ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

Теплі слова – найкраща нагорода

Волинська обласна організація профспіл­ки працівників соціальної сфери до свого професійного свята організувала й прове­ла перший етап конкурсу «Краща трудо­ва династія» серед інтернатів області. У номінації «Найбільша династія» пере­можцями стала родина Наумчиків, що працює в Голобському дитячому будинку-інтернаті, «Найстарішою династією» журі назвало сім’ю Дубин-Ярощуків, що представляла Олицький психоневрологіч­ний інтернат, а перемога в номінації «За спадкоємність професії» дісталася динас­тіям Полтавських-Шкуратових з того ж інтернату та Товкачів із Руденського психоневрологічного інтернату. Про останню родину – наша розповідь.

НЕ РОБОТА – ПОКЛИКАННЯ!

Трудова історія родини Товкачів у Руденському психоневрологічному ін­тернаті розпочалася понад півстоліття тому. З перших днів його заснування тут працювала бухгалтером Товкач Марія Тихонівна. Згодом відповідальну та ви­могливу жінку призначили директором установи, і на цій посаді вона пропрацю­вала ще два десятиліття. Коли настав час іти на за­служений відпочинок, уста­нову запропонували очоли­ти її невістці – Марії Дми­трівні. Взяти на себе відпо­відальність керувати таким непростим закладом тоді ще зовсім молоду жінку підштовхнула особиста дра­ма. Вона зізнається: «Так склалося, що я не змогла до­гледіти свою маму, і, відчу­ваючи за собою цей борг, не вагалася, коли мені запро­понували роботу в такому закладі. Хочеться якомога більше зробити для цих лю­дей, адже вони теж чиїсь мами, бабусі, брати, се­стри...»

Відтоді всі її думки – про інтернат. Зізнається, що в перші роки працювати було надзвичайно важко, адже директору доводилося бути і експедитором, і агентом з постачання... Аби купити найнеобхідніші речі, Марія Дмитрівна виїздила тоді не­зліченну кількість кіломе­трів. Проте саме за її керів­ництва інтернат став по-домашньому затишним, охайним і нині нагадує су­часний комфортабельний санаторій.

Тож пані Марія несподі­вано для себе стала мамою для майже 20 пацієнтів. Наймолодші мешканці – це випускники школи-інтернату сусіднього села Головне. У неповні 17 років вони опиняються тут, і на­далі все їхнє життя, всі ра­дощі й болі назавжди зами­каються у стінах інтернату. Тому шукати такі дорогі та необхідні кожному з нас по­няття, як сім’я, дружба й на­віть пізнавати батьківську любов їм доводиться саме тут.

«Моя мама іде, моє соне­чко», – такі зворушливі сло­ва щодня чує Марія Товкач від своїх юних підопічних. І  вони для неї в десятки ра­зів цінніші за численні гра­моти й подяки, які отримала за роки роботи на посаді ди­ректора.

РОДИНА В РОДИНІ

Довгий час усі виробничі проблеми Марії Дмитрівні допомагав вирішувати її чо­ловік Володимир Борисо­вич. Із 1973 року він працю­вав тут водієм. Пізніше пе­рейшов на іншу роботу, од­нак згодом повернувся в ін­тернат і працював саніта­ром до останніх днів свого життя. Вісім років тому ро­дина Товкачів втратила батька.

Турбуючись про чужі долі, пані Марія зуміла ви­ховати хорошими людьми і трьох власних дітей. Нині старший син Марії Дмитрів­ни Андрій продовжує тради­ції трудової династії Товка­чів. І доля приготувала йому подарунок: саме в інтернаті він зустрів свою майбутню дружину – культпрацівника Наталю. Життєрадісна та енергійна, вона стала подру­гою для багатьох знедоле­них дівчат, які нині допома­гають Наталі в організації різноманітних свят.

«Вони так чекають того свята, їм хочеться подарун­ка, вони ж іще діти, а дитин­ства в них і не було. Вони не доотримали ласки, любові, яку мають інші діти. Тому організовувати цікаві захо­ди для них – це наш обов’язок, – розповідає про свою роботу Наталя зі сльо­зами на очах. – Вони стара­ються, костюми підбира­ють. Ми навіть в обласний центр їздили виступати».

Крім сина Андрія, в інтер­наті працює також і рідний брат пані Марії – Богдан. Він затятий рибалка й грибник, тож йому не одразу вдалося знайти спільну мову з прин­циповою та вимогливою се­строю. Як зізнається дирек­тор, родинні стосунки не над­то сприяють дисципліні та організованості підлеглих, бо ті підсвідомо сподівають­ся на поступки. Тож і дово­диться до близьких і рідних людей бути вдвічі суворі­шою, бо хочеться, щоб вони були прикладом для колек­тиву. Син Андрій підтвер­джує слова матері, що пере­дусім вона вимагає дотриму­ватися дисципліни від «сво­їх» і за необхідності карає саме їх.

В інтернаті не буває так, що можна замкнути двері, бо сьогодні вихідний. Тут проходять цілі людські життя, причому життя осо­бливі, для яких відсутність сторонньої допомоги непри­пустима. Це ніби відпові­дальність за тих, кого при­ручили, за словами Екзю­пері.

Якщо скласти разом усі роки, які родина Товкачів віддала інтернату, цифра сягне сотні. Скромні заробіт­ні плати не дозволяють ска­зати, що тут працюють зара­ди грошей. Найцінніше для цих людей – знати, що для когось ти став підтримкою на складній дорозі життя.

Інна ПІЛЮК, Волинська обл.

• БОРОТЬБА ЗА ВИЖИВАННЯ

Улітку в Наталі та інших працівників інтернату з’являється ще одна робота – допо­магати персоналу консервувати овочі. Помідори, огірки, кабачки – це не повний перелік овочів, що акуратними рядками займають полиці у кладовці. всі овочі ви­рощують власними силами. нині господарство займає 35 гектарів землі, тут трима­ють десяток корів і більш як півсотні свиней.

24.11.2011

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини