У ПАРЛАМЕНТІ БРАКУЄ ГОЛОСІВ

На календарі – березень, а українські депутати тільки тиждень тому спромоглися затвердити календарний план шос­тої сесії. Мали б після тривалих канікул роз­глядати це питання 7 лютого, однак, як за­вжди, забракло голосів.

У той час, як Україна по­требує ухвалення низки важливих законопроек­тів, у тому числі соці­альних, політики вагаються між проведенням дострокових парламентських виборів і змі­ною формату коаліції. Постій­ні торги за місце під сонцем, чи то пак – під куполом – трива­ють. Запитання, кому вигідний такий політичний хаос та пра­вовий нігілізм переходить до розряду риторичних.

Для пересічних українців словосполучення «Верховна Рада» починає стійко асоціюва­тися не стільки з прийняттям законів, скільки з неефектив­ністю та безкультур’ям. Причи­ни сприйняття парламенту як «цирку під куполом» різні, але одна з ключових – низька ефек­тивність роботи. Провалювання навіть украй важливих законо­проектів відбуваються через ба­нальну й набридлу відсутність депутатів на робочих місцях.

Постійні намагання постави­ти питання на чергове голосу­вання, заклики спікера до депу­татів повернутися до зали й апе­ляції до їхньої совісті стали та­кою ж візитівкою парламенту, як і штовханина біля трибуни.

Чому українські політичні еліти відверто ігнорують той факт, що вони лише менедже­ри-управлінці, найняті народом для реалізації його інтересів?

Та на словах вони все чудово розуміють. «Політичні сканда­ли, зокрема пов’язані з етични­ми нормами, можуть зашкоди­ти суспільному сприйняттю по­літичних інститутів. Подібне явище для України не є диви­ною. На міжнародному сайті, який показує бійки в парламен­тах, Україна перебуває на пер­шому місці», – констатує Голова Верховної Ради Андрій Парубій.

У такий спосіб, стверджують аналітики, окремі політики на­магаються заробити своєрід­ний рейтинг. Відтак регулярно влаштовують шоу, аби потра­пити до статусу «героя дня». Депутати витрачають зусилля на дешеву і сумнівну популяр­ність замість того, аби спряму­вати їх на законотворчі ініціа­тиви, які місяцями, та навіть роками, не можуть знайти під­тримки в парламенті.

Бракує часу, кажуть депута­ти. І слід визнати, що вони ма­ють рацію. Адже впродовж мі­сяця парламентарі працюють у пленарному режимі лише 8 днів, або 36 пленарних годин. Мінус 5–6 годин на суперечки і штовханину – залишається в кращому випадку 30 годин про­дуктивного часу. І це за дуже оптимістичних прогнозів, якщо не брати до уваги депу­татські п’ятниці, коли некомп­лект носіїв депутатських ман­датів зашкалює. Якщо нині у Верховній Раді офіційно пра­цевлаштовані 423 народних де­путати, а по п’ятницях у залі не більше двох десятків нардепів, про який коефіцієнт корисної дії можна говорити?

«На жаль, це поширене яви­ще, коли в сесійній залі залиша­ються 20–30 депутатів, – заува­жує народний депутат Єгор Со­болєв. – Чому так? Тому що на­справді в народного депутата немає директора-роботодавця. Ні спікер парламенту, ні голова його профільного комітету, ні голова його фракції не можуть зобов’язати депутата ходити на засідання. Єдиний спосіб – щоб цією інформацією цікавилися люди, які і є роботодавцями парламенту, та на наступних виборах виганяли тих депута­тів, які не ходять на роботу».

Он як! Як завжди, винні ви­борці, бо не тих людей делегу­вали до парламенту. Вигідна позиція, що й казати. Тільки в суспільства досить обмежені механізми притягнення до дис­циплінарної відповідальності своїх обранців. Такі механізми є у влади. Однак вона чомусь не поспішає вживати дієвих за­ходів до порушників депутат­ської дисципліни й етики. Екс­перт громадської мережі «Опо­ра» Олена Рибій радить скорис­татися досвідом інших країн. «Там, – переконує аналітик, – за дотриманням норм та пра­вил стежать комітети або комі­сії з етики. Вони встановлюють дисциплінарну відповідаль­ність та визначають санкції».

Серед санкцій – позбавлення частини заробітної плати, стверджують експерти. Однак це не про доморощених парла­ментарів. Надто мізерна части­на українських депутатів зале­жить від депутатської зарпла­ти, а не від супутніх доходів.

Законопроекти про адекват­ну систему покарань за ігнору­вання депутатами своїх обов’язків часом надходять до Ради. Але сподіватися на та­кий спосіб вирішення пробле­ми – суцільна ілюзія, кажуть аналітики. Невже парламент ухвалить закон про серйозні покарання для своїх представ­ників? Тоді це буде точно не про нашу країну.

МІЖНАРОДНА ПРАКТИКА ЧИ УКРАЇНСЬКІ РЕАЛІЇ?

Усе частіше лунають про­позиції, як проводити в країні пенсійну реформу. Чимало розмов про підви­щення пенсійного віку для пра­цюючих, бо, переконують експер­ти, МВФ від своїх вимог не від­ступиться. А нещодавно з вуст міністра соціальної політики Ан­дрія Реви пролунала заява, що громадяни, які вийшли на заслу­жений відпочинок, будуть по­збавлені права працювати. Тобто підробляти на будь-якій роботі, аби додати хоч трохи до копійча­ної пенсії. Як відомо, понад 90% українських пенсіонерів перебу­вають за межею абсолютної бід­ності, виживаючи лише на 5 до­ларів щодень. Більшість грома­дян пенсійного віку не мають не лише медичного забезпечення, а й не спроможні повноцінно хар­чуватись через низьку пенсію. Відтак шукають найменшу мож­ливість утриматися на роботі.

Однак в Уряді свій погляд на про­блему. «У всьому світі діє прави­ло: або пенсія, або зарплата. Піс­ля проведення пенсійної рефор­ми, коли пенсія стане достат­ньою, потрібно встановити пра­вило: або ти працюєш, отримуєш зарплату і виходиш на пенсію трохи пізніше, але пенсія у тебе буде більша. Або ти йдеш одразу й отримуєш пенсію, але не пра­цюєш», – заявив Андрій Рева. На його переконання, така пересто­рога запобігатиме ризику перехо­ду економіки в тінь, коли робото­давці не будуть офіційно оформ­ляти працюючих пенсіонерів. І навіть назвав суму штрафу за таке порушення – 320 тис. грн.

Самі ж пенсіонери заявляють, що мають намір працювати, отриму­ючи паралельно пенсію, доки ви­стачить сил, або до самої смерті. Це кажуть ті, хто отримує пенсію не чиновника чи депутата, а пра­цівника із середнім достатком, на яку можна тільки існувати, але не жити гідно. Півтори тися­чі гривень ледь вистачає на те, щоб не померти з голоду. Тож пе­реважна кількість працюючих пенсіонерів щосили тримаються за своє робоче місце.

Відтак переваги міжнародного досвіду нашим пенсіонерам ви­даються незрозумілими.

Віце-прем’єр-міністр Павло Розенко спростував заяву глави Мінсоцполітики: «Безумовно, в ідеалі існує така ситуація в роз­винутих країнах. Але Україна має свою специфіку. Я остаточно наполягаю, щоб працюючі пенсі­онери залишились в українсько­му законодавстві. Щоб людина змогла отримувати пенсію і про­довжувати свою професійну ді­яльність. Я переконаний, що пра­цюючим пенсіонерам сьогодні нічого не загрожує. І наразі ще не настав час, щоб робити вибір: або пенсія, або заробітна плата».

Кому з міністрів можна більше довіряти, поки незрозуміло. А майбутня пенсійна реформа де­далі більше обростає чутками, міфами й догадками.

• ІЗ ПЕРШИХ ВУСТ