ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Зміна пріоритетів у державній освіті

 Зневага до професійно-технічної освіти – спа­док радянської доби, якого ми ніяк не може­мо позбутися. Хоча по­зитивні зрушення вже є. Суспільство нарешті збагнуло, що сучасному вітчизняному виробни­цтву потрібні саме ви­сококваліфіковані ро­бітники. І не лише ті, хто виконує вузькі про­фільні функції, а й такі, що володіють кількома професіями. На будь-який випадок життя.

ЗАПОВНИТИ ПРОГАЛИНУ

Зазвичай випускники шкіл на свій страх і ризик обирають «надійну» професію, яка їх «прогодує», переважно керу­ючись порадами батьків, сте­реотипами, що склалися в суспільстві, або агресивною рекламою певних навчаль­них закладів. При цьому ні абітурієнти, ні їхні батьки не мають реального уявлення про затребуваність фахівців у обраній ними галузі. На­справді ж на ринку праці, як стверджує директор Держав­ного центру зайнятості Воло­димир Галицький, на одну вакансію бухгалтерів, юрис­тів та економістів претенду­ють біля 50 осіб.

 У той час як підприємства по­терпають від нестачі фахів­ців робітничих професій, спе­ціалісти з вищою освітою по­повнюють лави безробітних або йдуть працювати «аби куди». Магістр-менеджер незграбно вкла­дає кахлі в чужих квартирах, не ма­ючи можливості працювати за фа­хом, а кваліфікованих будівельників удень зі свічкою не знайдеш... Ди­пломований перекладач береться працювати з дошкільнятами, бо в ди­тячому садку бракує виховательок... І все це через те, що одні професії – модні, інші – затребувані, а між ними – прірва незнання. Бо нечис­ленні вакансії чекають на справжніх професіоналів. Як зайняти власну нішу, в якій вас цінуватимуть як уні­кального фахівця? Цьому, на жаль, ніде не навчають. А шкода.

З власного досвіду кожному відо­мо, як високо цінується добрий май­стер. До улюбленого перукаря хо­дять роками, приводячи своїх знайо­мих, телефон муляра чи сантехніка-аса передають друзям немов коштов­ність. І всі розуміють, що ці люди ні­коли без хліба з маслом не сидіти­муть. І все одно щороку юрби моло­дих людей штурмують приймальні комісії, аби вивчитися «на юриста» або «на управлінця», бо так заведено. А потім ті самі юрби новоспечених юристів роками вештаються в безна­дійних пошуках роботи. Одна дипло­мована дівчина в Інтернеті зізна­лась: провчилась п’ять років у виші, довго шукала роботу за фахом, зараз сиджу вдома і мрію про перукарські курси – збираю гроші саме на те, що мені буде подобатись, що мене і мою родину прогодує. Знайома картина, чи не так? А якби дівчина відразу опанувала цю професію і не марну­вала час та гроші на навчання у ви­щому навчальному закладі? Але ж навчатися у професійно-технічному закладі не модно, не престижно. На думку багатьох молодих людей, ПТУ – «це місце, де вчать на токаря чи слюсаря». Але за офіційною статис­тикою, тільки в нинішньому році за­тверджено 60 нових державних стан­дартів з актуальних на ринку праці професій. І не тільки слюсарів чи то­карів. Тут і стилісти, і флористи, і цукерники, і оформлювачі вітрин, і оператори лінії виробництва харчо­вої продукції, і ще ціла низка потріб­них та корисних спеціальностей. На будь-який смак і вподобання.

Чинний Національний класифіка­тор України містить приблизно 6 тис. робітничих професій. Підготовка ро­бітників здійснюється за 520 профе­сійними напрямами. Як свідчить практика, переважна частина моло­ді намагається оволодіти кількома професіями, бо сучасному вітчизня­ному виробництву потрібні «май­стри на всі руки».

РИЗИК БЕЗРОБІТТЯ – МІНІМАЛЬНИЙ

Щороку навчальними закладами випускається близько 70% спеціаліс­тів з вищою освітою і лише 30% – із середньо технічною. А потрібно на­впаки, стверджують фахівці. Та, на превеликий жаль, молодь не вважає профтехосвіту гідною, ігнорує той факт, що здобуття робітничої спеці­альності для доброго спеціаліста – це гарантоване працевлаштування. Експерти переконують, що саме пра­цевлаштування – один з основних показників якості підготовки кадрів. Між тим, цей показник у системі професійно-технічної освіти доволі високий – 82–84%. Роботодавці зазви­

 чай позитивно оцінюють рівень під­готовленості молодих робітників до реалій щоденної роботи. І спростову­ють суспільний стереотип, що техні­куми, коледжі та ПТУ – другорядні навчальні заклади, де вчаться ті, хто не зміг подужати шкільну програму, або діти з неблагополучних родин. Нині до ПТУ йдуть не від безвиході, а за реальними знаннями, практич­ними навичками, професійною май­стерністю і – що дуже важливо – з думкою про наступне і вдале працевлаштування. Бо з робітничою про­фесією і «золотими руками» можна влаштувати своє життя не гірше, ніж із дипломом про вищу освіту. Влас­не, документ про вищу освіту сам по собі майже нічого не говорить, бо часи, коли держава готувала собі працівників, а потім забезпечувала їх робочими місцями, залишились в далекому минулому. Сьогодні на­віть популярні назви професій не га­рантують працевлаштування.

Для випускників ПТУ ризик попо­внити лави безробітних – мінімаль­ний. Нині дві третини вакансій, що не укомплектовуються протягом місяця, належать до робітничих професій: то­кар, фрезерувальник, будівельник, електрозварник тощо. На виробництві бракує інженерів-механіків, техноло­гів, конструкторів. Країна гостро по­требує вчителів, лікарів, медсестер, водіїв... Та молоді люди, які могли б успішно працювати в цих галузях, найчастіше або не знають, наскільки затребувані згадані професії, або їх відлякують низькі зарплати й незадо­вільні умови праці. Молодь хоче отри­мати «круту» професію, сподівається «загрібати гроші лопатою», однак більшість не замислюється над тим, що влаштуватися на роботу їм буде надзвичайно важко, а інколи просто неможливо: конкуренція велика, ви­моги надто високі, кількість вакансій обмежена. Щастить одиницям… Тож постає запитання: чи варто витрачати великі гроші, брати кредити, економи­ти всією сім’єю для того, щоб отрима­ти диплом, за яким випускник вишу не зможе працевлаштуватися?

Експерти звертають увагу на не­стачу інформації про фактичний стан справ на ринку праці. Треба, ка­жуть вони, переорієнтувати систему професійно-технічної і вищої освіти на реальні потреби вітчизняної еко­номіки та пропагувати справді по­трібні професії. А ще згадати, що кар’єрне зростання можливе від ро­бітника до спеціаліста.

Що ж до пропаганди, то тут позна­чилася позитивна тенденція. Впро­довж останніх трьох років набір до професійно-технічних закладів по­мітно збільшився. Цьогоріч в Украї­ні працює 991 навчальний заклад ПТО. За партами здобувають освіту 400 тис. осіб, з яких 170 тис. – першо­курсники. Сьогодні кожен другий учень ПТУ за час навчання отримує дві й більше професій, що підвищує мобільність випускників на ринку праці.

ГОНИТВА ЗА ФАНТОМОМ

Плутаючи поняття «популярна» і «затребувана» професія, в гонитві за «престижною» спеціальністю абіту­рієнти та їхні батьки ладні вступити в справжній бій за право зайняти місце на потрібному факультеті, по­долати шалений конкурс. І сліпо ві­рять, що саме ця «модна й престиж­на» спеціальність – запорука якщо й не успішного, то вже напевне безбід­ного існування. Мало хто замислю­ється, що спеціальність – це не місце роботи і навіть не професія, а просто назва. Іноді прозріння коштує дуже дорого...

Цього року було подано рекордну кількість заяв абітурієнтів до вищих навчальних закладів. 620 тис. осіб мають намір стати студентами, але лише 20% абітурієнтів бажають здо­бувати робітничу спеціальність.

Прикро, що майже ніхто не замис­люється над альтернативним варіан­том: почати з профільного ПТУ, а вже набувши професію, зрозумівши, що це «твоє», вступати до вишу для здобуття вищої освіти (тим більше, що працювати і навчатися ніхто не забороняє, та й вчитися заочно про­стіше). Сучасні професійно-технічні заклади змінюються, працюють на випередження. За основу більшість із них обирають концепцію «гнучко­го працівника», мета якої – підготов­ка учнівської молоді не за однією, а двома-трьома спеціальностями, з на­ступним підвищенням кваліфікації протягом усього трудового життя.

Змінюється власне зміст профе­сійної освіти і навчання. ПТУ спря­мовані на підготовку випускника, здатного актуалізуватися на ниві професійної діяльності в ринкових умовах, своєчасно реагувати на змі­ни ринку праці, бути мобільним у професійному плані. А це сприятиме появі елітного прошарку робітничих кадрів, готових до самостійної ви­робничої діяльності й прийняття управлінських рішень. Які зможуть обслуговувати складне електронне та автоматичне обладнання, мати­муть організаторський досвід й на­вички роботи з персональними комп’ютерами, сучасною оргтехні­кою, володітимуть іноземними мо­вами в межах своєї спеціальності. Лише за такої умови можливо підне­сти престижність робітничих профе­сій. Варто пам’ятати, що професію людина обирає до душі, працює на суспільство, а від результатів її ро­боти залежить добробут сім’ї.

 ІГОР ЛІКАРЧУК, директор Цен­тру тестових технологій моні­торингу якості освіти:

«Й досі спрацьо­вує радянський стереотип осо­бливого прести­жу диплома про вищу освіту, яка тоді була до­ступною лише незначній кіль­кості населення. Тому нинішні батьки праг­нуть дати своїй дитині таку можливість. Од­нак немає адек­ватного усвідом­лення, що ди­плом в Україні, на жаль, не означає працевлашту­вання і фахову підготовку. З ін­шого боку, в ро­ботодавців теж сформоване від­чуття, що ди­плом є певною гарантією висо­кого рівня підго­товки фахівця, але насправді це далеко не так».

 

19.11.2012

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини