СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

Шипи й троянди «безкордоння». У будь-якого феномена завжди є дві сторони: десь втрачено– десь знайдено

Проблема трудової міграції... Можна навіть не продовжувати, адже практично кожен га­датиме, що зрозумів, сумно зітхне й підтвер­дить: так, проблема! По-новому подивитися на явище трудової міграції допомогли знайомство та розмова з людиною, котра з цим явищем працює професійно і знає його не з чуток. Це керівник з підтримки розроблення програм Міжнародної організації з міграції (МОМ) у Києві Дайва Вількяліте.

– Дайво, для Вас, звісно, не секрет, що Україна болісно переживає потужний відтік за кордон нашої трудової сили: йдеться про мільйони людей. а є ж іще нелегали... Якими даними володієте Ви, що можете сказати про ди­наміку цієї ситуації?

– В Україні серйозно роз­глядаються нові підходи, розроблюються відповід­ні програми. Сподіваюся також, що адміністратив­на реформа посприяє про­суванню у вас правильної стратегії стосовно трудової міграції.

– Чи не означає це погодити­ся з тією формулою, що коли не можеш змінити ситуацію – змінюй ставлення до неї?

– Так, тим більше, що ситуація вочевидь поліп­шується, і це, між іншим, навіть не залежить від зу­силь чи побажань уряду. Це показник об,єктивний. Візьмімо, для прикладу, За­хідну Україну. Певний час справедливо вважалося, що там рівень бідності вищий, ніж в інших регіонах. Тепер цифри, які характеризують цей показник, значно змі­нилися, і, знову ж таки, не тому, що уряд запровадив якісь спеціальні програми. Просто численні трудові мігранти надсилали й над­силають додому гроші: щороку до Західної Украї­ни надходить приблизно 2 млрд доларів. Сім,ї мігран­тів дістають можливість ку­пувати більше товарів, а це добре впливає на внутріш­ній ринок. Узагалі в будь-якого феномена завжди є дві сторони: десь втрачено – десь знайдено. Приміром, гроші, котрі надсилаються додому, – дуже реальний і вагомий аргумент (який легко перевірити) на доказ позитивів трудової мігра­ції. Дорослий член сім,ї може започаткувати власну справу, маленький бізнес, особливо у сфері послуг, – і, в свою чергу, запропонувати кілька робочих місць! Голо­вне, люди усвідомлюють, що вони вже менше зале­жать від пропозицій роботи з боку держави.

Позитивним є й те, що мігранти навчаються за кор­доном іншої етики праці, краще пізнають різні дер­жави. Це добре, бо відбува­ється загальнокультурний, інтелектуальний, соціаль­ний розвиток людини. Отже, зміна обстановки, праця в іншій країні, як правило, і дисциплінує, і виховує. На­приклад, у моїй рідній Литві дуже схвально відгукували­ся про українських праців­ників (переважно будівель­ників), а щодо своїх казали: варто посередньому праців­никові поїхати до Англії, як він стає набагато вправні­шим і кваліфікованішим.

– Тож українські трудівники-мігранти поводяться чемно й подобаються в країнах, що їх приймають?

– Так, подобаються. Вза­галі в української трудової діаспори дуже добра репута­ція. Я це кажу вам як першо­джерело, оскільки саме на цю тему мені довелося вести розмови в Італії – у міністер­стві праці, міністерстві вну­трішніх справ. Річ у тім, що на Апеннінах працює дуже багато українських жінок – доглядальниці, нянечки, економки. Там уже давно забуто про «справжню іта­лійську маму», котра ніко­ли не ходила на роботу й виховувала багато дітей. Такі мами нині вже зовсім старенькі, багато хто з них залишив цей світ. Їхні діти стали дорослими, живуть у зовсім інших умовах, зму­шені працювати, а от онуки й правнуки чи старі немічні родичі потребують різно­манітного догляду. Укра­їнки охоче влаштовуються на таку роботу, хоч нерідко доводиться працювати у не­легких умовах, але їм пла­тять по 700-800 євро на мі­сяць! На своїй батьківщині вони поки що не мають по­дібних пропозицій. Щоправ­да, українським мігрантам в Італії дуже важко влашту­ватися на роботу легально, бо між двома країнами не­має двостороннього догово­ру, а отже, й робочих квот, які дають право офіційно одержати контракт через фірму.

– Ви сказали, що в нас розробляються нові страте­гії та підходи до трудової міг­рації як нездоланного со­ціального явища. З чого саме це видно? і ще одне, за кордон у пошуках кращої роботи активно виїжджають і висококваліфіковані спе­ціалісти, люди з дипломами, однак знову біда – українські дипломи в розвинених краї­нах не визнаються . Чому?

– Ну, все ж таки з України виїжджають здебільшого некваліфіковані працівни­ки або люди із середньою спеціальною освітою. Зре­штою, будьмо об,єктивні: українські дипломи не но­стрифікуються у країнах Євросоюзу, отже, вони там справді нічого не важать. Приміром, український медик у Швеції мусить ви­тратити шість років, скла­дати іспити, щоб підтвер­дити свою кваліфікацію. Але це не примхи держави і взагалі не якась вигадана концепція. Це – наслідок відсутності міжурядової до­мовленості про взаємне ви­знання дипломів. У Німеч­чині, наприклад, працівник із Литви, котрий володіє німецькою, має рівні права з німецьким працівником, будь-яка дискримінація ви­ключена! А українець, на­віть якщо він добре володіє мовою країни призначення, не може претендувати на таке саме ставлення, оскіль­ки його диплом не нострифі­ковано. Нічого особистого, як мовиться. Звичайно, бу­вають і винятки, якщо міс­цевий заклад (університет) визнає якість українського диплома. Проте, як прави­ло, таке трапляється лише тоді, коли вкрай бракує власних відповідних спеці­алістів. Мені розповідали про українця-сейсмолога, котрий успішно працює в Японії за фахом.

– Виходить, у долях ук­раїнських трудівників-міг­рантів шипів набагато біль­ше, ніж троянд...

– Трудова міграція – яви­ще планетарне, тотальне, об,єктивне, і воно лише зрос­татиме. Але мене дивує, що така велика країна, як Украї­на, часом поводиться, як кра­їна маленька. Дивує тутешня тривога: а раптом емігранти не повернуться? Коли країна, де проживає 45 млн людей, каже, що всі поїдуть і нікого не залишиться... По-перше, не всі поїдуть, по-друге, обов,язково повертатимуть­ся. Хвилями, повільно, в міру підвищення заробітної плати в Україні, коли вже стане не­вигідно працювати десь там у важких умовах за 700 євро. А «десь там» українських мігрантів замінить хтось ін­ший.

Я працюю в Україні вже три роки і за цей час побачи­ла тут серйозні позитивні зміни. У вас прекрасні люди, чудова столиця, яка тру­диться, оживає. А які класні студенти! Якось у театраль­ному інституті я читала майбутнім акторам лекцію про міграцію, протидію тор­гівлі людьми. Вони не осо­бливо цікавилися цифрами й «глобальними тенденція­ми», їм, як мовиться, потріб­но було «ближче до тіла». А тому, послухавши програму з питань протидії торгівлі людьми, вони підбігли до мене зі словами: ось наші телефони, хочемо конкрет­но допомогти, безплатно, як волонтери. Мені навіть тепер переймає подих, коли їх згадую! Ось такий підхід: доволі розмов, робімо щось нарешті! Український уряд також не сидить без діла, працює, і неодмінно будуть реформи трудових відно­син, складатимуться якісь нові форми діалогу між ро­ботодавцями й найманими працівниками, змінювати­муться соціальні взаємовід­носини. Розумію, що тепер вам іще важко, але Україна серйозно розвивається.

Останні факти, цифри й тенденції у сфері міграції опубліковано у Звіті МОМ щодо міграції (Звіт ви­дається раз на два роки), у Доповіді МОП «Світ пра­ці» та глобальному звіті МОП про заробітну плату 2010 – 2011. у згаданих документах чітко вказується, що нині кожен із 33 людей на планеті є мігрантом. За оцінками МОП, у світі налічується близько 94 мільйонів економічно активних мігрантів, які разом зі своїми сім'ями становлять майже 90 відсотків за­гальної кількості міжнародних мігрантів, а біженці та шукачі притулку – лише 7–8 відсотків. Отож глобаль­на міграція – це радше питання саме ринку праці, а не біженців чи таких, хто шукає особистої безпеки.

25.03.2011

Тетяна МОРГУН, «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини