Сир для вина друг, товариш і брат
 «Чому брат? – запитає читач. – Це щоби фразу завершити?» Зовсім ні. І сир, і вино – це «діти», тобто продукти бродіння. Тож вони легко (і в прямому, і в переносному сенсі) сполучаються.
Проте минуло багато часу, поки люди зрозуміли, що сир і вино створюють прекрасний союз. А як здогадалися – одразу заходилися створювати щонайбільше видів сирів і вин, досліджуючи, який саме «союз» – найкращий. Деякі сировари навіть конфліктували – аж до «боїв місцевого значення», як-от сталося в Італії між виробниками «Пармезану» й «Грана падано».
Та всіх перемогла Франція, оскільки виробляє понад 500 сортів сиру. А славетний художник Сальвадор Далі ще й піддав жару, заявивши: «Якщо в країні немає щонайменше п’ятдесяти сортів сиру й гарного вина, отже, країна дійшла до ручки».
Вважається, що сир з’явився понад 400 тисяч років тому цілком випадково: у курдюку аравійського купця, котрий забув у ньому молоко. Брати-слов’яни готували сир ще в I тисячолітті до н. е. Проте не дуже захоплювалися ним, віддаючи перевагу «творогу». Але ми досі називаємо його «сир», що свідчить про те, що в традиції наших предків переважав природний спосіб виготовлення: на основі згортання молока одержували сирий (сирний) продукт.
Вважається, що твердий сир має бути жовтого кольору. Однак насправді його спектр ширший – від блідо-жовтого до жовтогарячого. Існує також елітне сімейство дорогих блакитних сирів із внутрішньою цвіллю: «Рокфор», «Горгонзола», «Стілтон»...
До речі, саме Франція вважається законодавцем «сирного етикету», що часом нагадує і мистецтво, і моральний закон одночасно. Французи називають гарне сполучення сиру й вина шляхетним дуетом. «Стілтон» із портвейном незамінні на фуршетах або під час ділових перемовин. До твердих сирів краще подавати легкі сухі білі й червоні марочні вина. Блакитні сири «люблять» сухі міцні червоні вина. А взагалі існує правило: у сиру й вина має бути спільна історична батьківщина.
АБИ «ЗНЕШКОДИТИ» ПОДРУГУ, ПРИГОТУЙ ЇЙ РИБУ ФУГУ
Ні-ні, нічого спільного з музичною фугою ця істота не має. Зате вважається бомбою негайної дії, як тільки ви її проковтнули. А на перший погляд – маленька, безневинна й неповортка рибка, завдовжки з долоню. Проте як тільки її налякати, то роздувається, мов куля, і стає втричі більшою. А отрути, котра міститься у шкірі, ікрі, молочку, а надто в печінці цієї риби, достатньо, аби вбити 30–40 осіб! Ця отрута у 1250 разів сильніша за цианістий калій.
До слова, ця рибка водиться в Індійському, Атлантичному й Тихому океанах. Так от, молодціяпонці примудрилися готувати з неї вражаючі делікатеси – такі, що їх порівнювали з японським живописом, японським шовком. Мовляв, щось витончене, шовковисте, невимовне... «Смак фугу не можна порівняти ні з чим, – говорив відомий кераміст Кітаодзі Росаннин. – Якщо ти скуштуєш це три або чотири рази – станеш рабом фугу. Всі, хто відмовляються від цієї страви, боячись померти, гідні співчуття».
Господарі ресторанів, що пропонують фугу, завжди перестраховуються: надають звіти інспекторів щодо її зберігання й приготування. Тому кухарі мають отримати спеціальні ліцензії на її приготування, складають письмові та практичні іспити. Для цього вони мають добре знати різновиди (таких десятки) способів «знеотруювання» фугу. Останнім іспитом зазвичай стає третій – кухар має з’їсти те, що приготував.
«Зате» замовити в ресторані страву з риби фугу – справді дороге задоволення: до 500 у. о. за порцію! Фугу готують іще в Німеччині, США. Однак по-справжньому – лише в Японії, причому і закуски, і суп (про нього тут кажуть: «Дурний той, хто їсть суп із фугу, та ще дурніший той, хто його не їсть»), і смажену, й варену, і сиру. І навіть саке (японська горілка), настояне на її плавниках.
ЗАВЖДИ ЖАДАНА МАРГАРИТА
Дітей цивілізації, як і колись, хвилює походження назви дуже міцного коктейлю, що готується на основі текіли, помаранчевого лікеру та лимонного соку – Маргарити.
Він (чи вона?) підкорив серця бідних і багатих, знаних і невідомих у всіх країнах і на всіх континентах.
За легендою, автором першої Маргарити був молодий американський бармен, який закохався в прекрасну, мов мрія, дівчину з таким ім’ям.
Другий переказ теж романтичний. Мовляв, 1936 року такий собі Денні Негрете працював керуючим готелю Crespo у Пуебло. Він мав подругу на ім’я... звісно ж, Маргарита. Однієї ночі молоді люди поклялися один одному у вічному коханні, і це було так прекрасно й незвичайно, що випити щось банальне було б блюзнірством. Тоді Денні й вирішив змішати текілу, куантро й лимонний сік.
Нарешті третя легенда розповідає про техаську аристократку (а таке буває?) Маргариту Сеймз. Нібито 1948 року вона влаштувала на своїй віллі в Акапулько грандіозний прийом, під час якого пригощала гостей новим коктейлем власного винаходу – з текіли. Напій дістав гідну оцінку!
ДАВАТИ ЧИ НІ?
Тобто – чи треба платити «чайові»? Дехто замислюється над цим, коли вже всі наситилися, тарілки спорожніли й час «розплати» настав.
Не нервуйтеся, судомно не шукайте рукою по кишенях дрібніші купюри й запам’ятайте раз і назавжди: ви даєте «чайові» лише за власним бажанням. І стільки, скільки самі захочете. Не вірте тим, хто стверджує, що давати треба неодмінно і до того ж у розмірі десяти відсотків рахунка. Це неправда.
Загалом буває так, що ці відсотки вже враховано у меню чи рахунку й виділено окремим рядком. Так би мовити, легалізовано. Проте і в цьому разі можна відмовитися. Надто, коли вам не дуже сподобалося обслуговування чи запропоновані страви. Головне – бути природним і внутрішньо вільним. До речі, заклад, який себе поважає, ніколи не включає до рахунка хліб і масло. За цією маленькою деталлю можна дійти висновку: заклад справді респектабельний чи його псує недалекоглядна адміністрація.
Сторінку підготувала
Тетяна МОРГУН, «ПВ»
23.01.2012
|
