ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Журналісткам погрожують в інтернеті. Як цьому протистояти?

Напади на жінок-журналіс­ток – на жаль, сумна реаль­ність в Україні. І таких випад­ків останніми роками істотно побільшало. Почастішали й атаки в інтернеті: погрожу­ють авторкам резонансних розслідувань і журналіст­кам, які висвітлюють події в зоні проведення Операції об’єднаних сил. Як боротися з проблемою, до кого звер­татися жертвам цькування? Про це йшлося на засіданні круглого столу в прес-центрі Національної спілки журна­лістів України.

«О нлайн-безпека журналісток. За­грози і вплив на свободу вислов­лення думок» – уже з назви заходу зрозуміло, чим обертаєть­ся тиск на ЗМІ: самоцензура, страх порушува­ти певні теми тощо. Як зазначила перший се­кретар НСЖУ Ліна Кущ, таке явище, як онлайн-атаки, поширене не тільки в Україні. За статистикою, яку наводять колеги з міжна­родних організацій, загалом у Європі журна­лісткам надходить утричі більше погроз че­рез інтернет, ніж чоловікам.

Голова творчої спілки Сергій Томіленко на­голосив, що питання фізичної безпеки й за­хист прав працівників преси – один з пріори­тетів організації. Фіксуються дедалі більше випадків, пов’язаних із утисками журналістів.

Цькування – на жаль, невід’ємна частина професійного життя журналіста, вважає влас­кор «Новой газеты» в Україні Ольга Мусафі­рова: «З власного професійного досвіду й спіл­кування з колегами знаю: найбільше зазна­ють професійного булінгу журналістки, коли висловлюють гострі, критичні думки з приво­ду того, що відбувається на передовій чи в «сі­рій» зоні ООС». Тему підхопила представниця ГО «Інформаційна безпека» Тетяна Попова, яка сама впродовж професійної кар’єри це пе­режила – навіть мусила звільнитися з посади. «Усе те припало на роки моєї роботи в Мініс­терстві інформаційної політики: через профе­сійну діяльність надходили страшні погрози, що стосувалися життя й безпеки моєї сім’ї, зо­крема донечки, якій на той час було лише 4 роки, – розповіла Тетяна. – Подала заяву до правоохоронних органів, проте належної ре­акції не було... Переживаючи за власну безпе­ку, а головне – за безпеку рідних, мусила піти з роботи. А щодо нинішніх реалій, то знаю: часто надходять погрози журналісткам, які проводять розслідування й оприлюднюють гострі матеріали».

Особливо вразливі до погроз журналістки- розслідувачки, які живуть і працюють у неве­ликих містах. Про вплив таких атак на профе­сійне й особисте життя добре знає волинська журналістка Аріна Крапка: «Луцьк, де мені довелося працювати тривалий час, відносно невелике місто, там усі одне одного знають. Отож робити щось сміливе, казати правду та йти проти всіх – досить небезпечно: завжди знайдуться охочі дискредитувати тебе й зне­цінити твою роботу. Погрози, які мені надхо­дили, можна поділити на дві категорії: перша стосується матеріалів-розслідувань, друга – гендерної тематики». Після низки погроз, пов’язаних, зокрема, і з матеріалами щодо не­законного видобутку бурштину, мусила звер­татися до поліції та прокуратури. «Правоохо­ронці запевняли, що все тримають під контролем, хоча насправді погрози й далі надхо­дили, – розповіла журналістка. – Зрештою, через хвилю агресії, яка насувалася на мене тривалий час, відчула, що більше не можу так жити, втомилася, тому вирішила поїхати з рідного Луцька до столиці».

Подібне довелося пережити й Марині Ку­рапцевій, яка також тривалий час працювала в невеликих містах на Донеччині: «Ще до ві­йни відчула, що означає жити в умовах, де на тебе, з одного боку, тиснуть і нав’язують свої думки, а з іншого, не знаєш, де подітися, бо тут лише дві газети й нікому не потрібна жур­налістка, яка має сміливість готувати об’єктивні матеріали та висловлювати власну позицію. Замість підтримки чула лише фра­зи: «от нащо воно тобі, ти ж дівчина, пиши про щось мирне-спокійне, не лізь у гострі теми, – розповідає пані Марина. – Натомість про по­грози й атаки журналісти в провінції не зви­кли говорити на загал чи повідомляти полі­ції. На це заплющують очі, хоче це дуже не­правильно, свої права треба захищати, а ще боротися за суспільство, в якому свобода сло­ва – не пусті слова».

СВІТЛАНА ЛАЗАРЄВА,

СЕРГІЙ ШЕВЧЕНКО

ФОТО АВТОРІВ

• ПРЯМА МОВА

Людмила Перелигіна, голова Профспілки працівників культури України:

«Треба дати посил владі, Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини не­гайно активізувати виконання прийнятих стандартів з безпеки журналістів і бороть­би з насильством проти жінок. Крім того, на часі провести нарешті парламентські слу­хання з питань фізичної безпеки журналіс­тів та свободи слова. Пропоную від нашого зібрання звернутися з цією вимогою до Верховної Ради».

Сергій Томіленко, голова Національної спілки журналістів України:

«Наші партнери, зокрема представник ОБСЄ в Україні Арлем Дезір і колеги з інших міжнародних організацій, наголо­шують: якщо не боротися з онлайн-ата­ками, вони переростуть у небезпечніші прояви. В умовах України бачимо, на жаль, і онлайн-атаки на журналістів, і фізичні напади».

Яніна Соколова, телеведуча:

«Для мене особисто та для моєї творчої ко­манди булінг – частина життя. Щотижня отримую повідомлення на зразок: «залиши­лося недовго», «ти не вийдеш з під’їзду», «цегла вже чекає на твоє авто»… Дуже при­кро це читати, але мене не залякати. Про по­грози інформую правоохоронні органи й ра­джу своїм колегам не ігнорувати такі речі».

Григорій Осовий: «Україні потрібен ефективний суспільний договір»

За прикладом європейських структур ми в Україні маємо ство­рити не просто соціальний діалог, а підписати справжній суспіль­ний договір. Про це заявив Голо­ва Федерації профспілок Украї­ни Григорій Осовий у виступі на засіданні круглого столу «Пер­спективи імплементації в Украї­ні положень глави ХХІ Угоди про асоціацію Україна – ЄС щодо роз­витку публічних комунікацій та соціального діалогу», що відбув­ся у м. Києві на початку березня.

Г олова ФПУ зазначив, що йдеться про суспільний договір між владою та гро­мадянським суспільством. При цьому права й обов’язки для вирішення акту­альних та важливих питань соціаль­но-економічного розвитку держави, ефективно­го захисту законних прав та інтересів працівни­ків, роботодавців і держави мають всі сторони такого договору. Тому що зараз соціальні парт­нери обмежені в рамках своїх дій. А такий сус­пільний договір буде сприяти як розвитку соці­ального діалогу, так і вирішенню актуальних проблем на найвищому рівні.

Захід відбувся за фінансової підтримки Між­народного фонду «Відродження», в рамках діяль­ності Робочої групи 5 «Соціальний діалог та со­ціально-трудова політика» Української націо­нальної платформи Форуму громадянського сус­пільства Східного партнерства. У засіданні взя­ли участь парламентарі, представники ЦОВВ, сторін соціального діалогу, міжнародних органі­зацій, іноземні експерти та представники дипло­матичних місій.

Ключовими темами для обговорення були: стан та перспективи імплементації глави ХХІ Угоди про асоціацію Україна – ЄС; можливості впливу сторін соціального діалогу на державну політику на національному та територіальному рівнях; здатність чинної моделі соціального ді­алогу сприяти застосуванню європейських практик публічного діалогу в українських реа­ліях; подальші кроки з посилення публічних ко­мунікацій в царині соціального (публічного) діалогу в Україні; шляхи удосконалення публіч­них комунікацій та соціального діалогу за учас­тю громадськості та посилення його ролі в дер­жавному управлінні на національному та тери­торіальному рівнях.

У рамках круглого столу презентовано про­ект дорожньої карти «Стратегія модернізації со­ціального діалогу в Україні».

ПРЕС-ЦЕНТР ФПУ

16.03.2019

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини