Україна - для людей, люди - для України
Експерти стверджують, що існує так звана дилема трагедії громад: люди, які
спільно використовують ресурси (наприклад, пасовисько), задля швидшого
прибутку і через взаємну недовіру не можуть домовитися про спільне господарювання.
Тому діють поодинці й по-хижацьки, а одного дня зустрічаються на винищеному
пасовиську.
Центр О. Разумкова провів соціологічне опитування: чи можна довіряти
людям? Так ось, 67% громадян України вважають: не варто. Це і е показником
потенційної згуртованості суспільства. Йдеться не про довіру до родичів чи
найближчих сусідів, а про довіру до «товариша», до незнайомого співвітчизника,
земляка. Тож в Україні продажність та беззаконня й далі продовжують формувати
негативний соціальний капітал. Якість міжособистісних зв'язків є апріорі
тенденційною. Причина, гадаю, не в ментальності, а радше у моральній виснаженості
людей, які бачать, що закон добрий хіба що до сильного.
Найсумніше, що річ не лише в законі як такому, а й у тім, що лінивий,
непрацездатний закон, та ще й позбавлений належних підзаконних актів, буквально
провокує незаконну підприємливість деяких наших співгромадян. Як казав професор
Преображенський, розруха не на вулиці, а в голові. Тож повернімося до
найпростішого: що таке нормальне суспільство? Це, приміром, під'їзд житлового
будинку, де завжди є лампочки; це бажання молодої людини допомогти
старенькій; це потрапляння сміття саме в контейнер, а не біля нього, це
шляхетна манера сплачувати за проїзд у транспорті, навіть якщо немає кондуктора.
Якщо потроху накопичити такий капітал, то пропорційно зростатиме й довіра
громадян один до одного, а всіх разом — до своєї держави. Годі вже ходити з низько опущеною головою.
Як
стверджує соціолог Віктор Степаненко, існують певні стратегії, дотримання яких
сприяє зростанню соціального капіталу на мікроймакрорівнях. Головна з них -
забезпечення верховенства права. Звучить, на жаль, доволі банально, але без
цього неможливо розірвати замкнене коло взаємної недовіри. Тому український
соціальний капітал як такий, у будь-якій його іпостасі, досі був і поки що
лишається продуктом системи державного управління. І, отже, лише вона може
допомогти йому зміцніти, а собі - заслужити повну довіру та вдячність людей.
Саме через це нині є нагальним говорити про спільні зусилля - як з боку
держави, так і суспільства для створення «острівців довіри». Почати з невеликих
громад, де часто-густо досі не можуть дати собі ради і розробити ефективні
практики, які потім можна було б застосовувати у більших масштабах. А
спонтанну самоорганізацію, якщо вона не руйнівна, а творча,будівна, варто лише
вітати.
23.12.2010
Тетяна МОРГУН, «ПВ»
|
