« на головну 23.11.2017
Архів номерів  •  Актуальний номер » (920)
19
Жовтень
 
Інтерв’ю
 
ГРИГОРІЙ ОСОВИЙ: «ПРОФСПІЛКИ НЕ ДОПУСТЯТЬ ДИСКРИМІНАЦІЇ У ПЕНСІЙНІЙ СИСТЕМІ»

ГРИГОРІЙ ОСОВИЙ: «ПРОФСПІЛКИ НЕ ДОПУСТЯТЬ ДИСКРИМІНАЦІЇ У ПЕНСІЙНІЙ СИСТЕМІ»


РУБРИКИ


Передплата





Статті Суспільство

УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1917–1921 РОКІВ І СТАНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ПРОФСПІЛКОВОГО РУХУ. ІСТОРИЧНИЙ НАРИС

УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1917–1921 РОКІВ І СТАНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ПРОФСПІЛКОВОГО РУХУ. ІСТОРИЧНИЙ НАРИС

Українська революція 1917–1921 років розпочалася в умовах революційних потрясінь, які охопили Російську імперію у березні 1917-го. У всіх регіонах України підіймався національ­ний рух, створювалися та діяли українські органи влади, політичні партії та громадські орга­нізації, активно йшов процес утворення профспілок та фабрично-заводських комітетів.

У цей період під тиском революційних подій змінювалася сама політична свідомість україн­ців і національної політичної еліти, які в короткий термін пройшли шлях від ідей політичної автономії та федерації до усвідомлення власної державності.

Після Лютневої буржуазної революції 1917 року профспілковий рух як невід’ємна складова частина робітничого руху став одним з визначальних факторів грандіозних соціально-еко­номічних перетворень, які виникали при розвалі Російської імперії та утворенні української державності доби Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР.

ДІЯЛЬНІСТЬ ПРОФСПІЛОК У ДОБУ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ (ЛЮТИЙ 2017 – КВІТЕНЬ 1918 РР.)


На хвилі національного піднесення у бе­резні 1917 року була утворена Українська Центральна Рада (УЦР) на чолі з Михайлом Грушевським. 10 червня 1917 року вона виго­лосила I Універсал, де зазначалося про необ­хідність організації автономії України. 15 червня цього ж року II Універсалом було створено Генеральний Секретаріат як її ви­конавчий орган. Увесь час його головою був Володимир Винниченко. Кількісний та пер­сональний склад першого українського Уря­ду неодноразово змінювався.

У цей період одночасно із створенням рад як органів державної влади робітники пере­важно стихійно утворювали організації для ведення економічної боротьби у формі робіт­ничих фабрично-заводських комітетів та про­фесійні спілки. Їх основними вимогами були: введення 8-годинного робочого дня, підви­щення оплати праці. Ними вживалися заходи для боротьби з голодом. Вони намагалися встановити робочий контроль над виробни­цтвом. Кількість і чисельність профспілок, які створювалися переважно в промислових центрах України, невпинно зростали. Так, до кінця 1917 року в Харкові їх чисельність зрос­ла до 50 тис. осіб, в Одесі – до 40 тис., Києві – 65,7 тис. Загалом по Україні кількість проф­спілок зросла до 150, і вони об’єднували в сво­їх лавах більш ніж півмільйона працівників. Відновлювали свою діяльність Центральні бюро, що пізніше почали називатися Радами професійних спілок.

Важливою формою організації робітни­ків на виробництві стали фабрично-завод­ські комітети, що масово створювалися на підприємствах України. Вони будувалися за виробничим принципом за межами проф­спілкового руху. Восени 1917 року практич­но всі політичні партії і рухи намагалися посилити свій вплив на профспілки. Найза­пекліша боротьба розгорнулася між більшо­виками та меншовиками, що призвело до того, що в 1917 році як в Україні, так і Росії відбулося організаційне розмежування ре­волюційного і реформістського напрямів у робітничому русі через протиборство соці­ал-демократичних партій.

Із зміцненням профспілок їх члени все частіше висували соціально-економічні ви­моги. У боротьбі за права робітників вони вдавалися до масових страйків і акцій про­тесту, ставали суб’єктами регулювання тру­дових відносин.

Для вирішення трудових спорів в Україні після створення Генерального Секретаріату розпочав роботу департамент взаємовідно­син між працею і капіталом, який зосередив основну увагу на цукровій, гірничій та дріб­ній промисловості. Переважна більшість конфліктів стосувалася підвищення заробіт­ної плати та встановлення її гарантованого мінімуму. Протягом усього існування Укра­їнської Центральної Ради трудові відносини та соціальні конфлікти врегульовувалися ко­лективними договорами, які зарекомендува­ли себе як дієвий інструмент і визначали вза­ємні зобов’язання сторін. Тлумачення спір­них питань знаходило вирішення у примир­них камерах, які створювалися на місцях із представників профспілок і роботодавців, їх рішення були обов’язковими для обох сторін. Якщо сторони не знаходили консенсусу на місцях, вирішення справи передавалося до Центральної примирної камери, і лише після цього в справу втручалися судові органи.

У початковий період своєї діяльності Цен­тральній Раді, пов’язаній угодами з Тимчасо­вим урядом, небагато вдалося зробити для вирішення нагальних питань соціально-еко­номічного устрою в Україні. Після захоплен­ня влади більшовиками в Петрограді споді­вання на демократичний устрій у Росії посту­пово згасали. 7 листопада 1917 року III Універ­салом Української Центральної Ради було проголошено Українську Народну Республі­ку (УНР). Генеральний Секретаріат став ор­ганом вищої виконавчої влади в Україні. Ним були закладені основи внутрішньої і зо­внішньої політики УНР, визначені межі те­риторії України, які наприкінці 1917 року ви­знали провідні світові держави та більшо­вицька Росія.

Незважаючи на складні політичні та соці­ально-економічні умови УЦР після ІІІ Універ­салу почала всебічно підтримувати робітни­чий рух і сприяла об’єднавчим процесам се­ред профспілок. Це ілюструє скликаний у Києві 11–14 липня 1917 року Всеукраїнський робітничий з’їзд для створення національно­го республіканського профцентру, який об­рав Всеукраїнську раду робітничих депута­тів. Прийнята з’їздом «Резолюція в справах організацій» стала програмною для розгор­тання профспілкового будівництва. На вимо­гу з’їзду УЦР було створено Генеральний се­кретаріат праці, який після довгих дискусій 12 листопада очолив член УСДРП, голова Все­української Ради робітничих депутатів М. Порш. Його призначення підкреслює змі­ну позиції Центральної Ради щодо вирішен­ня соціально-економічних питань.

IV Універсалом Українська Центральна Рада у січні 1918 року проголосила Незалеж­ність України. УНР проголошувалася «само­стійною, ні від кого не залежною, суверенною державою українського народу». У тексті Універсалу УЦР також визначила свою пози­цію щодо реформування земельної власності, проведення конверсії оборонної промисло­вості. Держава брала на себе керівництво тор­гівлею, встановлювався контроль за банками та нагляд за зовнішньою торгівлею. З метою соціального захисту інвалідів та безробітних Урядові доручалось вжити заходів для розви­тку національної промисловості, створення додаткових робочих місць.

З набуттям незалежності змінилася і назва українського Уряду. 11 січня 1918 року Гене­ральний Секретаріат був перейменований у Раду Народних Міністрів. 18 січня Українська Центральна Рада затвердила склад Ради На­родних Міністрів на чолі з Всеволодом Голу­бовичем. На відміну від першого Уряду, де найбільш впливовою силою були українські соціал-демократи, в новому переважали укра­їнські есери. У створеному Уряді М. Порш за­лишився як військовий міністр, а Міністер­ство праці очолив Л. Михайлів, відомий укра­їнський державний і політичний діяч.

На жаль, мирний поступ становлення мо­лодої Української держави був перерваний більшовицькою агресію з боку Росії. Захис­ники Вітчизни виявили небувалий героїзм під Крутами та в інших нерівних боях, але, врешті-решт, українські війська залишили Київ. У цей період УНР уклала перший в но­вітній історії України міжнародний договір у Бресті. Дипломатичне визнання та військо­ва допомога провідних держав світу дали змогу УНР відвоювати окуповані більшови­ками території. Повернувшись до Києва, Українська Центральна Рада фактично зму­шена була починати все спочатку, але в зна­чно гірших соціально-економічних умовах.

З проголошенням УНР Україна отримала таку важливу ознаку державності, як зако­нотворення. В органах праці Республіки працювали над робітничим законодав­ством. Конституція УНР, прийнята 29 квіт­ня 1918 року, задекларувала право трудя­щих на об’єднання в організації, проведен­ня страйків у рамках діючого на той час за­конодавства.

У цілому діяльність Уряду УНР була мало­ефективною, спочатку у зв’язку з наступом більшовицьких військ, а потім залежністю від присутності в Україні німецьких та ав­стрійських військових. Німецьке команду­вання та дипломати, не задоволені Урядом, сприяли формуванню правої антиурядової опозиції, а 29 квітня 1918 року – здійсненню державного перевороту.

ПРОФЕСІЙНІ ОБ’ЄДНАННЯ У ДОБУ ГЕТЬМАНАТУ (КВІТЕНЬ – ГРУДЕНЬ 1918 Р.)

Здобувши владу, гетьман Павло Скоро­падський скористався нетривалим мирним періодом для зміцнення основ української державності. В період Гетьманату була роз­будована дієва регіональна адміністрація. Вона контролювала найбільшу за весь час Української революції територію. Уряд отри­мав назву «Рада Міністрів». Гетьман одноосо­бово призначав голову та членів Уряду і ви­рішував питання відставки Кабінету. 30 квіт­ня 1918 року Уряд очолив Микола Василенко, а 10 травня 1918 року на цій посаді його змі­нив Федір Лизогуб. Діяльність Ради Міні­стрів спрямовувалася на стабілізацію полі­тичної та економічної ситуації, проведення земельної реформи, забезпечення населення продовольством, виконання договірних зобов’язань перед провідними світовими дер­жавами, розвиток культури та освіти.

Прагнучи досягти соціального миру, геть­манський Уряд створив Народне міністер­ство праці, що підтверджує його відповідаль­не ставлення до проведення робітничої полі­тики. До сфери відповідальності міністер­ства належали розробка робітничого законо­давства, питання охорони праці, захист ін­тересів трудящих, вжиття заходів для підви­щення продуктивності їх праці, протидія без­робітттю, розвиток мережі бірж праці, керів­ництво державним страхуванням робітників, взаємодія з професійними спілками.

Робітничу політику, законодавчо розро­блену ще соціал-демократичними партіями, гетьман залишив без змін. Своє ставлення до робітничої політики гетьман висловив у «Грамоті до всього українського народу» 29 квітня 1918 року, пообіцявши забезпечити права робітничого классу, зокрема щодо пра­вового становища та умов праці, та задекла­рував повну підтримку профспілкам. Продо­вжили свою діяльність фабрично-заводські комітети, місцеві комісаріати праці та при­мирні камери, страховий закон від 25 липня 1917 року та закон про 8-годинний робочий день від 25 січня 1918 року, видані УЦР.

У середині травня в Києві відбувся ІІ Все­український робітничий з’їзд, який розгля­нув разом з іншими питаннями і проблеми профруху. Він підтримав помірковану рево­люційно-демократичну програму, а не курс на соціалістичну революцію, та не зміг кон­солідувати профорганізації під національ­ним прапором. І вже 21 травня 1918 року було скликано Всеукраїнську конференцію проф­спілок. Профрух України виявився організа­ційно підготовлений до об’єднання у всеукраїнському масштабі, створення власних профспілкових структур та органів. Був об­раний керівний орган профорганізацій – Уцентропроф та міжгалузеві територіальні профоб’єднання.

У політичному плані конференція пере­важною більшістю голосів ухвалила гасла демократичної держави й відкинула встанов­лення влади рад. Уцентропроф заявив про свою незалежність від ВЦРПС, яка підпоряд­ковувалася більшовистській партії.

Перша Всеукраїнська конференція затвер­дила широку програму всеукраїнського профбудівництва та самоуправління. Вона відкрила нову сторінку в українській історії – виникнення масового профспілкового руху, напрацювала низку принципових позицій щодо визначення соціальної ролі і завдань профорганізацій.

15 липня 1918 року гетьман робить крок, спрямований на лібералізацію політики, і утворює Комітет праці як дорадчий міжвідом­чий орган при Мінпраці, де попередньо обго­ворюються законопроекти, що стосуються вза­ємовідносин працівників і роботодавців.

Намагання Мінпраці законодавчо унор­мувати межі компетенції робітничих орга­нізацій і власників підприємств викликали різкий спротив профспілок і проведення 200 – тисячного страйку залізничників. Ан­тагонізм особливо посилився після опублі­кування законодавчих актів, які обмежува­ли революційні завоювання: про закриття профспілок, розпуск фабричних комітетів і обмеження їх функціонування, заборону страйків, збільшення тривалості робочого дня до 12 годин, скасування податку на при­ріст прибутку та ін. У цей період Скоропад­ський, намагаючись врятувати вкрай розба­лансовану економіку, піддається тиску про­мисловців і стає виключно на їхній бік. Вла­да на місцях розпочинає репресії проти ліде­рів робітничого руху, профспілковців (аре­шти, обшуки, закриття профспілкових ЗМІ).

У листопаді 1918 року стало очевидним, що запропонована соціально-економічна лі­беральна політика Скоропадського виклика­ла спротив серед робітників і їх професійних організацій, опозиційних українських соціа­лістичних партій. Перед керівництвом профруху постала дилема – очолити революцій­ний рух пролетаріату чи залишатися на ре­форматорських позиціях і відстати від подій, що стрімко розвивалися.

ПРОФСПІЛКОВИЙ РУХ ДОБИ ДИРЕКТОРІЇ УНР

(ГРУДЕНЬ 1918 – КІНЕЦЬ 1920 РР.)

Унаслідок антигетьманського повстання наприкінці 1918 року до влади прийшла Ди­ректорія, яка відновила діяльність Україн­ської Народної Республіки. В організації державного управління було проголошено «трудовий принцип», згідно з яким сувере­ном влади в УНР визнавався трудящий на­род, з уточненням, що це є працюючі класи – робітники та селянство. Нетрудові класи позбавлялися «голосу у порядкуванні держа­вою». Основу нової влади склали фактично ті самі соціалістичні партії, які стояли на чолі революції у добу Центральної Ради. Це означало, що вся програма діяльності попе­реднього режиму відкидалася. Упродовж 1918–1920 років Директорія УНР змінила шість урядів.

Директорія декларувала свою відданість інтересам робітничого класу, 23 грудня 1918 року її голова В. Винниченко скасував цирку­ляр № 1 від 29 червня 1918 року гетьманського Міністерства праці, який значно звужував права працівників. Постановою від 9 грудня Директорія відмінила всі закони і постанови гетьманського Уряду в сфері робітничої по­літики. Відновлено 8-годинний робочий день, колективно-договірне регулювання, право на страйк, а також усю повноту прав фабрично- заводських комітетів.

28 грудня Уцентропроф звернувся до Ди­ректорії з Меморандумом про основи робітни­чої політики, зокрема свободу коаліцій, від­мову від примусової реєстрації статутів проф­спілок, організації громадських робіт для без­робітних, із питань охорони праці та ін.

Після відновлення УНР перед Директорі­єю постали складні питання державного бу­дівництва. Акт Злуки Української Народної Республіки із Західно-Українською Народ­ною Республікою (ЗУНР) засвідчив волю українського народу до Соборності. Склика­ний Директорією Трудовий конгрес забезпе­чив широку представницьку основу україн­ської влади. Більшість делегатів Трудового конгресу, яка репрезентувала профспілки залізничників і поштово-телеграфних пра­цівників, що перебували під впливом укра­їнських соціал-демократів та мали чітку орі­єнтацію на підтримку українського Уряду, висловилася за повну довіру Директорії й передання їй усієї повноти влади. В ухвале­ному 28 січня 1919 року Універсалі до україн­ського народу Трудовий конгрес підтвердив задекларовані принципи робітничої політи­ки нової влади. Мова йшла про знищення безробіття шляхом відновлення промисло­вості, про поліпшення долі робітників і про закріплення всіх революційних здобутків пролетаріату.

У складі Уряду Директорії відновило свою діяльність Міністерство праці, основним за­вданням якого був захист інтересів працівни­ків. У структурі міністерства було створено відділ професійних спілок і робітничих спі­лок департаменту охорони праці.

Соціально-правове становище профспілок значно ускладнилося після відходу від влади соціалістичних лідерів – голови Директорії В. Винниченка і голови Ради Міністрів УНР В. Чеховського. Безпартійний Уряд С. Оста­пенка, сформований 13 лютого 1919 року, від­мовився від задекларованої Директорією ро­бітничої політики. Було навіть скасовано Міністерство праці.

Наступні уряди на чолі із соціал-демокра­том Борисом Мартосом і соціалістом Ісааком Мазепою відновили співпрацю з профспілка­ми та поновили їх правовий статус. Після укладення 22 квітня 1920 року Варшавського договору з Польщею було призначено Уряд В’ячеслава Прокоповича, який також працю­вав недовго – вже 14 жовтня 1920 року новий Уряд очолив Андрій Лівицький. Він вважав­ся діючим до утворення Уряду УНР в екзилі.

Увесь цей час армія УНР разом із Галиць­кою армією вела важкі бої за незалежність і територіальну цілісність країни, демонстру­ючи героїзм і незламність.

З відступом армії УНР з Правобережжя, а згодом і за межі українських кордонів, по­дальша діяльність профспілок проходила в умовах комуністичного режиму, аж до на­буття Україною державного суверенітету, проведення Установчого з’їзду незалежних профспілок республіки, який оголосив 6 жов­тня 1990 року про утворення Федерації неза­лежних профспілок України і прийняв від­повідну декларацію. ФНПУ почала діяти як незалежний національний профцентр. На ІІ з’їзді її було перейменовано у Федерацію профспілок України (ФПУ), затверджено Статут і Програму профспілок України.

Юрій РАБОТА

НОВИНИ

23.10.2017 22:16

23.10.2017 22:15

16.10.2017 13:48

16.10.2017 13:47

11.10.2017 12:42

11.10.2017 12:42

11.10.2017 12:41

11.10.2017 12:40

02.10.2017 01:36

02.10.2017 01:35

Усі новини


Опитування

Чи подобається вам новий дизайн газети?

Так
- 63,89 %
Ні
- 31,94 %
Усього: 72 голосів
УВАГА!

В №9 за 3 березня 2011 року було надруковано статтю "Доплати дітям війни: підтримка чи знущання?", у якій йшлося про ігнорування Пенсійним фондом ЗУ "Про соціальний захист дітей війни", згідно з яким ця категорія пенсіонер в має право на надбавку у розмірі 30% мінімальної пенсії . Усіляки ділки від адвокатури пропонують пенсіонерам допомогу у складанні позовної заяви за розцінками від 150 до 370 гривень. Прагнучи заощадити пенсійні гроші, ми пропонуємо використати ШАБЛОН, за яким кожен з дітей війни може самостійно скласти позовну заяву.





Аккумуляторы для ноутбуков
Интернет-магазин по продаже батарей и блоков питания.






 

Профспілкові ВІСТІ, 1990-2015©

01042, Украіна, м. Київ
бульвар Дружби народів, 5.
Тел/факс: 528-70-49
Використання матеріалів сайту дозволяється за умови посилання