ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Необхідність підвищення престижності праці в Україні

Підвищення престижності праці є важли­вою складовою ринкових відносин, інте­гральним показником якості та результа­тивності реформ, адже забезпечує сталий соціально-економічний розвиток країни, збереження і зростання її трудового по­тенціалу, підвищення добробуту насе­лення. Це назріла й гостра необхідність, оскільки нині суспільство не приділяє на­лежної уваги сумлінній і висококваліфі­кованій праці та трудовим традиціям, а молодь, вступаючи у самостійне трудове життя, не відчуває належної підтримки з боку держави та суспільства в цілому.

У процесі структурних, а та­кож соціально-економічних ре­форм, що здійснюються в Укра­їні, важливого значення набу­ває проблема створення робочих місць і забезпеченням галузей економіки та бюджетної сфери кваліфікованими кадрами.

Якісні й кількісні зміни в соціально-трудовій сфері, неза­довільна динаміка розвитку си­туації на ринку праці, зниження мотивації до праці, негативна демографічна ситуація свідчать про деструктивні процеси у фор­муванні трудових відносин і збереженні трудових ресурсів. Серед них, зокрема, скорочення чисельності населення працездатного віку; професійно-кваліфікаційний дисбаланс на ринку праці; декваліфікація і депрофесіоналізація частини працюючого населення; зворот­на й беззворотна трудова мігра­ція; недосконала система профорієнтації; низька трудова мо­більність працівників; поши­рення тіньової та нетипових форм зайнятості; скорочення об­сягів промислового виробни­цтва й кількості промислових підприємств; неефек­тивна приватизація підприємств.

Підвищення пре­стижності праці в Україні об’єктивно потребує підвищен­ня ефективності та якості праці в усіх га­лузях економіки, надто у сфері матері­ального виробни­цтва, ефективного використання трудо­вого потенціалу, кар­динальної зміни по­літики держави у ре­гулюванні трудових відносин.

Для підвищення престижнос­ті праці держава має створити умови для високопродуктивної та безпечної праці на основі мо­дернізації та впровадження у виробничі процеси новітніх тех­нологій, міжнародних стандар­тів безпечних умов праці.

Сьогодні заробітна плата у структурі доходів населення є критично низькою (близько 42% у 2012 році замість гранично до­пустимих 65%), що не мотивує до гідної, високопродуктивної та якісної праці. В операційних витратах із реалізованої продук­ції (робіт, послуг) витрати на оплату праці у 2011 році стано­вили 6,1%, що у 3–4 рази менше, ніж в європейських країнах.

Розмір середньої заробітної плати та її зростання є формаль­но показником без зіставлення із середньою зарплатою осно­вних соціальних параметрів – мінімальної заробітної плати, межі бідності та реальної вар­тісної величини прожиткового мінімуму для працездатної осо­би (з урахуванням ставки подат­ку на доходи). До того ж невід­повідність між державними стандартами в оплаті праці та ціною робочої сили порівняно з розвиненими країнами при практично однакових цінах на інші товари призводить до від­току оплаченої праці в тіньову економіку.

Нині рівень «тіньової» еконо­міки, за оцінками міжнародних і вітчизняних експертів, колива­ється в межах від 30 до 50% ВВП. Це значення суттєво перевищує аналогіч­ний показник таких європейських країн, як Угорщина (20%), Чехія (19%), Словаччи­на (18%), Норвегія (7%), Швеція (6%). По­казники Польщі (28%), Греції та Італії (майже 30%) для європейської спільноти є критич­ною межею.

Слід зазначити, що в Україні співвідно­шення державної соці­альної гарантії міні­мальної зарплати із середньою зарплатою не тільки суттєво відстає від за­гальноприйнятого в розвинутих європейських країнах показни­ка, а й спостерігається тенден­ція до його погіршення.

Мінімальна заробітна плата встановлюється відповідно до можливостей бюджету, тобто за залишковим принципом, а не на основі економічно обґрунтова­них розрахунків, і тому не може забезпечити виконання відтво­рювальної, стимулюючої та ре­гулюючої функцій. Тому потре­бує нагального вирішення пи­тання встановлення мінімаль­ної заробітної плати з урахуван­ням потреб працівників (на рів­ні реального прожиткового мі­німуму для працездатної особи, що має передбачати також ви­трати на соціальне страхуван­ня, сплату податку на доходи фі­зичних осіб, можливість ство­рення накопичень на придбання чи оренду житла) та їхніх родин (сімейна складова).

ФЕНОМЕН «ПРАЦЮЮЧОГО БІДНОГО»

Необ’єктивно визначений розмір мінімальної зарплати під час ухвалення державного бюджету – одна із причин низь­кого рівня заробітної плати за­галом по країні й поширення фе­номена «працюючого бідного».

Попри те, що впродовж 2010–2011 років в Україні вдалося до­сягти помітних успіхів на шляху досягнення Цілей розвитку Ти­сячоліття, зокрема, частка бідно­го населення за національним критерієм зменшилася до рівня 24,3%, частка бідних серед пра­цюючих не досягла встановлено­го орієнтиру й становила 19,6 проти 19,0% прогнозованих.

В основу мінімальної заробіт­ної плати має бути покладено соціальний стандарт нормаль­ного відтворення робочої сили. Мінімальна заробітна плата має перевищувати прожитковий мі­німум для працюючої особи що­найменше утричі (з урахуван­ням податку на доходи фізич­них осіб) для того, аби дорівню­вати вартості обсягу ресурсів, потрібних для відтворення ак­тивної життєдіяльності праців­ника та його родини.

Нині надзвичайно гостро по­стало питання несправедливої оплати праці працівників бю­джетної сфери.

За даними статистики, недо­плата працівникам бюджетного сектора залежно від періоду ста­новила у середньому 20–30%, що не стимулює його поповнення перспективними, кваліфікова­ними фахівцями, призводить до зростання питомої ваги менш продуктивних працівників.

Складна ситуація з оплатою праці спостерігається і у держ­службовців середньої ланки та працівників закладів соціально­го захисту, посадові оклади яких встановлені на рівні міні­мальної заробітної плати, тобто їм платять як за просту, неква­ліфіковану працю.

Підхід до формування зарплати працівників органів дер­жавного управління є приниз­ливим та дискримінаційним. Такий стан речей призводить до того, що середня заробітна пла­та спеціалістів органів виконав­чої влади – критично низька і перебуває на рівні 2008 року (2008-го становила 1750 грн, ста­ном на 01.12.2012 року – 1800 грн при середній заробітній платі по Україні у 2008-му – 1790 грн, у 2012-му – 2999 гривень). Рівень зростання середньої заробітної плати працівників галузей бю­джетної сфери у 2008–2012 роках становив у середньому 80,1%, а державного управління – 37% (що менше за рівень інфляції протягом чотирьох років). Та­ким чином, основна частина бід­них серед працюючих сконцен­трована серед працівників бю­джетної сфери.

Наразі оплата праці праців­ників бюджетної сфери зале­жить тільки від розміру коштів, асигнованих із бюджету, а не від результатів діяльності їхніх ор­ганізацій. Таке обмеження в оплаті праці працівників бю­джетних галузей невиправдано не тільки з погляду соціальних пріоритетів, а й не має об’єктивної основи, оскільки рівень ква­ліфікації тих, хто працює в цих галузях, перевершує в цілому рівень кваліфікації працівників інших сфер економіки. Таке ста­новище створює підґрунтя для зниження престижності праці працівників бюджетної сфери та рівня ефективності держав­ної влади.

Водночас в усіх галузях еко­номіки України спостерігається вочевидь недостатнє фінансу­вання заходів і засобів з охорони праці, що призводить до зрос­тання виробничого травматиз­му, погіршення умов праці че­рез постійне невиконання комп­лексних планів поліпшення без­пеки, гігієни праці та виробни­чого середовища, у тому числі на підприємствах, в установах і організаціях бюджетної сфери.

Украй важливо забезпечити стимулювання праці в бюджет­ній сфері через закріплення у суспільній свідомості цінності праці лікарів, педагогів, учених, працівників культури і мистецтва – людей, які забезпечують фі­зичне і моральне здоров’я нації

27.10.2013

Олена ОВЕРЧУК, редактор відділу «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини