СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

Чи варто боятися пенсії?

Ви ще не замислювалися над цим проти­річчям? З одного боку, ми рахуємо роки до пенсії, тому що нарешті отримаємо право не поспішати вранці на роботу і гарантовані щомісячні виплати. З іншо­го – відганяємо думки про заслужений відпочинок як про рубіж, який викликає страх, бо за ним... невідомість.

«Життя без роботи» чи «завчасна старість»?

Уже декілька місяців ми є свідками дискусії, чи варто подовжувати жін­кам пенсію на п’ять років. За соцопитуванням, про­веденим компанією TNS в Україні, 93,4% наших гро­мадян переконані, що пен­сійний вік не потрібно під­вищувати, 66% вважають, що 60 років для чоловіків і 55 років для жінок – саме той вік, коли слід вихо­дити на пенсію, третина опитаних дотримуються думки, що 60 і 55 років – це навіть пізно. «Пенсію потрібно давати з 20 до 40 років!» – упевнена моя молода колега. І її логіка зрозуміла. У молодості так багато хочеться встигнути – побачити, дізнатися, від­чути, поспілкуватися, а за­мість того доводиться що­дня приходити на роботу та занурюватися в рутину.

Є люди, що заздрять міліціонерам, шахтарям, металургам, професійним танцівникам і спортсме­нам, які виходять на пен­сію в 35–45 років. Вони наче вже й забезпечені, і тому можуть не піклува­тися про пошуки роботи. Водночас сили ще мають, і за бажання можуть зна­йти підробіток до пенсії або почати зовсім нове життя, змінивши профе­сію або організувавши власний бізнес. Але так лише здається.

Мій знайомий, вий­шовши на шахтарську пенсію в 46 років, засів удома, нудьгує, товстіє, але на роботу не збираєть­ся. Його сусід, такий же шахтар-пенсіонер, більше десяти років заглядає в пляшку. Коли запій за­кінчується, грає у дворі в шахи, а потім – усе заново. Обом важко переступити цей поріг.

На думку психологів, справа зовсім не у віці. Ба­гатьом здається, що ви­йти на пенсію – те саме, що бути списаним з ра­хунків, стати нікому не потрібним. Причина ба­нальна: потенційні пен­сіонери та ті, що поста­ють перед фактом пенсії, майже не уявляють, чим займатимуться на за­служеному відпочинку, і тому спіч керівника: «Спасибі за багатолітню працю, відпочивайте», – вислуховують у стані на­ростаючого стресу.

Головним чином це стосується чоловіків. Більшість жінок пере­ключаються на домаш­ні клопоти, турботу про онуків. Чоловіки ж, осо­бливо ті, що мешкають у квартирах, де не потріб­но рубати дрова, носити воду, ладнати дах і огоро­жу, важче знаходять собі справу. Ну, з’їздили кіль­ка разів на риболовлю, відвідали дорослих ді­тей, постукали у дворі до­міно. А далі що? А тут ще й близькі, замість того, щоб перекласти частину турбот на новоспеченого пенсіонера, постійно по­вторюють: «Відпочивай!» Саме ця категорія чоло­віків примножує статис­тику передчасної смерті від серцево-судинних за­хворювань, згоряючи не на роботі від перевтоми, а на пенсії від байдику­вання і відчуття непо­трібності.

На думку фахівця

– Вихід на пенсію – це завжди стрес, – говорить психолог Юрій Живогля­дов. – Навіть якщо люди­на чекала цього моменту, вона навряд чи чітко уяв­ляла, що робитиме, за­лишившись без роботи, і відкладала ці роздуми на потім. А якщо й уявляла (наприклад, вирощува­тиму сад і продаватиму яблука, займуся вихован­ням онуків, порину в схід­ну філософію тощо), ре­альність може виявитися іншою за очікування, що лише посилить стрес. Тож виходить, що більшості людей, що вийшли на пен­сію, необхідна допомога фахівців – соціального працівника, психолога, які допоможуть зорієн­туватися в нових обста­винах, знайти новий сенс життя. Добре, якщо про це, як на Заході, піклу­ється держава. У нас така практика майже відсутня, і тому наші пенсіонери ви­мушені вирішувати свої проблеми самостійно, хто як може.

Коли третій вік на порозі

Головне правило тих, хто сам дає собі раду, – не замикатися в чотирьох стінах. Умовно ми поділи­ли їх на чотири групи.

Перша: «Триматися до останнього». Такі пен­сіонери прагнуть залиши­тися на колишній роботі, до якої звикли і де їх до­бре знають. При цьому вони не проти перейти на нижчу посаду або на пів­ставки. Відомі випадки, коли директор підприєм­ства поступається своїм місцем перспективному заступнику і сам іде до нього заступником або, маючи солідний досвід, стає консультантом, рад­ником. Для нього, звичай­но, важлива оплата, але вона не є визначальною. Найцінніше, що він зали­шається соціально актив­ним і корисним.

Якщо з останнім місцем роботи довелося попроща­тися, можна звернутися до служби зайнятості. Деякі роботодавці подають заяв­ки виключно для пенсіоне­рів. Ще одне місце докла­дання зусиль – Об’єднання співвласників багатоквар­тирних будинків (ОСББ), що нині створюються по всій країні. Ваші сусіди будуть вдячні, якщо ви ввійдете до складу прав­ління і почнете вирішува­ти житлові проблеми своєї багатоповерхівки.

Друга: «Дорвалися до хобі». Вирощування кві­тів або помідорів, захо­плення дайвінгом, колек­ціонування рослин або оригінальних пляшок, вишивання хрестиком або викладання картин з риб’ячих кісток – список хобі безмежний. Можна присвятити себе створен­ню генеалогічного дере­ва, для чого доведеться зануритися в історію, у пошуках інформації від­відати близьких і дале­ких родичів, особисто переглянути міські й ра­йонні архіви.

Третя: «У здоровому тілі – здоровий дух». Не перетворити своє життя на нескінченні скарги на лавці біля під’їзду, черги в поліклініці та ковтання пігулок жменями вдаєть­ся людям, що об’єдналися в клуби бігунів, валеоло­гічні центри. У відомого альпініста Володимира Моногарова, який у 84 роки продовжує ходити в гори, день починається із пробіжки і силових вправ. Він поставив перед собою мету дожити до 120 років і вперто йде до неї. «За теорією поділу клітин чо­ловік просто не має права жити менше», – стверджує він як фізіолог.

Четверта: «Поверну­тися в молодість». «Ска­жіть, що тут святкують?» – запитали жителі Луган­ська в переході київської станції метро «Театраль­на». Та нічого. Просто ці літні люди вміють спілку­ватися і радіти життю. У холодну пору року, щосу­боти та неділі, вони збира­ються тут, щоб поспівати під баян і потанцювати в парі з новим або старим знайомим. Улітку зустрі­чаються в Гідропарку.

В Україні набувають по­пулярності університети третього віку, де можна по­знайомитися з азами юриспруденції, психології, краєзнавства, англійської мови, хорового співу, деко­ративного мистецтва, здо­рового способу життя, ро­боти із комп’ютером. Вони вже працюють у Ковелі на Волинщині, Кременчуці, Києві, Дніпропетровську, Кіровограді. Семен Бісер (68 років) записався відра­зу на три факультети – ан­глійської, психології та ін­формаційних технологій. Життя змінилося карди­нально: він знайшов під­робіток, забув про хвороби. Мріє відвідати родичів в Америці. Володимир Глуш­ко (87 років) захоплюється петриківським розписом, обрав інформаційний фа­культет, щоб розібратися в комп’ютері та мобілці.

03.02.2011

Олена СУХОРУКОВА, «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини