ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

Хто вилікує реформатора?

Відомості про реформи в медичній сфері, на відміну від інших відо­мостей про інші реформи, не входили, а, сказати б, заповзали ти­хим вужиком – у вигляді лякливих чуток – у життя українців.

«БИТИМУТЬ» ЧИ НІ?

Усна народна творчість запрацювала на повну потужність: «Чули, полі­клініки й лікарні закри­ють, переструктуризують, об’єднають, скасують. Ди­тячих поліклінік узагалі не буде...». І все в такому дусі. Хвилювалися не лише фак­тичні й потенційні пацієн­ти, а й медпрацівники. Ви­сновки, що напрошувалися, страшенно нагадували тлу­мачення Мишком Квакіним («Тимур і його команда») «іноземного слова «ультима­тум»: «Битимуть!». Аякже: від тих «закриють» і «скасу­ють» ніхто нічого доброго не очікував; мало того, що до цін на ліки підступитися не можна, що лікарі в кабі­нетах і коридорах уголос на­зивають астрономічні суми за свої послуги, так іще й поліклініки закриють, ще й до спеціаліста не потрапиш! Нічогенька собі «оптиміза­ція»! Ніде правди діти, саме так «гомоніла Україна», оскільки до пуття ніхто й нічого не квапився поясни­ти. А тим часом тема попу­лістська, архіважлива, бо ж стосується кожного! Однак у чому суть реформування, як і раніше, достеменно не зрозуміло ні пацієнтам, ані лікарям.

ЗА СІМОМА ПЕЧАТКАМИ

На сайті Головно­го управління охорони здоров’я КМДА, повідомляє news.zn.ua, роз’яснювальна робота обмежується звіта­ми про відкриття амбула­торій сімейної медицини. Ще хизуються тим, що му­ніципальна лікарняна каса зібрала понад 2 млн гривень із 20 тис. киян. Проте ані пари з вуст стосовно того, хто та як їх витрачатиме, коли сімейні лікарі масо­во розпочнуть виконувати свої безпосередні обов’язки. Торік Ірина Акімова, висту­паючи на конференції голо­вних лікарів столиці і про­пагуючи принади реформи, натякала на якісь стимули, що нібито додаватимуться до основного окладу лікаря і підвищать його зарплату до 5 тис. гривень. Що вона мала на увазі?

Та хай там як, а ні на сай­ті МОЗ, ні на вже згаданому не знайдеш жодної корисної інформації, котру можна було б хоч якось співвіднес­ти із реальним життям. При­міром, чи залишиться ваша поліклініка в старому ста­тусі, чи, можливо, перетво­риться на консультаційно-діагностичний центр із геть іншими умовами для паці­єнтів? Що чекає на мешкан­ців сіл?

МЕТА – ПУСТЕЛЯ?

Саме цей, практичний, аспект невизначеної си­туації з реформуванням медичної галузі виявили передусім Черкаси в груд­ні 2011 року, «вибухнувши» масовим пікетуванням міськради: близько 30 вагіт­них протестували проти за­криття одного з пологових будинків.

До пікетувальників при­єдналися й акушерки – з остраху втратити роботу через скорочення. Депута­ти (які мусили вступити в перемовини з населенням) полум’яно переконували жіноцтво, що всі їхні по­боювання безпідставні, але керівник департаменту охорони здоров’я та соці­альної політики міста Олег Стадник раптом підтвер­див: реорганізація, мовляв, актуальна, бо 40% ліжок порожні, адже народжува­ність знижується.

Оце правильно, це по-нашому: народжують дві жінки – отже, вистачить і двох лікарняних ліжок! А якщо з’явиться третя «пре­тендентка», то на неї не чека­ли, нехай народжує, де хоче. Або взагалі не вагітніє.

А ТОМУ, А ТОМУ ЩО МИ «ПІЛОТИ»...

Схоже, навчатимемося вже «на марші», адже про­цес пішов. Як повідомляє УНІАН, пілотний проект із реформування системи охорони здоров’я передба­чає проведення впродовж 2011–2014 років структурно-організаційної та функці­ональної перебудови сис­теми медобслуговування в пілотних регіонах: Вінниць­кій, Дніпропетровській, До­нецькій областях і м. Києві. Профільний міністр Олек­сандр Аніщенко підкреслив: «У пілотних регіонах до кін­ця 2012 року ми маємо ство­рити госпітальні округи. Це формалізація другого рівня надання меддопомоги». А до кінця першого кварталу поточного року в тих же ре­гіонах мають бути створені єдині служби екстреної мед­допомоги, які працювати­муть за системою єдиного медичного простору.

Чи все вам зрозуміло? Надто щодо «єдиного мед­простору»?

А «пілотна» Вінниця, приміром, уже багато де­чого зрозуміла й відчула. Судячи з повідомлень ЗМІ, обласний центр просто-таки трусить. Починаючи з січня ц. р., вінничани не можуть просто так потра­пити до хірурга, уролога, гастроентеролога тощо, бо направлення до вузькопро­фільного фахівця можна отримати лише в сімейного лікаря. Що ж до сімейних лікарів, то їх – медиків ши­рокої загальної практики – найбільше й бракує в сані­тарних округах. Що цілком зрозуміло. Дитячих поліклі­нік у місті вже немає, і це новаторство найбільше не­покоїть лікарів, пише Люд­мила Цимбалюк (narodna.in.ua), бо за здоров’я і життя малюка має відповідати пе­діатр. Одне слово, «медична реформа залишила україн­ців без поліклінік», резюмує автор.

Дуже засмучений ново­введеннями й вінницький мер Володимир Гройсман. Недавно він офіційно за­явив, що створення єдиного центру екстреної медицини може відчутно погіршити якість надання медичних послуг. «Мається на увазі, що швидку допомогу, яка була у Вінниці і яку ми лед­ве вивели на більш-менш належний рівень реагуван­ня на виклики мешканців, хочуть забрати – і створи­ти єдиний центр екстреної медицини для всієї країни та керувати всіма машина­ми швидкої з Києва. Як же можна буде відповідати пе­ред городянами за надання послуг, якщо ти не впли­ваєш на виїзд чи невиїзд швидкої? Виходить, що нас втягли в марш і на цьому марші ми маємо вже імп­ровізувати, аби хоч якось втримати ситуацію», – бід­кається мер міста. При цьо­му він підкреслив, що лиша­ється чимало невирішених питань стосовно подальшої роботи вузькопрофільних спеціалістів.

До слова, виявляється, у Вінниці ще до ухвалення за­кону була власна модель ре­формування медицини, яку намагалися обстоювати на різних рівнях. Та, мабуть, не судилося…

НЕЗУСТРІЧНИЙ РУХ

Отже, стає зрозумілим, принаймні, таке. Реформа медицини потрібна, і це розуміють як «унизу», так і «вгорі». Проте йдуть до розв’язання проблеми ціл­ковито різними шляхами: на місцях – із позицій прак­тичного сенсу, на олімпі влади – з позицій суворого адміністрування.

Деякі стратегічні вектори підвищення ефективності використання ресурсів сис­теми охорони здоров’я (чи­тай – реформування) все ж таки вдається виокремити: пропаганда здорового спо­собу життя (що видається доволі демагогічним), уста­новка на розвиток сімейної медицини (аби сімейний лі­кар став справжнім професі­оналом своєї справи, на зра­зок старовинного земського, потрібно не менше 10 років), обмеження надмірного ви­користання послуг вторин­ної та швидкої допомоги (а хто і як визначатиме «міру» і «надлишок»?), реструкту­ризація ліжкового фонду стаціонарів (а це вже, схо­же, данина часу: умовно об’єктивне уявлення про раціональне використання ресурсів галузі). Певна річ, це далеко не все, що мають у нас переосмислити та по­змінювати.

З одного боку, зрозуміло, що вітчизняні реформатори чітко прямують на заклики Всесвітньої організації охо­рони здоров’я (ВООЗ), яка через три десятиліття знову повертається до пріоритет­ності кваліфікованої пер­винної медико-санітарної допомоги. А йдуть тому, що «так треба», що «світ до­слухається порад ВООЗ», що наші вузькопрофільні спеціалісти нібито геть пе­ревантажені, бо їх «вико­ристовують» як первинну, а насправді вони мають бути вторинною медичною до­помогою. Все це зрозуміло хіба що самим реформато­рам. Назагал у нас хочуть усю медицину «розкласти по поличках», заздалегідь розписавши для пацієнта його медичний маршрут.

Але з іншого боку, на­магаються це робити ка­валерійським наскоком, ігноруючи не лише досвід і пропозиції різних регіонів, а й узагалі наші традиції та звички, навіть узвичаєну культуру стосунків лікар-хворий, досвідченість-обізнаність, побажання самого пацієнта. Ніде, ні­чого й ніким не сказано про контроль ризиків і загаль­ний моніторинг накресле­них змін. І до речі (чи, може, найголовніше?), з якого боку не підходь до теми реформування медгалузі в Україні, раз у раз виринає страшне запитання, тяжкий сумнів: наскільки дорожить людьми наша влада, важ­ливим чи неважливим є для неї збереження життів українців? Адже всім давно зрозуміло, що, скажімо, для МВФ, навіть для ВООЗ наші з вами життя не є аж такими важливими.

ПОЧІМ ЗДОРОВ’Я ДЛЯ НАРОДУ?

Простий, сказати б, вилучений із контексту, приклад. у Стратегії розвитку системи охорони здоров’я: український вимір, напрацьованій 2009 року українським інститутом стратегічних дослід­жень МОЗ України (дніпропетровська медична академія), зокрема, йдеться про те, що в Україні рі­вень (21,9%) та тривалість госпіталізації (13,3 доби) істотно перевищують середньоєвропейські по­казники (19,2% та 10,4 доби).

Інакше кажучи, ми знову мавпуємо, і якщо в нас на вторинному рівні медобслуговування ще мають місце рештки гуманного підходу до пацієнта, то їх нині пропонують позбутися, замінивши батьківсь­ке піклування на бездушний конвеєр за принципом: 10 днів – звільняй місце! чимдалі інтенсивніше будь-який пацієнт і будь-яке лікарняне ліжко розглядатимуться лише як «кеш», що надходить до за­кладу. Без облич, без натяків на душевний порух. до цього ще треба звикнути.

Виходить, приказку «здоров’я не купиш за будь-які гроші» час переінакшити на «будуть гроші – буде й здоров’я». у медичній сфері ситуація тривожніша, ніж може здатися. якщо винести за дужки над­мірну матеріальну зацікавленість, тобто жадібність, деяких лікарів і припустити, що люди в білих ха­латах завжди й усюди чесно дотримують дану ними клятву Гіппократа, то все одно зрозуміло, що джерело майже всіх проблем медгалузі – обмежене фінансування, брак дуже різних і необхідних фахівців. Що й продукує надміру високу смертність. Соціологічні опитування щоразу підтверджу­ють: населення не задоволене якістю медпослуг, оцінює її як низьку.

видається, що саме зараз заможні люди мали б створити спеціальні фонди, приміром «людина – лю­дині», допомагаючи лікарням, амбулаторіям і поліклінікам у забезпеченні всім необхідним для тех­нологічно якісного надання медпослуг. ну, а питання професіоналізму, культури, широти знань, не­байдужості й чесного ставлення до своїх обов’язків – поза сумнівом, на совісті кожного окремого медичного працівника. аксіома для всіх часів і народів.

У 2013 році ми підіб’ємо підсумки реформування га­лузі в пілотних ре­гіонах і з 2014 року почнеться реформу­вання в усій країні.

Олександр Аніщенко,

міністр охорони здоров’я України

13.02.2012

Тетяна МОРГУН, «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини