ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Місто майстрів – місто монстрів

Заклик незабутнього Леоніда Філатова («щоб пам’ятали!»), переконана, стосується не лише славетних митців. А також і сла­ветних пам’ятних місць, зокрема пов’язаних із давниною, з нашою історією. Що ж ба­чимо насправді? Суспільство фактично роз­колюється на «фрагменти» з різними ідео­логічними орієнтаціями. Деякі вельми ак­тивні, регулярно насичують ефір заклика­ми на кшталт «Не знаючи й не поважаючи минулого, не матимемо майбутнього!». Зро­зуміло, апологети цілком справедливої мак­сими мешкають і у столиці, керують нею чи скромно тут живуть-виживають.

НЕСВІДОМІ СПАДКОЄМЦІ ВІЧНОГО

Але практично щодня хо­дять чи їздять дивовижною територією, котра сягає май­же 175 гектарів і є давнім-давнім Києвом, тобто, за цим же імперативом, нашим ми­нулим – трампліном у май­бутнє. Від півкола Великої Житомирської з Десятинною та славетним Андріївським узвозом далі – вглиб «ниж­нього» Києва, через Кожум’яцько-Гончарський яр на Поділ. А ближче до Дніпра – на Костянтинівську й Сагай­дачного та ще далі, на Спась­ку, Ігорівську, Хорива, Іллін­ську, Сковороди і аж до Набережно-Хрещатицької. Це не просто вулиці – це територія заповідника «Стародавній Київ», якою, з ласки Божої, маємо невідчужуване право ходити. Без квитків і зазда­легідь запланованої екскур­сії. Й минати неоціненні пам’ятки київської старови­ни: будинки, храми, мону­менти, «казенні місця», святі камені й столітні дерева. Се­ред них комплекси споруд Братського монастиря, Іл­лінської церкви, Свято-Фролівського монастиря, церкви Миколи Набережно­го, Покровська й Притисько-Микільська церкви, храми й келії Покровського, пам’ятник князю Володимиру, Маг­дебурзькому праву, україн­ському філософу й поетові Григорію Сковороді...

Умовно все це можна по­рівняти із Ватиканом у Римі: стародавній Київ – фактично давнє місто у су­часному мегаполісі.

«МОГОЛИ, МОГОЛИ!..»

Проте по порядку. Ще 1987 року для збереження старого міста у центрі су­часної столиці, що розвива­ється, Постановою Ради Мі­ністрів УРСР, а згодом і на­казом Мінкультури УРСР було створено Державний історико-архітектурний (власне, й археологічний) заповідник «Стародавній Київ» із правом юридичної особи. У жовтні наступного року було визначено межі його території. Але вже 1995-го Київський міськви­конком виводить заповід­ник з підпорядкування Мін­культури й передає у віда­ння створеного в структурі КМДА Управління охорони пам’яток історії, культури та історичного середовища. Благі наміри? Проте цей крок фактично поклав по­чаток розхитуванню стату­су й можливостей заповід­ної музею-території.

Зрештою, 1997 року КМДА вдається до своєрідного «ходу конем»: створює Київ­ський науково-методичний центр (КНМЦ) з охорони, рес­таврації та використання пам’яток історії, культури й заповідних територій. І стає більш-менш зрозуміло, що в такий спосіб міська влада цинічно скинула із себе тя­гар відповідальності «за зна­ння й збереження минулого заради майбутнього».

Діставши «височайшу» відмашку, КНМЦ невідклад­но починає-таки використо­вувати заповідник на влас­ний розсуд, передусім при­своїв собі всі права «Старо­давнього Києва» і позбавив його статусу юридичної осо­би. Тобто де-юре забирає те­риторію й усі будівлі, включ­но з тими, що були під орен­дою. Відтоді адміністрація заповідника опинилася у становищі заручника зі зв’язаними ногами-руками та кляпом у роті: усі питан­ня його діяльності, аж до найдрібніших, вирішує ви­ключно КНМЦ... з урахуван­ням власних інтересів.

Отже, по-перше, згада­ний КНМЦ, одержавши свою цілком стандартну на­зву з давно й чітко визначе­ними для такої структури стандартними функціями допоміжної організації, що здійснює дослідну та мето­дичного характеру роботу на поліпшення діяльності закладів культури, самочин­но переорієнтувався на структуру управлінську. По-друге, його власні інтереси – окрема й «цікава» тема, що не має жодного стосунку до культурного поступу. А за­повідник «Стародавній Київ» знову позбавлений двох визначальних статусів – чіткої території та юридич­них прав, що практично па­ралізує його господарську й просвітницьку роботу.

Унаслідок реалізації та­ких схем поступово дегра­дуємо ми з вами, кияни та гості столиці, тому що нас позбавлено ще одного дже­рела духовності. Ми зі сво­їм вульгарним матеріаліз­мом, очевидно, приречені зависнути між минулим і майбутнім, не маючи змоги дотягтися ні до першого, ані до другого.

«А ВИ ЗНАЛИ, ЩО ТУТ БУДУВАТИ НЕ МОЖНА?»

До речі, питання сумної й невизначеної долі унікально­го заповідника порушувало­ся вже не раз. Зокрема, торік Григорій Мельничук у статті «Забудовники зазіхають уже й на заповідник «Стародав­ній Київ» писав про те, що тільки-но КНМЦ сам себе зробив правонаступником Державного заповідника, як почалася активна забудова його території: «перші паро­стки – бізнес-центр «Міллєні­ум» із цілком неприйнятною для історичного центру архі­тектурою та «ягідки» у вигля­ді комплексів новобудов біля метро на Контрактовій та «Воздвиженки» в Гончарах-Кожум’яках. А ви знали, що будувати на Подолі, Андріїв­ському узвозі, Великій Жи­томирській, у тих самих Гон­чарах не можна? Хіба що не­величкі будівлі на додаток до історичних...». Тобто бу­дівлі, цілком відповідні до чітко зафіксованих у доку­ментах прототипів. Тож по­ява цих отруйних «ягідок» повністю руйнує камерний історичний колорит забудо­ви Подолу, вони є неприпус­тимими з цивілізованого, грамотного, зрештою, патрі­отичного погляду.

ВОЛАЮЧІ В  ПУСТЕЛІ

Адміністрація заповід­ника – кілька висококлас­них фахівців. Це люди ніби з іншої планети – творчі, не­байдужі, креативні й діяль­ні, які багато знають, багато можуть! Передусім – підне­сти ідеологічний та імідже­вий статус заповідника «Стародавній Київ», зробив­ши його привабливим не лише для киян, а й для ту­ристичного бізнесу (між ін­шим, чи не про паломни­цтво туристів до Києва мрі­ють автори Стратегії розви­тку столиці до 2025 року? Але всоте мусимо констату­вати, що «слово» й «діло» у нас не дружать). Вони, тоб­то науковці заповідника, мріють розвивати діяль­ність тутешніх музеїв, про­водити екскурсії, культос­вітню роботу, запрошувати кращих лекторів для шко­лярів і студентів, киян та гостей міста – для всіх, спраглих долучитися до духовно-культурних дже­рел святої київської землі. Адже гостей передусім ці­кавить саме давній Київ...

Для них дорогий уже вельми давній, мабуть, чвертьстолітній, детальний проект «міста майстрів» на Гончарах-Кожум’яках, де, за задумом, мали розташу­ватися майстерні народних умільців, котрі просто на очах у відвідувачів займа­лися б гончарною справою, ковальством, різьбленням по дереву, випіканням хлі­ба. Це було б крутіше за ви­бір певного ПТУ: скільки можна було б виховати но­вих майстрів, скільки ру­котворної краси увійшло б у наше життя. Андріївський узвіз мав стати київським Монмартром – територією митців та їхніх високоху­дожніх творів.

Однак київські ексклю­зиви, зокрема й уже збудо­ваний в уяві скансен «місь­кий Пирогово» на Петров­ській, нині перевантаженій гаражами, – все це лишаєть­ся хіба що мрією на тлі ку­валд, бульдозерів, сміття, викорчовування дерев на тих недоторканних для брудних рук давніх маси­вах, які так вигідно вигледі­ли під свої, чужорідні істо­ричному ландшафту, «ново­будови» байдужі й неосвіче­ні, жадібні нинішні хазяї життя. А оскільки в погано­го дорога до людини завжди коротша, ніж у доброго, то дорогоцінні пам’ятки «Ста­родавнього Києва» на Подо­лі нищаться понині, просто серед білого дня і навіть ні­бито освіченими людьми, бо немає жорсткого нормативно-правового регламен­тування й нікому бити «во­лонтерів» по руках.

Коротше кажучи, ситуа­ція із київським заповідни­ком, який, схоже, нікому не потрібний, окрім його хра­нителів (яким сьогодні фак­тично нічого охороняти!), майже ідеально демон­струє, яка ж розруха у голо­вах можновладних киян, наскільки викривлені дер­жавні й моральні акценти у стольному граді-Києві.

Недавно приїхав до Киє­ва відомий актор Володи­мир Конкін, і якось так вда­ло зауважив, що нині бачить навколо лише дві нації: на­цію багатих і націю бідних. Багаті, як завжди, прагнуть додати й примножити. Бід­ні, відповідно, – відняти й поділити. В будь-якому разі, йдеться про гроші – запору­ку щастя. Поширена тепер у нас термінологія – здебіль­шого зі сфери юриспруден­ції: закон, кримінал, банди­тизм, судовий позов тощо. А як же бути з моральними за­садами людського життя? Вочевидь, вони почувають­ся нині так само, як і співро­бітники Державного запо­відника «Стародавній Київ», які сподіваються, що мо­ральний закон колись про­пишеться у душах і справах столичних керманичів.

ЩО МАЄМО?

23.10.2011

Тетяна МОРГУН, «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини