СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

Виховання школярів: умовляння чи різки?

Кожного майбутнього педагога вчать, що до дітей треба ставитися терпляче і з любов’ю. Але як бути, якщо наука не йде до голів розбишак, їхня поведінка некерована, а всі «гу­манні» методи виховання вичерпано?

УРОКИ ШЕКСПІРА

Бити чи не бити? Цим запитанням міг би пере­йнятися і відомий англій­ський драматург, якби жив у наші часи. Адже саме у Великій Британії нині всерйоз розглядають можливість повернення до фізичного покарання школярів. Схоже, що від­мовитися від ліберально­го підходу до виховання дітей готові й інші країні Старого Світу.

Річ у тім, що в Туманно­му Альбіоні м’якість у ме­тодах навчання дітей ді­йшла до певного абсурду. Партія лейбористів, яка панувала в країні понад 13 років, зробила все, аби діти для вчителів стали в буквальному сенсі недо­торканими. Тобто педагог не лише не міг дати ши­байголові потиличника, а й просто доторкнутися до нього, щоб, приміром, по­жаліти чи втішити. Адже у Великобританії, з її роз­виненою ювенальною юс­тицією, дуже піклуються про права та безпеку ді­тлахів. Подеколи нехту­ючи правами дорослих. Тому судові позови проти вчителя, що, як комусь здалося, довше затримав руку дитини у своїй, в Ан­глії не рідкість. При цьо­му в країні постійно тра­пляються випадки саме дитячого насильства над педагогами. Причому не обмежуються майже без­невинними кнопками на стільці: були випадки, коли вчителів били стіль­цями та кололи гострими олівцями. Не дивно, що іноді навчальний процес закінчувався для остан­ніх госпіталізацією із важкими травмами.

Після приходу до влади консерваторів Британія, схоже, почала повертати­ся до старих, суворих тра­дицій виховання дітей. Місцеве Міносвіти заде­кларувало, що вже з ново­го навчального року ан­глійських дітлахів можна буде не лише ляскати по м’якому місцю, а й навіть «завдавати травм». Такі повноваження британ­ським учителям надава­тимуться в тому випадку, якщо їм доведеться зупи­няти бійку.

Цікаво, що можливість ударити учня-розбишаку в англійських учителів буде не лише під час уро­ків, а й після них або на канікулах.

В УКРАЇНІ ДІТЕЙ НЕ Б’ЮТЬ

До речі, адепти такого методу покарання зна­йшли підтвердження сво­єї правоти навіть у Біблії. Мовляв, там є рядки: «Хто жаліє різки своєї, той не­навидить сина, а хто лю­бить, той із дитинства його карає».

В Україні дітей у шко­лах теж ніхто не лупцює. Принаймні, з виховною метою. Вважається, що прийнята за основу в усьо­му цивілізованому світі ліберальна, гуманна мо­дель виховання є найкра­щою. Але фахівці ствер­джують, що рано чи пізно світ повернеться до кон­серватизму й у питаннях виховання дітей. Адже нове покоління молоді, що набагато більш розви­нене й інформоване порів­няно зі своїми батьками та дідами, саме визначає лінію поведінки. Добре, якщо дитину добре вихо­вували вдома, вона зрос­тала в атмосфері любові й перейняла модель пове­дінки та стиль життя від нормального домашнього оточення. А якщо ні?

Крім того, шкільні ви­кладачі скаржаться, що в Україні система освіти дещо спотворена. Адже дітей відправляють до школи не стільки за знаннями, скільки для того, щоб вони не вешталися вулицями. Відповідно, батьки розраховують, що школа навчить їхніх ді­тей усього необхідного, і складають із себе будь-яку відповідальність за їхнє виховання. І потім обурюються, якщо в учи­теля здають нерви і він дозволяє собі дати ляпаса їхньому сину чи дочці.

БИТИ– ЦЕ НЕПЕДАГОГІЧНО

Цікаво, що більшість політиків виступають ка­тегорично проти побиття дітей у школах. Мовляв, це негуманно, і взагалі, цей спосіб не придатний для гармонійного виховання. Приміром, екс-міністр із питань сім’ї, молоді та cпорту Юрій Павленко заявив, що фізичні пока­рання школярів порушу­ють Конвенцію про права дітей, яку ратифікувала більшість цивілізованих країн світу. Натомість пан Павленко вважає, що в Україні потрібно ухва­лити закони, які проти­діють насильству над малечею.

«В Україні й так зави­сокий рівень насильства над дітьми. Тому потріб­но, навпаки, посилювати відповідальність за по­биття дітей, а не узако­нювати його. Бо насилля – це не метод виховання», – вважає екс-міністр.

Такої ж думки дотри­мується перший заступ­ник парламентського «освітянського» комітету Максим Луцький. На його переконання, суспільство не готове до узаконення фізичних покарань шко­лярів. І якщо влада спро­бує підвищити навчальну дисципліну в школах у та­кий спосіб, це буде зайвим козирем опозиції для кри­тики на адресу правлячої партії.

Щоправда, фахівці, що виступають проти фізич­ного покарання дітлахів, не можуть порадити, як же вчителю захиститися, якщо він сам став жерт­вою насильства з боку учнів?

«Якщо дитина некеро­вана, це недоліки вихо­вання в сім’ї та школі. До речі, якщо учень застосо­вує силу проти вчителя, це теж проблема педаго­га, а не дитини», – вважає Юрій Павленко.

Проти покарань ви­ступають і психологи. Мовляв, якщо дитину по­стійно фізично карати, то в неї виробиться стерео­тип: провина – побиття (і водночас спокутування провини) – звільнення від провини. Тобто в дитини буде відсутнім щире ка­яття, вона вважатиме, що фізичне покарання – це певна індульгенція. При цьому її сумління мовча­тиме.

БИТИ МОЖНА І ТРЕБА!

За фізичне покарання школярів несподівано ви­словилися правозахисни­ки та психологи.

Приміром, відомий правозахисник Едуард Багіров сумує за давніми традиціями виховання дітей. Мовляв, тоді вони були наче шовкові. Нині, на думку Багірова, моло­ді люди відбилися від рук і стали нігілістами. І по­тиличники час від часу їм не зашкодять. Хоча ви­знає, що ті, хто застосовує фізичне покарання, мають знати межу і діяти без фа­натизму.

Щоправда, інші фахів­ці сумніваються: мовляв, сучасним дітям не можна дати по шиї без ризику на­рватися на агресію у від­повідь. При цьому, на дум­ку психологів, в Україні фізичне побиття не може бути повноцінним вихов­ним заходом.

«Я б назвав це слов’янським лицемірством. Фі­зичне насильство стало в нас настільки природним на побутовому рівні, що втратило свою головну виховну функцію. Адже якщо всі б’ють усіх, і діти це бачать, то такий метод покарання позбавлений будь-якого сенсу», – зазна­чив соціальний психолог Олег Покальчук.

Отже, однозначної від­повіді на запитання «бити чи не бити» немає. Єдине, в чому одностайні як бать­ки, так і вчителі, експерти й, власне, діти: допустити можливість побиття дити­ни можна лише як винят­ковий виховний засіб. Ін­шими словами, піднімати руку на дитину варто тіль­ки тоді, коли всі інші засо­би, зокрема вмовляння чи погрози, вичерпано.

• З ІСТОРІЇ

Тілесні покарання школярів до середини ХХ століття були поширені майже в усьому світі. Різ­ками карали і в Древній русі, стародавньому Єгипті, римі, Греції (особливо в Спарті). Добре ві­домі подібні покарання часів царської Росії. А за радянської влади фізичні покарання було скасо­вано як «імперський пережиток», що суперечить комуністичній ідеології. Нині в більшості країн світу фізичні покарання дітей заборонені. Вони лишилися лише в Африці, Південно-східній Азії, на Близькому сході та в деяких американських штатах.

21.07.2011

Раїса ЧИРВА, «ПВ»

Коментарі

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини