ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Завтра. Яким воно буде для трудової України?

Не піддаючи жод­ному сумніву курс на розбудову Неза­лежної Держави, не вдаючись в екскурс прожитих років Не­залежною Україною, задамось питанням правильності вибору економічної доктри­ни розвитку країни. Напевне, є симпати­ки того, як формува­лась наша національ­на та регіональні економіки, є й ті, хто з різних причин вва­жає хибним шлях, обраний «новими українськими бізнес­менами».

Сергій Кондрюк

Моя суб’єктивна точ­ку зору базується на спробі дати від­повіді на наступні питання:

1. Приватизація левової час­тини державних підприємств дала новому українському біз­несу можливість довести ефек­тивність управління новими власниками. Як змінився обсяг і структура вироблюваної (зо­крема експортованої) продук­ції українськими підприєм­ствами в перерахунку на душу населення в порівнянні з пост­соціалістичними країнами (з умовно рівними стартовими можливостями, як Польща, Угорщина, Румунія, Білорусь, Казахстан), а також країнами «соціалістичного вибору» (як Куба, Китай, В’єтнам)? Як змі­нились кінцеві ціни на товари і послуги цих виробників у пере­рахунку на середньодушовий дохід громадян цих країн? Як змінилась кількість робочих місць в кваліфікаційному й тех­нологічному розрізі? Як змінив­ся рівень виробничого травма­тизму (інвалідність, леталь­ність)?

2. Проголошена «політика дешевої робочої сили» дала но­вому українському бізнесу ко­лосальний ресурс. Як це позна­чилось на модернізації вітчиз­няного виробництва й переході його до нових технологічних укладів? Як змінилося співвід­ношення обсягів виробленої продукції у розрізі ВВП на душу населення України з ви­щеназваними країнами?

3. Економія на трудових ре­сурсах, екології, армії дала та­кож колосальний ресурс для ін­вестицій в інфраструктуру, гро­мадське обслуговування. Як змі­нилося співвідношення доступ­ності до якісної освіти, медици­ни, санаторно-курортної реабі­літації? Як змінились наші до­роги, рухомий склад авто, авіа та залізниці саме в порівнянні з названими країнами?

4. Як змінилась тривалість життя українців за 23 роки «но­вої ринкової політики», і як змі­нилась тривалість життя за цей період? Зокрема, важливим є порівняння показників дитячої смертності та смертності в пра­цездатному віці знов-таки з тими ж названими країнами.

5. Як змінились рейтинги по­рівнюваних країн за індексом людського розвитку, що щоріч­но визначається ООН?

Чи є ці питання упереджени­ми? Можливо, але відповідь на них дає неупереджений висно­вок: українці за багатьма пара­метрами живуть гірше, ніж у сусідніх країнах, а відставання від так званих цивілізованих країн залишається нецивілізо­вано катастрофічним.

Будучи за освітою будівель­ником і економістом, я сфор­мував свій діагноз хвороби но­вітньої української економіки, який дисонує з моєю інженерно-економічною сутністю, але відповідає на більшість моїх запитань.

На моє переконання, вітчиз­няна економіка, вітчизняний бізнес має в гострій формі три небезпечні захворювання:

– глибинну і системну коро­зію моральності, духовності, а відтак нехтування загально­людськими цінностями;

– тотальний правовий нігі­лізм, помножений на морально-духовний нігілізм, що все біль­ше має ознаки цинізму;

– кричуща соціальна неспра­ведливість по відношенню до працівників, ветеранів праці, членів їх сімей.

Яке майбутнє у такої еконо­міки? Які підвалини закладає така економіка для нашої Дер­жави?

Не хочу піддатись спокусі шукати винних, спробую висло­вити своє бачення щодо того, що ж робити в базовій сфері сус­пільного життя – у сфері праці.

1. Ключовим чинником еко­номічної, правої і соціальної несправедливості в сфері праці є те, що праця для працівника є нерентабельною. Тобто понад третину працюючих, чесно від­працювавши повну норму робо­чого часу, не заробляють необ­хідну суму коштів навіть для відтворення своєї робочої сили, дві третини не здатні належно утримувати свої сім’ї і мати можливість для розширеного відтворення свого трудового потенціалу. Головним у вирі­шенні цього питання є невід­кладне запровадження і жор­стке забезпечення виконання обов’язкового розміру міні­мальної заробітної плати на рівні раціонального споживчо­го бюджету працюючого (з ура­хуванням повноцінного харчу­вання, платності послуг меди­цини та освіти, комунальних платежів, оренди житла, сімей­ної складової та сплачуваних податків і соціальних страхо­вих внесків) у теперішніх цінах – 2,5–3 тис. гривень з подаль­шим динамічним зростанням до 500–700 євро. Середня заро­бітна плата має бути вдвічі більшою за «мінімалку» з обов’язковим врахуванням освітньо-професійної кваліфікації.

2. Якість робочого місця, без­пека умов праці потребують ци­вілізаційно нового підходу. Принципи такого підходу:

– беззастережний пріоритет здоров’я і життя працівника (потребує формування нової фі­лософії патріотичного бізнесу та запровадження системи ефективного суспільного-державного моніторингу за якістю робочих місць);

– роботи в шкідливих умовах можуть застосовуватись лише у випадку, коли такі роботи ви­знані об’єктивною суспільною необхідністю, при умові макси­мального індивідуального і ко­лективного захисту (вимагає кардинального покращення іс­нуючої практики) та з повною компенсацією працівнику на повноцінне відновлення здоров’я і трудового потенціалу за працю в таких умовах (це в 3–7 разів більше, ніж сьогодні «компенсують» працівнику гро­шима, відпочинком, засобами реабілітації);

– розвиток національної сис­теми профілактики виробничо­го травматизму та розгалуже­ної мережі закладів трудової реабілітації. На часі прийняття Загальнонаціональної програ­ми відродження та розвитку трудового потенціалу.

3. Принциповим є подолання дискримінації суспільно корис­ної праці (невиправдано значна диференціація в оплаті праці, порівняно надмірне оподатку­вання трудових доходів, ігнору­вання чи принизливе подання інформації в ЗМІ про основні професії). Першим кроком має бути щорічна національна до­повідь про моніторинг дотри­мання законності та оцінки проявів дискримінації в сфері праці й вжитих і запланованих заходів на подолання дефіциту гідної праці. Така доповідь має автономно презентуватись уря­дом, роботодавцями і профспіл­ками на відкритих парламент­ських слуханнях з прийняттям відповідної постанови ВРУ.

4. Обов’язкова система колективно-договірного регулю­вання на всіх рівнях і верти­кальна система трудових судів для справедливого й оператив­ного врегулювання трудових спорів.

Чи витримає економіка кар­динальне підвищення оплати праці та належне ставлення до її безпеки, чи не зірве це інфля­цію, чи не призведе це до масо­вих скорочень, чи буде україн­ська продукція конкурентною? Моя відповідь така: нам 23 роки нав’язували міфи про негатив­ні наслідки зростання заробіт­ної плати, настав час їх не про­сто розвіяти, а голосно заявити, що єдиним виходом із сучасної економічної (та й не тільки) кризи є негайне кардинальне зростання заробітної плати.

Саме зростання на сьогодні штучно втричі заниженої зарплати українського працівника до об’єктивно справедливої є головними чинниками:

– конкурентності національ­ної економіки, належної плато­

спроможності попиту та пропозиції на внутрішньо­му ринку;

– зупинення деградації робочої сили та втечі пра­цівників за кордон;

– детінізації та декри­міналізації економічних відносин;

– формування стабільно-прогресивного сус­пільного розвитку та міні­мізації конфліктів у тру­довій сфері та громадсько­го протесту.

Розглядаючи оплату праці не як «проїдання», а як інвестиції у розвиток персоналу підприємств і формування корпоратив­ного патріотизму й конку­рентності, а також у люд­ський розвиток місцевої громади та суспільства, та як головний рушій спо­живчого ринку, а відтак джерело прибутків від проданих товарів, мотива­цію для створення нових робочих місць – ми зміню­ємо філософію розподілу результатів праці між тру­дом, капіталом і держа­вою. Готовий з олівцем/крейдою, з фактами еконо­мічних тенденцій, цифра­ми статистики навести свою аргументацію не про­сто доцільності, не просто економічної можливості, а й негайної економічної і, безперечно, соціальної не­обхідності консолідова­них дій для реалізації цих завдань.

Поряд з цим є ще три важливих питання:

– чи здатні працівники та їх представники проф­спілки консолідуватись для цілеспрямованої, про­фесійної щоденної роботи на всіх рівнях, дієво та со­лідарно захищати не тіль­ки свої права, а й соціально-економічні ін­тереси?

– чи здатні власники бізнесу, роботодавці та їх організації поставити на передній план патріотизм, загальнолюдські цінності та на їх основі будувати свої бізнес-стратегії?

– чи здатні організації роботодавців і профспілки об’єктивно діагностувати проблеми в трудовій і соціально-економічних сферах? І головне – чи здатні знаходити спільні рішення щодо розв’язання виявлених проблем та кон­солідовано реалізовувати такі рішення?

Тестом на таку здат­ність має стати спромож­ність сторін соціального діалогу якнайшвидше сформувати нову ідеоло­гію економічного та адек­ватного соціального роз­витку «Конкурентна еко­номіка на основі гідної праці на високопродук­тивних робочих місцях» та укладання на основі такої ідеології Генеральної й га­лузевих колективних угод. Тільки це дозволить до­вести суспільну доціль­ність в Україні такої ін­ституції, як соціальний ді­алог, і його теперішніх сторін.

21.02.2014

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини