ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Щоб вирішити аграрне питання, потрібно «рити землю»

Почнемо з найбільш зрозумілого: політика – це наміри й способи їх здійснення. Інакше кажучи, стра­тегія і тактика. Проте вже із са­мого початку незалежності, тоб­то в мінливі й нестабільні 90-ті роки, було ухвалено дві, доволі су­перечливі, Постанови Верховної Ради: «Про земельну реформу», від­повідно до якої державну землю було оголошено об’єктом такої ре­форми, а затим – «Про прискорен­ня земельної реформи та привати­зацію землі» (?!). Водночас замис­лювалися непогані аграрні перетво­рення – господарська і земельна ре­форми; формування аграрного рин­ку замість планово-розподільчої системи збуту продукції; фінансо­ва стабілізація; нарешті – соціаль­ний розвиток, тобто розбудова сільської інфраструктури.

«Законна» кухня

Тож якщо вірити окре­мим експертним дослі­дженням і переглянути певні законодавчі акти, якась стратегія в аграрній політиці нашої держави була і є. Приміром, маємо Земельний кодекс, Держав­ну програму розвитку українського села на пері­од до 2015 року, низку ін­ших документів. Проте ви­конавська гілка влади в АПК так і не розвинулася, не модернізувалась, а зали­шилась у темряві згаданих мінливих 90-х: керує зде­більшого за старими соціа­лістичними принципами, а господарювати на селі й розвивати його економіку воліє за ринковими. Таке «роздвоєння» фактично по­збавляє аграрну політику не лише адекватної такти­ки, а й фактично і розумної та далекоглядної стратегії. Плюс байдужість, плюс жести «на публіку», плюс наше невміння доводити справу до кінця...

Парадокс, що фахівці з питань землевпорядкуван­ня, саме тому, що наближе­ні до землі як ніхто інший, усе розуміють правильно. Вони можуть розходитися в якихось позиціях, зате мають ті колегіальні про­фесійні мислення й мову, котрі дозволяють у суперечках порозумітись, тому одностайно стверджують: основні причини, що стри­мують розвиток ринку зе­мель сільськогосподар­ського призначення, – це передусім незавершеність законодавчої бази в питан­нях регулювання ринку, відсутність головного до­кумента, власне, закону «Про ринок земель».

Щоправда, Державне агентство земельних ресур­сів України на початку року нарешті запропонува­ло для громадського обго­ворення той омріяний зако­нопроект – «Про ринок зе­мель». Коментуючи його одному з періодичних ви­дань, провідний експерт Центру О. Разумкова Воло­димир Жмуцький сказав, що за останні роки це кра­щий проект, а до цього були самі декларації. Але ж відомо: поки сонце зійде, роса очі виїсть. І, зрештою, як з’ясувалося, цей законо­проект проігнорував нор­ми, напрацьовані робочою групою експертів і чинов­ників Мінагрополітики і продовольства стосовно обігу сільськогосподар­ських земель.

Доля селянина: йди геть – ходи назад!

Центр зав’язаних у ву­зол суперечок і протисто­янь – продаж сільськогос­подарської землі: скасува­ти мораторій чи залишити його? Мораторій, вважа­ють експерти, однозначно слід знімати. Але! Робити це після того, як буде оста­точно відпрацьоване голо­вне в аграрній реформі: формування ринку землі, котрий має функціонувати за чіткими правилами. Стихійного ринку земель сільгосппризначення не­має в жодній цивілізованій країні: там дбають про осі­лість сільського населен­ня, розвиток інфраструкту­ри села й соціальну ста­більність. У нас же лати­фундист зі своїми інтереса­ми відсуває на задній план і селянина, і все суспіль­ство. Тому не зрозуміло, чого ж згаданий законо­проект розпливчасто твер­дить, що, мовляв, суб’єкт права на придбання земель – громадяни України і юри­дичні особи? Які громадя­ни і які юридичні особи?

Робоча група Мінагро­політики і продовольства наполягає, що таке право має надаватися лише суб’єктам сільськогоспо­дарської діяльності, які за­реєстровані саме там, де розташовані земельні ді­лянки, платять податки і збори до місцевого бюдже­ту. А несільськогосподар­ські компанії і несільські люди без відповідного до­свіду роботи не повинні мати права придбавати землю сільськогосподар­ського призначення. І це – правильно, бо виключить люмпенізацію села і, зре­штою, його потенційне обезлюднення. Не нами це вигадано, не ми це успішно практикуємо десятиліття­ми, і не нам нехтувати пе­ревіреним раціональним підходом. Якщо цікавить результат.

З іншого боку, окремі експерти переконані, що далі тягти зі скасуванням мораторію не можна, оскільки «заборона діє вже 9 років, а ситуація не поліп­шується. Охочі знаходять способи обійти заборону, а держава не може ефектив­но з цим боротися і прак­тично не контролює опера­ції із сільгоспземлями» (А. Кошіль, президент асо­ціації «Земельна спілка України»).

Усі разом земельники переконані: як не було, так до сьогодні й немає проду­маної, невсипущої держав­ної регуляторної політики в АПК, дієвого контролю в цій сфері, належного фі­нансування тощо. Мабуть, недаремно президент асо­ціації «Український клуб аграрного бізнесу» А. Ліс­сітса заявив: «Бюджет 2011 року – повна катастрофа для сільгоспвиробників, бо реальна фінансова під­тримка в ньому значно менша, ніж очікувалося: близько 2,2 млрд гривень. Для аграрного сектору це абсолютно нічого. Така «державна турбота» про АПК вражає... Відбуваєть­ся дисбаланс у затратах та прибутках фермерів. Тому, на мій погляд, до кінця 2011 року припинить своє існу­вання близько 15% усіх сільськогосподарських під­приємств».

Знову на ті ж граблі

Наша так звана регуля­торна політика – це радше спонтанно-циркулярний стиль ручного управління, ситуативні здригання в контексті змінюваних вну­трішніх викликів або ситу­ації на світовому сільсько­господарському ринку. А коли системи не існує, то й на кожному кроці дається взнаки дисбаланс між спо­собами управління і госпо­дарювання, тривають по­датковий тиск, неповер­нення господарствам ПДВ, диспаритет цін, серйозні проблеми особистих і фер­мерських господарств.

На це вказав відомий фермер із Черкащини Ан­дрій Крохмаль 25 лютого ц. р. під час прямого теле- і радіоефіру Президента України. Про це ж порівня­но недавно казала й народ­ний депутат, секретар Ко­мітету ВР із питань подат­кової та митної політики Катерина Ващук: «Протя­гом усіх років існування незалежної Української держави уряди проводили політику виживання еко­номіки значною мірою за рахунок селян, а саме через диспаритет цін». Ідеться про те, що ціни на все, що купує селянин, – ринкові, а на те, що він продає, – регу­льовані. Хіба ж то нормаль­но, приміром, що наш же виробник – металург чи хі­мік – продає своєму братовіселянину техніку чи добрива набагато дорожче, ніж коштують імпортні? Тож і мусить брат-селянин купувати найдешевші ма­теріальні й технічні ресур­си. А отже, й найгірші. Ін­шого варіанту він позбав­лений. Якщо ж, приміром, захоче підтримати «свого виробника», то втратить усе, що має. І до сьогодні навіть сильний господар­ник не бачить виходу з та­кої ситуації.

Гроші в українських банках є, але біда в тім, що відсотки за кредити в цих банках непідйомні. А Зе­мельного банку немає. Тож український селянин знову й знову потрапляє в кре­дитну пастку, і в нього, хоч як це жахливо, поступово зникає мотивація до про­дуктивної праці.

Вирішення багатьох пи­тань у сфері земельних від­носин гальмується й через відсутність автоматизова­ної системи державного зе­мельного кадастру. Адже щоб «запустити» її, потріб­но спочатку розв’язати чи­мало супутніх попередніх завдань, кожне з яких ви­магає фаховості, раціо­нального і командного під­ходу. Очевидно, що, як мі­німум, другим і третім по­хвалитися не можемо.

Наша пісня гарна й нова…

Катерина Ващук пере­конана: майбутнє села – пе­редусім у зміні системи оподаткування. Причому для тих, хто займається і рослинництвом, і тварин­ництвом, воно має бути мі­німальним. Але ж сьогодні цього питання ніхто не по­рушує! А якщо в нас щось і робиться, то за принципом (далеко не біблійним!): пра­ва рука не відає, що робить ліва. Навіть добрі ініціати­ви, навіть далекоглядні нормативні акти існують кожен сам по собі – у систе­му не складаються. Примі­ром, Президент України Ві­ктор Янукович заявив, що земельна реформа – одне з ключових завдань влади на 2011 рік. Знову-таки: йдеться про скасування мо­раторію на продаж земель сільськогосподарського призначення. Це, звісно, чималий крок, остаточне подолання державної мо­нополії на земельну влас­ність, встановлення багатосуб’єктності права на землю. Проте, якто ка­жуть, сказавши «а», треба казати й «б». Не забуваймо, що мораторій на продаж землі сільськогосподар­ського призначення було встановлено саме через відсутність у державі до­сконалих інструментів ре­гулювання земельних від­носин. Отже, що більше «крок», то більшим мав би бути пакет законів, які ре­гулюватимуть цю сферу, унеможливлять будь-які зловживання. А таких за­конів немає. Тож за відсут­ності регуляторних меха­нізмів «ключове завдання» влади приречене залиша­тися популістською декла­рацією.

Ой, лани широкополі...

Отже, земельне питання набуло в нас суто прозаїч­ного й прагматичного сен­су, стало нездоланною спо­кусою для можновладців, розмінною монетою у полі­тичних змаганнях. А пара­лельно нескінченно гово­риться й пишеться про не­обхідність раціонального розвитку українського рин­ку земель, про те, що в Україні досі не створено нормальної інституційної бази для регулювання зем­лекористування, належної охорони земель сільсько­господарського призначення.

У каламутній водичці, як відомо... Звідки, примі­ром, беруться оті «лати­фундії» по 150–200 га, де працюють за принципом «приїхали – посіяли – зібра­ли – поїхали»? Припустімо, концентрацію чималих зе­мельних масивів у руках ефективніших власників апріорі закладено в харак­терні особливості ринку як такого. Але хто довів, що ці власники – справді ефек­тивніші, тим більше, що не живуть у селі та емоційно із землею не зв’язані. А до­тримання соціальної спра­ведливості щодо селянина? Взагалі – хто і як має запо­бігти надмірній концен­трації землі в одних руках або проконтролювати пар­целяцію (тобто подрібнен­ня на малі ділянки), а отже, й зниження продуктивнос­ті землі, нехай навіть з об’єктивних міркувань сільської громади? Як на­голошував Андрій Кошіль, проблеми подрібнення на­ділів, виснаження плодю­чих земель, невизначені межі ділянок, самочинне захоплення земель – щоро­ку лише поглиблюються. Ну і, звісно, «розцвіла» фальсифікація державних актів на володіння ділян­кою, інші види ошукан­ства, про що «ПВ» уже писали.

До речі, ще п’ять років тому було розроблено й по­дано на розгляд Кабінету Міністрів законопроект, що передбачав криміналь­ну відповідальність у ви­гляді позбавлення волі тер­міном до п’яти років за са­мочинне захоплення зе­мельних ділянок. Чи ухва­лено такий закон – запи­тання риторичне. А якщо навіть і було б ухвалено, то він, як і решта інших, існу­вав би окремо від реальної ситуації.

Тому, на жаль, відчут­но пробуксовують прак­тично всі економічні меха­нізми регулювання земель­них відносин в Україні – який більше, який менше. Скажімо, лише тепер пар­ламент готовий приступи­ти до розгляду законопро­екту (№ 8077) про держав­ний земельний кадастр, з якого – у контексті страте­гії в АПК і формування ринку землі – взагалі треба було починати!

Під час згаданої тут прямої теле і радіотран­сляції «Розмова з країною» Президент України Віктор Янукович сказав: «Тіньова приватизація землі й вико­ристання земельних ресур­сів в країні досягли загроз­ливих масштабів. Ми сьо­годні готуємо земельну ре­форму, яка створить ринок сільськогосподарської землі, правила її використан­ня». На переконання Пре­зидента, реформи в аграр­ному секторі економіки буде «закручено» за всіма напрямами. І ці реформи поліпшать життя майже 15 мільйонів українських селян, яким представники аграрного бізнесу мають забезпечити належну інфраструктуру.

На цій оптимістичній ноті хотілося б поставити крапку. Але знову «закови­ка»: Президент прогнозує створення ринку землі з січня 2012 року, а Держком­зем – на початку 2013-го. Тож хіба що три крапки...

КІЛЬКА СЛІВ ПРО ЗЕМЕЛЬНІ АУКЦІОНИ

Відповідно до чинного законодавства продаж віль­них від забудови земельних ділянок державної або комунальної власності можливий лише на відкри­тих торгах у формі аукціону. але закону, який визна­чав би порядок проведення такого аукціону, в Укра­їні знову ж таки – не існує. немає і компаній, що ви­давали б ліцензії на право його проведення. Тож на місцях не від доброго життя розробили та ухвалили якісь правила, але на практиці результати будь-якого аукціону цілком можуть бути опротестовані у суді, що реально загрожує збитками як продавцю, так і покупцеві. Правоохоронні органи мали свого часу претензії навіть до Державної акціонерної компанії «національна мережа аукціонних цен­трів», і лише вправність юристів та державний ста­тус рятували від великих неприємностей.

06.05.2011

Тетяна МОРГУН, «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини