ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

МЕДИЦИНІ ПОТРІБНА ДІЄВА РЕФОРМА

Законопроект щодо медичної реформи вже був у порядку ден­ному Верховної Ради України. Було проведено велику кількість засідань робочої групи, де мали змогу висловитися всі депутати, експерти і лікарі. Усі мали шанс подати свої правки. Міністерство охорони здоров’я та депутати обговорювали кожну правку без прив’язки до імені автора або його політичної сили. Більш того, ці законопроекти було розгля­нуто та схвалено Національною радою реформ.

Я за реформу. І не тільки (і не скільки) критикую, а міркую та пропоную. Чого мені бракує в пропозиціях медичної реформи?

По-перше, чітко прописаного державного па­кета гарантованих послуг – той «неспаленний» безкоштовний мінімум, на який може розрахову­вати кожен громадянин України. Мене не вла­штовує формулювання «щороку Уряд буде регу­лювати та затверджувати». Це означає, що можна збільшити, а можна і зменшити. Відповідно, ме­дики теж повинні розуміти, на що орієнтуватися.

По-друге, кінцевих показників. До чого ми маємо прийти в результаті реформи? Поки що ми тільки констатуємо проблеми немає кінце­вого бачення, коли ми їх вирішимо, які витрати будуть, і найголовніше – на які показники здоров’я населення вийдемо!

По-третє, гармонізації законодавства з Конституцією.

По-четверте, роботи над протоколами лікуван­ня, адже без них важко уявити гарантований стан­дарт послуг – ми не можемо сліпо взяти і запози­чити чужі. Є регіональні відмінності, специфічна поширеність нозологій, результати досліджень, нові технології, апробовані в світі. Більше того, у багатьох країнах Європи протоколи різняться.

По-п’яте, відкритості замість яскравих піар- акцій. Говорити про зарплату сімейного лікаря в 35 тис. грн на місяць і не говорити, що «стіни», тобто господарську частину, доведеться тягнути з цих грошей – це нагадує нечесну рекламу, ак­цію, де потім скажуть: «А ви що, дрібним шриф­том не дочитали?».

Ідеальних систем охорони здоров’я не буває, але потрібні прості і зрозумілі правила.

За час своєї каденції я спілкувався з медиками свого округу – від співробітників ФАПів до голо­вних лікарів, з колегами обласного рівня, колега­ми-міжнародниками, науковцями, академіками. Ми говорили як лікарі і як свідомі громадяни. Та­кож я слухав, що говорять мої виборці про меди­цину та реформи. Відповідно, мій голос буде представляти їхні інтереси, думки та сподівання.

Що мене непокоїть у цих законопроектах і, власне, філософії реформ?

По-перше, створення установи, яка сконцен­трує все фінансування охорони здоров’я. Добре, що врахували поправки, бо інакше було б створе­но установу, яка сама себе фінансувала і сама себе контролювала.

Також, враховуючи процеси децентраліза­ції, я переконаний, що необхідно створювати регіональні філії Націо­нальної агенції з фінан­сування охорони здоров’я. Інакше це су­перечить децентралі­зації. Водночас це до­даткові штати та ду­блювання функцій.

По-друге, з розпіаре­них законопроектів випа­дали мільйони життів і ро­дин – права і гарантії хворих на туберкульоз, вагітних, психіч­нохворих, забезпечення державою вак­цинації тощо. А нам ставили ультиматум: «Під­тримайте, інакше будете гальмом реформ, а далі якось воно буде». У новому тексті має бути це вра­ховане, бо над цим попрацювала робоча група.

Сімейному лікареві пропонують платити 210 грн на рік за одного пацієнта. Чи можна очіку­вати якості послуг за такі гроші, навішуючи в на­вантаження сотні пацієнтів, при тому, що пакет стандартних послуг не сформовано?

Ми досі не мали визначення «медична послу­га», нарешті профільний Комітет напрацював це поняття.

До речі, проект сімейної медицини розпочався ще при міністрі Раїсі Богатирьовій. І він передба­чав підписання договорів із сімейними лікарями, як це зараз пропонують усім нам зробити до 1 липня.

І ще у нас кадровий дефіцит. Ми автономізує­мо лікарні, припинимо «оплачувати стіни», дамо лікареві від 35 тис. грн, який має стати ФОПом і з цими грошима вирішувати проблеми закладу, де працює. Він мусить орендувати своє робоче місце.

По-третє, люди не довіряють місцевим спеці­алістам і займаються самолікуванням. Знову по­стає кадрова проблема. До того ж, у найближчі кілька років матимемо випускників, які вступа­ли при одній системі та вчились у ній працювати, а випускаються у зовсім нові умови.

Реформувати систему без поліпшення матері­ально-технічної бази неможливо. Ми малюємо схеми і стандарти західних лікарень і тут же за­уважуємо, що грошей на це немає.

Сьогодні багато говорять про те, що медики їз­дять по міжнародний досвід до європейських кра­їн. А чий досвід ми переймаємо? До речі, в пояснювальній записці до поданого командою МОЗ законопроекту було зазначено, що запозичу­ються елементи британської системи. По факту ж, латвійської. Я не кажу, що латвійський досвід поганий, але він дещо ін­ший, ускладнений і не зо­всім підходить нам. Про­стіше й ефективніше взяти британську мо­дель – її переформатова­но із системи Семашка.

Нещодавно в мого колеги та помічника В’ячеслава Ждана відбу­лася велика міжнародна конференція, на якій виступав голова Польського товариства гро­мадського здоров’я. Він сказав, що «ми маємо мільйони доларів, а не маємо гарних лі­карень». Кадрова проблема відчутна і в Польщі – спробуй знайди гарного лікаря. І порівнював різні системи охорони здоров’я світу, рівень за­доволеністю ними. Британія – серед лідерів.

Існує дві системи, на основі яких будувалися сучасні моделі охорони здоров’я: система Бісмар­ка та система Беверіджа (фактично запозичена із системи Семашка). Куди дивитися за ефективніс­тю, підкаже світова статистика.

Хоча не забуваймо і про білоруський фено­мен, де нічого не змінювали в системі Семаш­ка, але показники здоров’я населення подекуди кращі, ніж у нас.

Принцип співоплати медичних послуг сами­ми пацієнтами дещо суперечить статті 49 Кон­ституції України: «У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена».

Я за реформу, як за якісні послуги людям, за результати від лікування, за високі зарплати медикам, за найновіше матеріально-технічне оснащення лікарень. Але я проти ризикованого експерименту в масштабах країни, тим паче, що в Європі вже наразилися на граблі, навіщо нам це повторювати?

На мою думку, можна зробити це пілотним проектом на рік-два, приміром, обрати Вінницьку область, застосувати всі напрацьовані пропозиції щодо медичних законопроектів і до­чекатись результатів. Буде успішним – поши­рити його на всю країну, виявляться недоліки – працювати над їх усуненням.

Костянтин ІЩЕЙКІН,

народний депутат України, член депутатської фракції партії «Блок Петра Порошенка»

УКРАЇНСЬКА ШКОЛА МАЄ БУТИ КРАЩОЮ

В Україні найвища кількість незадоволених саме шкільною освітою, тому що вона не від­повідає ані вимогам XXI століття, ані вимогам ринку праці. Сьогодні в нашій державі бага­тьом достатньо й одинадцятирічної освіти. Але через це ми втрачаємо ті сегменти еконо­міки, які вимагають кваліфікованої праці, – саме ВВП та й численні соціальні проблеми.

С ьогодні вкрай потрібно піднімати економіку, а дванадцятирічна школа є одним з необхідних елементів цієї програми. Концепцію нової української школи підтримала й Національна рада реформ. Вона й рекомендувала парламенту приско­рити розгляд у другому читанні Закону України «Про освіту». Концепція пройшла широке громадське обгово­рення, тому депутатам не варто зволікати з ухваленням закону, якого вже давно потребує національна освіта.

Про це нещодавно переконався, перебуваючи у службо­вих справах у школах Деражнянського, Красилівського та Хмельницького районів. Під час спілкування із сіль­ськими освітянами, батьками учнів, роботодавцями, профспілковими активістами можна було почути думку, що після 9 класу абітурієнт зможе обрати собі майбутній напрям розвитку: загальноосвітній або професійний. Останній передбачатиме трирічне навчання у професій­них коледжах, ліцеях, після закінчення яких учні змо­жуть отримувати певну професійну кваліфікацію. А на­прям загальноосвітній стане більш поглибленим рівнем профільної підготовки абітурієнта до майбутнього всту­пу до вишу за певною спеціальністю.

На мою думку, сьогодні ми повинні говорити не тільки про нову школу, а ще й про якісну українську школу. Ма­ючи на увазі якісні педагогічні кадри, які насамперед мотивовані належним ставленням держави до професії вчителя. А ще повинні бути сучасні підручники, посібни­ки, обладнання і, звичайно ж, належні умови перебуван­ня у загальноосвітніх закладах як учнів, так і наставни­ків. А все це потребує достатнього фінансування… На фі­нансування освітньої галузі в чинному законі передбаче­но 10% від ВВП, а в законопроектах чомусь заплановано зменшення до 7%. Виникає запитання: хіба можливо по­будувати нову якісну школу в умовах постійних скоро­чень та економії коштів на освіті?

І ще одне питання варто порушити. Хотілося б, аби керів­ники держави більше уваги приділяли проблемам укра­їнських сіл. Адже з кожним роком тут зменшується кіль­кість учнів. Школи зачиняються. Необхідно після ЗУ «Про освіту» негайно приймати закон «Про професійну освіту». В жодному разі не допустити скорочення закла­дів профтехосвіти, де молодь має змогу здобувати робіт­ничі кваліфікації. Зрештою, це може призвести до того, що зменшиться кількість робітників і фахівців, які готу­ють ці заклади та які вкрай необхідні на ринку праці.

У питаннях, порушених мною, люди чекають підтримки від Кабінету Міністрів України, Верховної Ради України та Президента нашої держави. Прикметно, що ці питан­ня постійно в центрі уваги Федерації профспілок Украї­ни. Сподіваємося на її подальшу підтримку в реформу­ванні освіти та профтехосвіти.

Валерій МАРЦЕНЮК,

м. Хмельницький

17.06.2017

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини