ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

«Мне в Париж по делу срочно!»

 У кількох сотнях кілометрів від Челябінська, на південному Уралі, розта­шована така собі «Уральська Європа». Або ще – «Мала Європа».

 Річ у тім, що в се­редині XIX століт­тя тут почали створювати нову оборонну лінію; з цією метою було обрано 32 ділянки для поселень, куди й заселили войовни­чих кочівників-нагайців (останні називали себе на­гайбаками). Спочатку такі поселення значилися лише під номерами, але 1843 року оренбурзький генерал-губернатор розпо­рядився назвати їх на вшанування військових перемог уральських коза­ків (нагайбаки були зара­ховані до козачого стану). Тож і перейняли тамтеш­ні села імена відомих єв­ропейських міст. Примі­ром, Чесма, Варна і Балка­ни – на честь перемоги в російсько-турецькій ві­йні. А Париж, Лейпциг, Кассель, Арсі, Берлін та Фершампенуаз з’явилися після походів російських військ до Італії, Німеччи­ни та Франції в 1799-му та 1812–1814 роках.

Найбільший населе­ний пункт – Фершампену­аз – адміністративний центр Нагайбакського ра­йону з 4 тис. мешканців, має краєзнавчий музей, а назву свою дістав на честь перемоги над Наполеоном 25 березня 1814 року біля міста Фер-Шампенуаз у Франції. До речі, виходець саме з цього уральського села – славнозвісний спі­вак, народний артист СРСР Леонід Сметанні­ков, навдивовижу талано­витий і добре нам усім знайомий.

Варна, названа так на честь взяття болгарської фортеці під час російсько-турецької війни, – теж ра­йонний центр. Невеликий.

А може, хочете до Пари­жа? Будь ласка, село поряд – у кількох десятках кіло­метрів! Колись це був «Пост № 4 Оренбурзького козачого війська». Назва, звісно, походить від столи­ці Франції, ну й, само со­бою, всі місцеві мешканці – парижани. Головна пам’ятка села Париж... «Ей­фелева вежа», точніше, 50-метрова вишка стільнико­вого зв’язку, витончена зменшена копія паризької, відкрита 2005 року.

Звичайно, охочих по­дивитися на «французько-уральське» диво не бра­кує: туристи тут є завжди. Але оскільки уральський Париж – усе-таки село, біля місцевої Ейфелевої вежі влітку здебільшого... пасуться гуси.

Кажуть, що люди в «Малій Європі» дуже гос­тинні, а дітям своїм дають імена на честь відомих людей – у надії, що й на них чекатиме така ж ви­датна доля.

 ВОГНЯНИЙ ВОДОCПАД

 У 1833 році такий собі Джозеф Ред­дерфорд Волкер очолив групу ман­дрівників, що мали намір перейти хребет С’єрра-Невада в американ­ському штаті Каліфорнія. Група майже впритул наблизилася до міс­ця, де починалася чимала полони­на.

Власне, то була територія національного парку Йо­семіті, розташованого якраз у центрі згаданого хребта, між Сан-Франціско та Лос-Анджелесом. Парк оточують одвічні дикі й за­повідні території. Та й він і сам по собі дивовижне міс­це з унікальними гаями секвоядендронів (власне, секвоядендрон гігант­ський у вигляді окремих невеликих гаїв саме й зу­стрічається лише на захід­ному схилі C’єрра-Невади на висоті 1500–2000 м; де­рево було докладно опи­сано через 20 років після згаданої подорожі).

На території парку Йосемі­ті є кришталево чисті озе­ра, надзвичайної краси до­лини й численні величні водоспади.

Будь-який во­доспад уже сам по собі надзви­чайно прива­бливе видови­ще, але є тут один зовсім особливий. Його недарем­но називають дивом приро­ди, адже являє собою справ­жнісінький вог­няний потік. Цей водоспад, що дістав назву Кінський хвіст, «прописаний» на східному схилі гори Ель Капітан. Упродовж прак­тично всього року він ніяк не вирізняється з-поміж своїх «побратимів», хіба що має більшу висоту – 650 метрів. Але так триває лише до лютого, а в люто­му замість води з висоти ллється... викресаний сон­цем вогонь. Насправді: враження таке, що з вер­шини схилу падає розпе­чена лава. А річ у тім, що саме цієї пори року, завдя­ки якомусь особливому куту падіння надвечірніх сонячних променів, так підсвічується потік. Оці «потоки лави» – непере­вершене, феєричне видо­вище. Крім вогняного ко­льору води, над прірвою ще й постійно виграє ве­селка, яка, в свою чергу, також дуже тішить око. Одне слово, вогняний во­доспад у національному парку Йосеміті зачаровує, дивує й лякає водночас.

Жоден відвідувач не лиша­ється байдужим до такої небувалої краси. Й справ­ді, парк Йосеміті регуляр­но приймає незліченних туристів, багато хто з них приїжджає сюди знову й знову, аби вкотре насоло­дитися вражаючою карти­ною. Тож неважко уявити собі той захват навпіл із жахом, які відчули першо­відкривачі, побачивши ди­вовижне явище.

 КИЇВСЬКІ ЛЕГЕНДИ

 Є у Києві будинок, який зосередив на собі просто-таки рекордну кількість легенд.

 Дивуватися кияни почали ще влітку 1903 року, годи­нами простоюючи біля не­звичайної споруди відомо­го в місті архітектора Вла­дислава Городецького. Його творіння хвилювало уяву, бо щедро було оздо­блене фігурами екзотичних істот. А й справді: на що на­тякають, що символізують оці хвости й жабри, орел і пантера, сирени й слони, німфи з ланцюгами замість волосся тощо? І ще: буди­нок «небезпечно» стоїть на пагорбі, з одного боку має три поверхи, з іншого – шість. Як тут не народитися легендам?!

Згідно з однією, Городець­кий звів цей будинок у пам’ять про дочку, яка на­чебто наклала на себе руки, втопившись у Дніпрі через нещасливе кохання. Однак Олена Городецька була щаслива в шлюбі й пережи­ла батька на кілька десяти­літь! За іншою легендою, дім було збудовано через парі з відомими архітекто­рами О. Кобелєвим і В. Ле­онтовичем: Городецький пообіцяв за два роки реалі­зувати свій проект, вико­риставши нові на ті часи матеріали – цемент і бетон («Ви, добродію, божевіль­ний, – сказав йому Кобелєв. – Лише ненормальному таке спаде на думку!»). Од­нак рівно через два роки Городецький представив колегам свій будинок і ви­грав парі.

А за третьою легендою, Го­родецький, вимушено зали­шаючи цей дім, нібито на­клав на нього прокляття: всі наступні мешканці особняка, якщо вони не прямі нащад­ки архітектора, будуть гли­боко нещасними – мовляв, химери пильнуватимуть за цим.

...Зате дещо сумніву не під­лягає: будинок із химерами – перша в Києві споруда з цементу.

МАЛЕНЬКІ ТОРЕАДОРИ

 Багато хто вважає, що мексиканська кори­да за участю карликів – одне з найбільш скан­дальних видовищ.

Коли глядачі бачать мініто­реадорів, які бігають навко­ло телят, одні щиро сміють­ся, а інші – праведно гніва­ються. Зрештою, смішного тут дуже мало, двобій від­бувається справжній і вель­ми небезпечний. Отже, дех­то називає таку розвагу аморальною, хтось таки розважається, але для са­мих карликів це, виявля­ється, просто можливість дістати добре оплачувану роботу, адже їм нелегко живеться. У Мексиці жор­стка трудова дискриміна­ція, тож громадська органі­зація карликів змушена проводити таку кориду, аби хоч якось матеріально підтримати своїх людей.

Перші подібні виступи по­чалися в Мехіко в 1970-х роках; було зібрано групу з 20 тореро, які гастролюва­ли в ближніх районах. Су­перництво всередині групи велике, і це примушує бага­тьох учасників постійно щось вигадувати, додавати нові й нові трюки до своїх виступів. Головне – звесе­лити, розсмішити, здивува­ти публіку, і карлики мусять перевдягатися то в клоунів, а то в суперменів, аби лише досягти бажаного ефекту. Тобто, в Мексиці корида – не спорт, як-от в Іспанії, це радше комедійна вистава. Втім, за виступ кожен міні­тореро заробляє приблиз­но сто доларів. За словами одного з менеджерів, мета цього шоу – показати, що всі люди, незалежно від їх­нього зросту, можуть пра­цювати й виступати там, де й усі решта.

20.03.2012

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини