності. Правила управ­ління багатоквартирними будин­ками тільки пройшли процедуру громадського обговорення, від­так потрібно чимало часу на їх прийняття Кабміном і набрання чинності, підбір кваліфікованих кадрів на посади кербудів.

Тут також «гальмом» стала правова колізія: рішення про призначення управителя пови­нні прийняти мешканці будинку, а за Конституцією примушувати їх не можна, це порушення прав громадян. Але за утримання бу­динку мешканцям доведеться платити більше, оскільки туди увійде і зарплата управителя. Що стосується пені за несплату, то її в будь-якому випадку пови­нні ввести з 1 січня 2019 року не­залежно від того, чи буде перене­сено набрання чинності закону про комунальні послуги, чи ні. Вона, нагадаємо, становить 0,01% від суми боргу на день і не може перевищувати 100% боргу.

Експерти ініціативу відклас­ти закон про ЖКГ ще на рік оці­нюють по-різному. Низка аналі­тиків житлово-комунальної сфе­ри переконані, що рішення вла­ди можна пояснити, але воно ще на рік затримає введення сучас­них методів обслуговування ба­гатоквартирних будинків. Дехто звинувачує чиновників у на­вмисному затягуванні процесу. Справді, місцевій владі потрі­бен час на те, аби поінформува­ти споживачів та учасників рин­ку про зміни, що відбудуться. Але чому цього не зробили за час, що минув від ухвалення за­кону? Як завжди, питання з роз­ряду риторичних.

18.06.2018

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини