І нічого не розгубили
 140 років стоїть у центрі Кременчука машинобудівний завод, відомий сьогодні як ВАТ «Кредмаш», виробник установок для виготовлення асфальту й техніки для комунальних служб. А заслуговує він на увагу тим, що, на відміну від тисяч українських підприємств, які розгубили свій «соцпакет», тут зуміли зберегти все.
Для 2500 працівників «Кредмаша» на його території все ще працюють власна поліклініка з правом видачі лікарняних листків, дві їдальні, для яких у теплиці вирощують помідори-огірки. Не передали у підпорядкування місцевого самоврядування заводські дитячі садки, стадіон, Палац культури. Не занедбані база відпочинку й дитячий табір.
– Знаєте, у мене таке враження, що потрапила на завод початку 90-х років, коли «соціалка» в повному комплекті ще існувала на кожному підприємстві.
– Нам приємне таке порівняння, – відгукується на мої слова голова профкому «Кредмаша» Юрій Качала й підводить до мініатюрного дендропарку з містком, гротом і фонтаном, що розташовані в центрі заводу. – Розумієте, працівникам сьогодні набагато важливіше, ніж будь-коли, знати, що до них ставляться не як до виробничої одиниці, а людей, яким потрібні й естетика, й оцінка їх професіоналізму, і охорона здоров’я під час роботи, й відпочинок після робочого дня. Профком зі своїми фінансовими можливостями всю «соціалку» потягти не в змозі. Адміністрація заводу це розуміє й допомагає. Приміром, цього року на заводській базі відпочинку «Дубки», яка розрахована на 120 осіб, відпочили 1264 працівники заводу. Вартість одного дня з харчуванням для заводчанина або його дитини становила 40 гривень. Менше платить кредмашівець і за путівку до дитячого оздоровчого табору «Чайка», й за відвідування дитячого садка. Однак якщо стосовно бази відпочинку й табору за рахунок продажу путівок стороннім особам нам удається виходити на нуль, то дитячі садки завод утримує практично собі у збиток – за електроенергію доводиться платити не за «комунальними» тарифами, а «виробничими». Проте «Кредмаш» не має наміру відмовлятися від садків. Те ж саме й щодо БК і стадіону.
Поки Юрій Михайлович показує доглянуті будівлі цехів, автомати газводи, побутові кімнати та інше, ми не забуваємо про свою журналістську роботу і з питанням «Як ви відчуваєте, що на заводі є профком?» – зупиняємо заводчан.
– Коли я п’ять років тому прийшов на «Кредмаш», ремонтників не забезпечували робочими черевиками, – наводить приклад слюсар-ремонтник Сергій Аксюк. – Під час цехових профспілкових зборів щодо колдоговору ми попросили внести такий пункт. Нині ми з черевиками. Також я як чорнобилець одержую від профкому матеріальну допомогу, один-два рази на рік лікуюся у водолікарні.
– Онука до заводського дитсадка ходила, тепер у табір їздить. Син теж працює на заводі, тож відпочиває на базі відпочинку, а я постійно беру путівки до санаторію – перераховує контролер ВТК Валентина Сафарова.
– Ось цей березовий гай посадили ветерани нашого заводу, – призупиняє наш спільний біг величезною територією Юрій Михайлович поряд зі ще одним заводським оазисом.
На «Кредмаші» взагалі якась особлива любов до берізок. Біля адміністративних корпусів – довга алея, перед заводом висаджено великий парк із 140 дерев – за кількістю років «Кредмаша». Садили його молодь, ветерани, керівництво. Багато хто підписали свої берізки, тепер провідують їх. Має завод також дві «візитні картки». Зимова – це Новорічна ялинка, яку щороку визнають у Кременчуці найкращою (механічні казкові персонажі, які «оживають» біля неї, розробили й виготовили заводські майстри), літня – фонтан із підсвічуванням, збудований на заводській площі два роки тому методом народного будівництва.
Ставлення до заводу як до рідного, де працювали ще дід і батько, а після тебе залишаться і твої діти, збереглося на підприємстві й відчувається в кожному співрозмовникові: у словах робітника Олександра Щербака, який 50 років пропрацював в одному цеху і якому й сьогодні довіряють замовлення з точністю до мікрона; в інтонаціях начальника котельні, місцевого «кулібіна» Владислава Степанова, завдяки якому заводська котельня на третину менше споживає газу; у гордості за свій «Кредмаш» Віктора Куленка, який пройшов шлях від токаря до віце-президента й сьогодні навіть не сумнівається в тому, що слідом за його сином і дочкою на підприємство прийде онук. Відчувається, що Куленко не лише як керівник уболіває за те, щоб на завод приходила молодь. На практиці він утілює цю ідею як член екзаменаційної комісії в Кременчуцькому національному університеті, коли рекомендує кращих випускників на заводські вакансії.
Юрій Качала, звісно, не відпустив нас, не провівши коридорами БК. Увечері сюди сходяться усі – від трилітніх дітлахів до сивоволосих леді. Мало хто з них не має стосунку до заводу. Як підтвердження, на сходах, поспішаючи на репетицію, нас обганяє Ірина Божченко, з якою ми вдень зустрічалися в корпусі колісної техніки. Колишні заводчани – у хорі ветеранів, їхні діти й онуки – в театрі естрадних мініатюр, колективах бального, народного й класичного танцю. Під керівництвом досвідчених керівників діти мужніють творчо, перемагають у всеукраїнських конкурсах. Цього року гордістю БК став соліст шоу-групи «Молодість» Сергій Лоб, який став лідером у телешоу «Народна зірка». Завдяки таким талантам «Кредмаш» понад 20 років не запрошує на свої концерти артистів. А ажіотаж щодо квитків перед виставою для заводчан – звичайна річ. Директор БК Тетяна Кухтік пригадала, як із проханням про зайвий квиток до неї звернувся навіть голова наглядової ради.
ОЛЕНА СУХОРУКОВА,
«ПВ»
ЮРІЙ КАЧАЛА, голова профкому ВАТ «Кредмаш»: «Зарплата поки невелика. Середній її показник за 10 місяців 2010 року – 1857 гривень. Однак заводчани вже 15 років не знають, що таке її затримка, тому що зарплата на «Кредмаші», за наказом президента Миколи Данилейка, у статті витрат – на першому місці.»
У ДОРОЗІ НА КУРИЛИ
Звісно, повз завод не пройшло жодне з економічних потрясінь. У 90-ті працівники мітингували проти затримання зарплати (підприємство тоді виживало за рахунок закатних машинок для консервації), під час кризи перебивалися разовими замовленнями в умовах скороченого робочого дня, але при цьому «Кредмаш» був серед небагатьох, завдяки кому Фонд із безробіття виплачував заводчанам допомогу.
Сьогодні тижневе завантаження заводу коливається між 4 і 5 робочими днями, тому що залежить від замовлень, яких поки що замало. Пов’язано це із загальною економічною ситуацією (перед кризою заводу замовляли по 100–120 асфальтозмішувальних установок на рік, торік – лише 60) і сезонністю – взимку шляховики замовляють більше техніки, щоб із першим теплом розпочати роботу, а отже, завод лише входить у період робочого піку. Нині в цехах виконують заявки облавтодорів Донецької, Сумської та Полтавської областей на піскорозкидальні й поливомийні машини. Проте основними споживачами були й залишилися не Україна, а Росія, Білорусь і Казахстан. Із жовтня перебувають у дорозі на Курильські острови дві асфальтозмішувальні установки (читай, асфальтових заводи). Кредмашівці зуміли одержати це замовлення, витримавши конкуренцію щодо співвідношення ціни та якості з японцями й китайцями.
02.12.2010
ОЛЕНА СУХОРУКОВА, «ПВ»
|
