ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Що таке гендер і як з ним «змагатися»

Гендер – це соціокультурна категорія та колективне розуміння, що йдеться про стать людини не в сексуальному, а у суспільному виявленні. Біологічні розбіжності обох статей стають лише компонентами під­ходу до соціальної та культурної диференціації.

Відтак гендерна рів­ність – для нас уза­галі практично но­вація: якщо у будь-якій ділянці, сфері, секторі чи на ниві якоїсь діяльності жінка демон­струє більше необхідних якостей та характеристик, ніж чоловік, слід віддати перевагу жінці – як більш цінному для суспільства працівникові на цьому конкретному місці.

Звісно, Україна має на­ціональні документи за­безпечення гендерної рів­ності. Це передусім – Кон­ституція, що гарантує чо­ловікам і жінкам рівні можливості; укази прези­дентів, постанови Кабіне­ту Міністрів, розпоря­дження прем’єрів, зре­штою, закони України – «Про попередження на­сильства в сім’ї» (2001 р.) і «Про забезпечення рівних прав та можливостей жі­нок і чоловіків» (2005 р.).

Але всі ці документи – не більше, ніж адекватна реакція держави на не вельми комфортний для неї процес усвідомлення себе та своєї відкритості у глобальному світі, котрий тисне своїми принципами та преференціями. Адже згадані державницькі при­писи фактично віддано на відкуп суспільству, і не­має цілісної, добре струк­турованої, послідовної, а головне – ідеологічно за­безпеченої політики усві­домленої фемінізації.

Невизначеність приму­шує одних гадати, що йдеться виключно про жі­нок та їхню якнайповнішу соціалізацію, інших – що це коли на всіх рівнях і всіх роботах жінок та чо­ловіків порівну, третіх – що хлопчиків слід вихову­вати «мужчинами», а ді­вчаток – майбутніми ма­терями. Дехто взагалі пе­реконаний, що гендерна рівність – це однакова міра відповідальності батька й матері за вихо­вання дитини.

Звідси випливає об’єктивний та незаперечний висновок про те, що націо­нальні гендерні досліджен­ня вже заслужили на те, аби перетворитися на по­важну наукову дисциплі­ну, пояснити незрозуміле й забезпечити реальне про­сування держави шляхом гендерної рівності.

УЖЕ НЕ БАРБІ, ТА ЩЕ НЕ РІВНЯ

Попри ніжне жіноче ім’я, наша країна – чоловіча. Причому традиційно. За часів козаччини вважало­ся непристойним виказу­вати любов, прихильність до жінки, тим більше – слухняність. Це, мовляв, «не по-чоловічому». І сьо­годні в душах та головах чоловіків генетично «ви­правдано» та аксіоматич­но вкоренилося переко­нання, що сфера великої політики (міцно пов’язана з промислово-бізнесовими угрупованнями) – не жіноча справа. і сфе­ра «великої економіки». взагалі будь-яке керівне крісло. будь-яка посада, якщо на неї претендує та­кож і чоловік. Відверто кажучи, чоловіки не лю­блять і побоюються силь­них розумних жінок. Тому плацдармом останніх із давніх часів лишається хата – чи не єдине місце, де мужчина ще якось го­ден «виявити слабкість» і дослухатися до розумних жіночих порад.

На жаль, це теж традицій­но: український чолові­чий психотип слабшає, потребує захисту, часто «він» психологічно за­лежний, легко перехо­дить до неформальних, тобто майже родинних, стосунків у ділових колах. У цьому плані «чоловіча країна» стає дедалі більш «жіночною», адже пере­сувається в своєму дер­жавницькому поступі на кшталт жінки: не страте­гічно, а тактично.

Хоча, справді: трансфор­мація, революційний роз­виток – справа чоловіків. Жінка продуктивніша там, де треба виявити стійкість, вижити, присто­суватись. Несприятливі фактори, спровоковані як середовищем, так і соціу­мом (приміром, безробіт­тя), вона переносить лег­ше. А назагал, її нервова організація більш тонка, водночас жінка більш ра­ціонально та ефективно використовує динаміку емоцій; вона інтуїтивний і непоганий психолог, а відтак – за однакових стартових умов (розум, освіта тощо) успішніша за чоловіка стосовно досяг­нення і найвищого ступе­ня соціалізації. Щоправ­да, – теоретично. Бо «не пущають».

У МІЖНАРОДНОМУ КОНТЕКСТІ

В основі гендерної політики в Україні – загаль­ноприйняті міжнародні норми, зафіксовані в низці документів.

Це – Загальна декларація прав людини; Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок; Міжнародний Пакт про громадянські та полі­тичні права; Конвенція МОП № 156 про рівне ставлення й рівні можливості для тру­дящих чоловіків і жінок; ре­комендації Ради Європи; підсумкові документи Чет­вертої всесвітньої конфе­ренції ООН зі становища жі­нок «Пекінська платформа дій» (Пекін, 1995); резолю­ція Генеральної Асамблеї ООН № 1325 «Жінки, мир та безпека» тощо.

Україна подбала про на­лежне законодавче забез­печення у сфері надання рівних прав та можливос­тей для жінок і чоловіків. Однак на практиці жінки лишаються набагато враз­ливішою частиною соціуму, ніж чоловіки, зазнають різ­них форм дискримінації, гендерної нерівності, аж до насильства в сім’ї, що є од­ним із найсерйозніших ас­пектів гендерної політики.

Можливо, тут, попри трива­лу історію вітчизняного жі­ночого руху і наявність у нас численних жіночих ор­ганізацій, усе ж відчувається брак національного досвіду щодо запровадження сис­темної гендерно-чутливої політики. Тож Україна долу­чилася до реалізації проек­ту технічної допомоги Євросоюзу–Міжнародного бюро праці (ЄС–МБП) «Рів­ність жінок і чоловіків у світі праці». Серед основних на­ціональних партнерів про­екту – урядові установи та соціальні партнери: проф­спілки й роботодавці.

А СТАТИСТИКА – СУМНА

До реального гендерного балансу Україні ще да­леко. Одна з наших найскладніших економічних проблем – фемінізація... бідності.

Все, як завжди, впирається у хитрий розрахунок, що тягне за собою амораль­ність: жінки – небажана ро­боча сила, бо роботодавці не хочуть обтяжувати себе більшими, порівняно з чо­ловіками, витратами на за­безпечення соціальних га­рантій. Але за такого стану, коли й чоловіки масово втрачають роботу, жінка не в змозі виконувати навіть ті функції, котрі нав’язує їй гендерний дисбаланс, тоб­то спокійно народжувати й виховувати дітей. Це майже патова ситуація.

Як дослідила член коорди­наційної ради Громадянського парламенту жінок України, докторант Міжре­гіональної академії управ­ління персоналом Тетяна Кремешна, в усіх галузях професійної діяльності жін­ки одержують 70% заробіт­ної плати чоловіків за рів­ноцінну роботу. У сфері підприємництва доступ жінки до фінансових та ма­теріальних ресурсів суттє­во обмежений через нерів­ні стартові умови («не жіно­чого розуму справа»).

Кричуще низьким є й рівень представництва жінок в ор­ганах державного управлін­ня. Нарешті, як зазначає Т. Кремешна, економічні та соціальні негаразди особли­во болісно вдарили по моло­дих жінках, що наочно вияви­лося у трудовій сфері: їх удві­чі більше, ніж молодих чоло­віків, зайнято малокваліфіко­ваною працею, хоча за рів­нем освіти жінки – попереду.

Сторінку підготувала Тетяна МОРГУН, «ПВ»

16.06.2011

Коментарі

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини