ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Обов’язок інтернаціональний – і обов’язок національний

 У Комітеті Верховної Ради України у справах пенсіоне­рів, ветеранів та інвалідів 20 березня відбулися слухан­ня на тему «Про стан дотри­мання законодавства щодо окремих питань соціально­го захисту ветеранів війни в Республіці Афганістан та во­єнних конфліктів в інших іно­земних державах, а також членів їх сімей». Сформульо­вано трохи неоковирно, але зрозуміло. А найголовніше, проблема дотримання (точ­ніше – недотримання, в кра­щому випадку неналежного дотримання) законодавства стосовно ветеранів воєн­них конфліктів за період не­залежності стала такою бо­лючою, як визрілий нарив: 20 років проблеми цих лю­дей комплексно не розгля­далися. До слова, щодо кон­фліктів в інших іноземних державах. Таких у «мирний» радянський час було більше 20 – Ангола, Ефіопія, Корея, В’єтнам, Куба... Й в усіх бра­ли участь воїни-українці, ба­гато яких загинуло, пропа­ло безвісти, було поранено, чимало зберегли життя, але стали інвалідами.

Тож Комітет ВР скликав на­решті громадськість, аби обго­ворити нинішній стан проблеми й спробувати хоча б на цьому етапі виробити шляхи понов­лення справедливості. У слухан­нях взяли участь народні депу­тати України, зокрема голова Комітету ВР з питань соціаль­ної політики та праці Петро Ци­бенко, він же голова Ради Орга­нізації ветеранів України, за­ступник Голови ФПУ Сергій Кондрюк, представники цен­тральних органів виконавчої влади, всеукраїнських громад­ських організацій ветеранів та їх регіональних відділень.

Голова Комітету Валерій Сушкевич через хворобу не міг узяти участь у засіданні, тож провів його заступник голови, голова підкомітету з питань за­конодавчого забезпечення соці­ального захисту ветеранів війни та праці Сергій Куніцин. Він, що називається, «людина теми», бо особисто пройшов афганське пе­кло, взявши участь у бойових діях 1983–1984 років, у найстраш­ніший період. Куніцин наголо­сив, що в цілому українське за­конодавство надійно передба­чає правову основу соцзахисту та пенсійного забезпечення ве­теранів війни й членів їх сімей. Передусім це Закон України «Про статус ветеранів війни, га­рантії їх соціального захисту» та ще чотири відповідних захис­них ЗУ, певні законодавчі акти. Крім того, Верховна Рада рати­фікувала угоди «Про взаємне ви­знання пільг і гарантій для учасників та інвалідів Великої Вітчизняної війни, учасників бойових дій на території інших держав, сімей загиблих військо­вослужбовців» (26.04.1996) та «Про державну соціальну допо­могу членам сімей військовослужбовців, загиблих в Афганіс­тані та інших державах, у яких велися бойові дії» (20.04.2011).

Однак Комітет зібрав людей не для оплесків. Адже законода­вець, створивши поважні доку­менти, відійшов убік, надавши право й обов’язок реалізовувати їх різним серйозним структурам по всій України згори й донизу. А вони не реалізовують. Примі­ром, відомо, що Сергій Куніцин недавно звернувся з відкритим листом до Прем’єр-міністра України М. Азарова: «Соромно жити в країні, де мати загибло­го героя змушена існувати на мізерні подачки». Народний де­путат наполягає на необхіднос­ті підвищити соціальну допомо­гу цим старим жінкам, і надбав­ка до пенсії має бути не менше 5 тис. грн. Бо нинішня, в розмірі 1200 грн, лише ганьбить україн­ську державу пе­ред сивиною ма­терів, котрі втра­тили своїх дітей в афганській війні.

Сергій Куні­цин постійно зу­стрічається з ветеранами-афганцями й членами їх родин; він по­слався й на чис­ленні листи, авто­ри яких наріка­ють на невико­нання норм зако­нодавства щодо соціального за­хисту ветеранів, зокрема недотримання належ­них пільг із багатьох аспектів. Йдеться про неможливість при­дбати ліки, протезно-ортопедичні вироби, пільгові квар­тири, автомобілі, неналежне санаторно-курортне забезпечен­ня. Навіть про перешкоди без­платному проїзду в транспорті. Зокрема, приміром, на самостій­не оздоровлення інвалідові-афганцю виплачується лише 320 грн на рік. При цьому рівень державного забезпечення санаторно-курортними путівками дедалі погіршується, торік ста­новив менше половини реальної потреби.

А при цьому на засіданні Ко­мітету з доволі переможними «реляціями» виступили, зокре­ма, заступник міністра соціаль­ної політики України Лідія Дроздова, перший заступник мі­ністра оборони України Олек­сандр Олійник, заступник на­чальника Управління спеціалі­зованої медичної допомоги Де­партаменту реформ та розвитку медичної допомоги Міністер­ства охорони здоров’я України Михайло Комаров. Останній особливо привернув увагу, бо монотонно, на одній ноті, бубо­нив непромовисті цифри, поміж чим, проте, часом вчувалося: «немає шпиталів», «немає на­лежних палат», «сутужно з ліка­ми» тощо. Нарешті Сергій Куні­цин не витримав і зупинив промов-ця: «Що конкретно Міноздоров планує для поліпшення ситуації?» Але, оче­видно, пан Кома­ров не був уповно­важений чи зазда­легідь підготовле­ний для чіткої від­повіді на таке за­питання.

Голова Держав­ної служби з пи­тань інвалідів та ветеранів України щодо забезпечення воїнів-інтернаціоналістів безплатним житлом Во­лодимир Маслаков доповів учас­никам слухань, що квартири для ветеранів-афганців купуються, проте в кількості, значно менше запланованої. Передусім, здаєть­ся, з двох причин: офіційно вста­новлена гранична вартість одно­го квадратного метра житла – 4,5 тис. грн, що сьогодні є прак­тично сміховинною; багато ке­рівників на місцях воліють пус­тити цю проблему на самоплив. Тож у нас усе як завжди: за ак­тивної участі людського факто­ра (з тим чи іншим знаком) у міс­ті А ветерани одержали кварти­ри, а в місті Б – ні. Щоправда, як було сказано, знайшлися й такі «молодці»-ветерани, котрі при­мудрилися дістати навіть дві-три квартири, проте незчислен­но більше таких, хто досі не одержав жодної. Загалом для забезпечення воїнів-інтернаціоналістів житлом існує спе­ціальна бюджетна програма, проте 2011 року з виділених 20 млн грн невикористаними ли­шилися 10,8 млн, тобто майже по­ловина. А торік із передбачених держбюджетом 91 млн грн не ви­користано 13,3 млн.

Що нині здатне реально вирі­шити ту чи іншу проблему? Гро­ші й людський фактор. Причому людський фактор навіть у біль­шості випадків. Бо за визначен­ням має характеризуватися пе­редусім високою моральністю й високою порядністю. Власне, со­вістю й розвиненим почуттям обов’язку. Якщо це є, то знахо­дяться й можливості, а якщо не­має, то й гроші не допоможуть.

Не викликає сумніву, що ко­ріння проблем наших співвіт­чизників – ветеранів-афганців і учасників бойових дій на інших територіях – передусім у мо­ральній площині. Зокрема, не юридичний казус, а саме мо­ральний парадокс, що, як акцен­тували і Сергій Куніцин, і Петро Цибенко, попри гарне законо­давство, в нас досі чітко не ви­значене питання статусу. Адже статус ветерана війни і статус члена сім’ї померлого ветерана війни досі поширюється лише на воїнів Великої Вітчизняної. І саме тому, що наші чиновники – бюрократи й буквоїди, Петро Цибенко підкреслив: необхід­ний єдиний закон для всіх тих людей, котрі тримали зброю у бойовій обстановці. І це має бути закон прямої дії без будь-якого ручного управління.

Зрештою, хто дав право тим чиновникам, що не нюхали поро­ху (багато хто з них, на жаль, ще й молодий та байдужий), вважа­ти ветеранів війни в Афганістані «кимось іншим»? Адже, за вели­ким рахунком, вони постражда­ли навіть більше за ветеранів Ве­ликої Вітчизняної: їх ніхто не пи­тав, кидаючи у вир жахливих воєн, і вони воювали не за «мир у всьому світі», не за свою країну і не на своїй землі. Воїни-афганці ставали свідками такої небаче­ної жорстокості противника, якої не доводилося бачити вете­ранам Другої світової. Сьогодні багато хто промовляє «інтерна­ціональний обов’язок» з іронією, а тим часом за дев’ять років ві­йни в Афганістані загинуло май­же 3 тис. українців, і серед заги­блих 63% солдатів, яким не випо­внилося й 20 років. Пропали без­вісти 80 осіб, поранено 8 тис., ін­валідами стали понад 3,5 тис. лю­дей. Втрати українців у цій війні – на другому місці серед інших народів колишнього Союзу. Ті ж, хто лишився живим, наші з вами земляки, мусять нині самотужки вирішувати свої моральні й соці­альні проблеми. Адже, як бачи­мо, законодавчо забезпечена сис­тема пільг і преференцій на ділі – лише декларації та гасла. Пе­ред цими ветеранами Україна, яка ще не навчилася поважати істинних героїв, в неоплатному боргу.

У лютому наступного року, зазначалося на засіданні, випо­внюється 25 років відтоді, як останній радянський солдат за­лишив територію Республіки Афганістан. Тож Комітет ініці­юватиме проголошення 2014 року Роком воїна-інтернаціоналіста.

Рекомендації слухань ухва­лено затвердити на найближчо­му засіданні Комітету. Їх вико­нання перебуватиме на особли­вому контролі.

 Казус

 Коріння проблем ветеранів-афганців і учас­ників бойових дій на ін­ших територіях – переду­сім у моральній площині. Зокрема, не юридичний казус, а саме моральний парадокс, що досі в Україні чітко не визначене питан­ня статусу. Адже статус ве­терана війни і статус члена сім’ї померлого ветерана війни досі поширюється лише на воїнів Великої Ві­тчизняної.

30.03.2013

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини