ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Нам не забути Афганістан...

15 лютого 1989-го останні частини радянських військ залишили Афганістан – країну, що стала для багатьох солдатів та офіцерів частиною їхнього життя.

На Державному підприємстві «Харківський машинобудівний за­вод «ФЕД» і на спорідненому нам підприємстві ДП «ХАКБ» тру­дяться 13 «афганців». Це робітники та ІТП, а у воєнні роки рядові й офіцери, котрі пройшли пекло афганської війни, загартува­ли свій характер, не втративши відчуття братерського плеча й сьогодні.

Інна ПІДЯК

редактор багатотиражної газети «Федовец»м. Харків

На заводі «афганців» об’єднує одна організа­ція – рада воїнів Афга­ністану, яка в своїй ро­боті спирається на адмі­ністрацію і профспілковий комі­тет підприємства. Раду очолює підполковник запасу, заступник начальника воєнізованої охоро­ни М. Шеховцов. Він один з тих, хто виконував свій інтернаціо­нальний обов’язок в Афганіста­ні, проходив службу в містах Джелалабад і Кундуз на посаді заступника командира полку з інженерно-авіаційної служби. Нагороджений медалями «За за­слуги», «Воїну-інтернаціоналісту», «Від вдячного афгансько­го народу».

Згадуючи роки, обпалені війною

Одними з перших у числі ра­дянських військ входили в Аф­ганістан колишні випускники ХВАТУ-1 М. Наумов і В. Махну­тін. Через кілька років їх на бо­йовому посту змінив Ю. Корні­єнко – теж випускник ХВАТУ 1975 року, служив у Баграмі, ма­йор запасу.

Ось як пригадує ці дні під­полковник запасу, в той час бор­товий механік вертольота Мі-8, а нині диспетчер 14 відділу Ми­кола Наумов: «25–26 грудня 1980 року перша пара ескадрильї, де я служив, пішла із Цхінвалі в місто Каган, біля Бухари, а 7 січ­ня, якраз на Різдво, нас також підняли по тривозі. Нічого не пояснивши, видали пайки і ска­зали, що будемо перебазовува­тися. Нам видали зброю та нака­зали перетнути кордон, щоб на­дати допомогу дружньому Аф­ганістану». З Кундуза його еска­дрилья була переправлена в Джелалабад, де військові льот­чики закривали дорогу до Кабу­ла з Пакистану, що постачав за­колотників бойовою зброєю. М. Наумов брав участь у бага­тьох бойових операціях, нагоро­джений орденами Червоної Зір­ки та «За бойові заслуги».

Дружба колишніх випускни­ків ХВАТУ-1 є міцною й сьогод­ні. Щороку, 15 лютого, ветерани війни в Афганістані збираються разом, згадують роки навчання у військовому училищі та час, проведений у гарячій точці. Але не тільки спогадами живуть офіцери. Вони розшукали і за свої кошти відновили занедбані могили своїх однокурсників – харків’ян, які загинули в Афга­ні. Це для них справа честі.

Пам’ять про заводчан, що не повернулися з тієї війни, живе й у серцях переважної кількості працівників «ФЕДу». Все завдя­ки тому, що заводська рада вої­нів Афганістану веде цей напря­мок, а профспілковий комітет, очолюваний В. Тиндіком, і осо­бисто директор заводу О. Жда­нов радо в цьому допомагають. Як мінімум двічі на рік «афган­ці» разом із членами профспіл­кової комісії сприяння сім’ї та школі, а в ній працюють небай­дужі люди, бувають на могилах Олексія Бикова і Юрія Юрчен­ка, доглядають їх. Це теж наші заводські хлопці.

«Повернемосями додому. Нам це в житті треба!»

Олексій працював у 10-му цеху на ділянці верстатів із ЧПУ, мріяв про кар’єру військо­вого льотчика, але цій юнацькій мрії не судилося здійснитися. Після призову в армію він був призначений у десантні війська, служив в Афганістані, прихову­ючи це від своєї мами – Ніни Гаврилівни, щоб вона зайвий раз не хвилювалася. Він був старшим розвідником, на рахун­ку якого – 14 бойових операцій. Солдатське щастя всміхалося не раз. Але якось, під час обстрі­лу госпіталю, де Олексій ліку­вався після поранення, він ки­нувся на допомогу медперсона­лу і став виносити тяжкопоране­них. Осколок снаряда перебив аорту серця, Олексій був пора­нений, але живий. Однак неза­баром на руках товаришів по­мер. 21 березня обірвалося жит­тя люблячого сина та чудового хлопця. Він повернувся до мами в цинковій труні. Напередодні загибелі Олексій надіслав їй листа із світлими юнацькими віршами:

Весняне тепло, весняна

прохолода...

Ми будемо згадувати весняні

дощі...

Повернемося ми додому.

Нам це в житті треба!

Вір у це, мамо, і мене ти

чекай.

Так сталося, що мама Олек­сія Бикова, залишившись одна в Харкові, була змушена переїха­ти в Казахстан до старшого сина. І її зв’язок із заводчанами, що підтримувався протягом ба­гатьох років, перервався. Завдя­ки зверненню заводської ради воїнів Афганістану та членів профкому до афганської органі­зації міста Семипалатинська листування відновилося. «Аф­ганці» Семипалатинська розшу­кали Ніну Гаврилівну, за що їм величезне спасибі.

Війна в Афганістані забрала ще одне життя, що майже не розпочалося. 13 жовтня 1982 року загинув, виконуючи інтер­національний обов’язок, гвар­дії рядовий Юрій Юрченко. Хлопець працював на нашому заводі в термічному цеху. Час призову Юрія на військову службу настав у квітні 1982 року, службу проходив у на­вчальному центрі під Терме­зом. За два місяці він навчився добре керувати БТРом, набув «гірського досвіду». З перших бойових виходів хлопець зрозу­мів, як важливо в бою, щоб БТР знаходився в бойовій готовнос­ті, від цього залежали життя ба­гатьох хлопців. І Юрій старав­ся! Черговий супровід колони через Кандагарську ущелину виявився для юнака фатальним – душманська куля поцілила у водія БТР. Помер Юрій у мед­санбаті. Похований у Харкові. Нагороджений орденом Черво­ної Зірки (посмертно). Його мамі Ганні Дмитрівні дирекція заводу та профспілковий комі­тет щорічно надають матері­альну допомогу, а члени профкому регулярно відвідують її вдома.

Вірно служили Батьківщині

У різні роки в Афганістані ви­конували свій інтернаціональ­ний обов’язок наладчик верста­тів механо-енергетичного де­партаменту А. Боговесов – 103-тя гвардійська дивізія, Кабул; слюсар-інструментальник ІП-17 С. Скалозубов – Кундуз, Файза­бад; начальник караулу ВОХР І. Лапатін – полковник запасу, Кундуз, нагороджений орденом «За службу Батьківщині» тре­тього ступеня; провідний інже­нер з ОНТ А. Горяйстов – стар­ший лейтенант, Шинданд; шлі­фувальник 12-го цеху Ю. Папі­лін – єфрейтор, Кундуз; слюсар інструментального виробни­цтва Г. Пономарьов – 2-га десантно-штурмова мотоманев­рена група, селище Чахі-Аб не­подалік Файзабада; наладчик верстатів механо-енергетичного департаменту В. Состін – Чари­кар, Кандагар, Баграм, Герат; плавильник металу 31-го цеху С. Стадник.

Щорічно, 15 лютого, наші «аф­ганці» отримують грошові пре­мії від адміністрації та профко­му заводу, беруть участь у місь­кому мітингу та панахиді за за­гиблими, що проходять біля пам’ятника воїнам-інтернаціоналістам у Харкові.

У нашому місті мешкають близько 6 тис. ветеранів Афга­ністану. В афганській війні бра­ли участь понад 12 тис. жителів Харківської області, в результа­ті бойових дій загинули 125 харків’ян, близько 400 стали ін­валідами.

Сьогодні існує багато різних думок щодо війни в Афганіста­ні. Заради чого воювали, і кому потрібні були такі жертви? Але це запитання не до них, не до «афганців». Хлопці чесно вико­нували свій обов’язок – служили Батьківщині, вірили своїм ко­мандирам. А Батьківщина в нас була одна – Радянський Союз, і виховували нас любити свою Вітчизну.

21.02.2014

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини