Секрет – у любові до людей
Так кажуть колеги про
профгрупорга, бригадира кранових машиністів сталеплавильного цеху № 2
Запорізького електрометалургійного заводу «Дніпроспецсталь» ім. А. М. Кузьміна
Світлану Герасименко.
Незважаючи на те, що
Світлана Володимирівна народилася взимку, вона – справжня жінка-літо.
Яскрава, щира, активна, доброзичлива й невгамовна – саме такою має бути хороший
профгрупорг. Із заводом своє життя вона пов’язала ще у 80-ті роки. Але
кадровим дніпроспецсталівцем жінка стала тільки в середині 90-х. Юну Світлану
спочатку полонила романтика мореходки, потім – медицина. Двічі йшла із заводу,
і, зрештою, повернулася, зробивши остаточний вибір на користь металургії.
«Вибір цей продиктувало мені серце, – розповідає Світлана
Володимирівна, – адже «Дніпроспецсталь» – це не просто місце роботи, а величезна
частина життя».
Зустрівши на підприємстві кохану людину, вона відбулася як
жінка. Трохи пізніше стала мамою двох прекрасних дітей. Завдяки відповідальному
ставленню до роботи була призначена на посаду бригадира. Але хіба могла така
активна жінка спинитися тільки на сімейних і виробничих справах? Звичайно, ні!
Реалізувати себе як активного громадського діяча допоміг їй профспілковий комітет
ПМГУ заводу. Довгий час вона була заступником проф-групорга, а чотири роки тому
– очолила профспілкову групу.
«Для мене заводський проф-ком – це товариш, помічник і
заступник, – ділиться Світлана Герасименко. – Мені приємно відчувати себе
частиною команди, яка не словом, а ділом допомагає трудовому народу. Втім,
доводити сьогодні активність нашої профспілки моїм колегам немає потреби, а новоприбулі
особисто дуже швидко переконуються у цьому».
Світлана Володимирівна зізнається, що сьогоднішня молодь
поняття «профспілковий комітет» вважає пережитком радянського часу, чимось
старомодним і таким, що віджило своє. Профгрупорг – людина, яка ближче за
всіх до новачка і може переконати його у протилежному. Попри те, що традиція
профспілкових комітетів, справді, прийшла із Радянського Союзу, нинішні проф-
організації – дуже сучасні. За роки незалежності змінилися специфіка роботи і
мета, але головне призначення профкому залишилося таким самим: турбота про
трудівників, захист їхніх інтересів і прав. Виникає запитання: хіба турбота
коли-небудь може вийти з моди?
У профгрупі Світлани Володимирівни півсотні трудівників. Це
50 членів однієї великої родини, які разом вирішують як виробничі, так і
особисті питання. Дні народження, ювілеї, весілля та професійні свята тут
відзначаються разом. А якщо до когось прийшло горе, то і цього разу колеги
простягнуть руку допомоги.
«Світлана – дивовижна людина, – говорять про неї колеги. –
Вона дуже товариська, але ніколи не скаже зайвого. Вона дуже трепетна, але
ніколи не буде настирливою. Вона дуже щира, але ніколи не дозволить собі
панібратства. Вона – людина дії і завжди відчуває, які слова треба підібрати,
як підтримати, чим допомогти».
За словами товаришів, Світлана Герасименко – Людина з великої
літери, дружина, мама, трудівниця та улюблений профгрупорг. Навіть її день народження
у середині лютого святкували всією профгрупою, щиро бажаючи Світлані Володимирівні
щастя, здоров’я та довголіття.
Дарина АЛІШЕВСЬКА, Запорізька обл.
Фото автора
ЩОБ ЛЮДИ НЕ
ЗАЛИШАЛИСЯ НАОДИНЦІ З ВИРІШЕННЯМ СКЛАДНИХ ПИТАНЬ
На шахтах і в
кар’єрах Кривого Рогу працює багато жінок різних професій. Їхня праця – не з
легких. Але, незважаючи на це, звідкись беруться сили, усмішка залишається
ласкавою, зовнішність – привабливою, а ставлення до роботи, в тому числі до
громадської – відповідальним.
У КОЖНІЙ СІМ’Ї МАЄ ЖИТИ СПРАВЕДЛИВІСТЬ
Як і кожна жінка, яка працює на Криворізькому залізорудному
комбінаті, оператор пульта управління, профгрупорг дробильно-сортувальної
фабрики (ДСФ) шахти «Батьківщина» Світлана Зеленська має свою історію.
– Світлано, коли у Вас з’явився інтерес до профспілкової
діяльності?
– До лав профспілки я вступила практично відразу після
працевлаштування на «Батьківщину». Починала, як і більшість наших дівчат, із
прибирання конвеєра. Тоді й почала цікавитися: як, кому і чим допомагає
профспілка. Так поступово входила в курс справ. Минулого року мене обрали
членом профкому шахти.
– Крім того, Ви ще й профгрупорг ДСФ. Які у Вас нині
пріоритети?
– Головний пріоритет – це щоб наші люди зі своєю проблемою
не ховалися «у панцир», залишаючись із вирішенням складних питань наодинці.
Спілкуючись із колегами, цікавлюся їхнім виробничим життям, побутом, здоров’ям
і по змозі намагаюся допомагати знайти правильний вихід зі складних ситуацій.
– Де навчають профспілковій роботі?
– Про себе особисто скажу: мої профуніверситети – це
життєвий досвід, бажання чути людей та відчуття справедливості. Крім того,
голова профкому шахти Юрій Яковенко ще жодного разу не відмовився допомогти у
складних або спірних ситуаціях. Я займаюся громадською діяльністю тому, що люблю
свою основну роботу та свій колектив. Ми наче одна сім’я. А в кожній родині
має жити справедливість, і щоб кожен знав, що від нього вимагається і на що
він має право претендувати, що отримувати і чо-го вимагати, добиватися.
Профспілка в моєму житті не є чимось другорядним. До свого громадського навантаження
ставлюся серйозно, тому що моя робота пов’язана із захистом інтересів людей –
моїх колег. На шахті працює і мій чоловік. Він машиніст електровоза ділянки внутрішньошахтного
транспорту. Ми члени однієї профспілкової організації. Таких сімей, де тісно
переплітаються виробництво й профспілкова робота, і на шахті, і на комбінаті
загалом чимало.
ВІД КНИЖКИ ДО ВИБУХІВКИ
Проміняти книжку на вибухівку – таке можливо тільки у місті
руди й металу! Працювала людина бібліотекарем у навчально-курсовому центрі
Криворізького залізорудного комбінату, поки якось не вирішила... завідувати
підземним складом вибухових речовин на шахті імені Леніна. Саме так зробила
Валентина Квашук. Тепер у виробничі обов’язки трудівниці входить отримання вибухівки
для усіх ділянок шахти, контроль за її видачею зі складу, звітна робота і ще
багато чого іншого. Протягом майже двох років, опановуючи нові професійні
обов’язки й відчуваючи високу відповідальність, визначилася Валентина Леонідівна
і зі ставленням до професійного союзу й стала членом структурного підрозділу
ПМГУ. Сьогодні вона є профгрупоргом рідної, десятої, дільниці шахти імені
Леніна.
– Валентино, розкажіть про свою громадську діяльність. Чи
складно займатися профспілковою роботою?
– Людині праці без профспілки жити важко. Хто захистить її
права? Хто говоритиме з адміністрацією про поліпшення умов виробництва, про
гідний виробничий побут і вирішення актуальних соціальних проблем?
Свою профспілкову роботу я не вважаю для себе обтяжливою.
Просто мені цікаво, і я із задоволенням допомагаю людям, роблю те, що в моїй
компетенції. Наприклад, піклуюся про організацію відпочинку наших трудящих,
про те, аби путівки на оздоровлення або санаторно-курортне лікування
розподілялися справедливо. Ну і, звичайно, про те, щоб матеріальну допомогу
отримував той, кому вона найбільше потрібна.
З усіма цими питаннями звертаюся до нашого голови профкому
Анатолія Ярового. Шкодую лише про те, що можливості його не безмежні, оскільки
проблем у людей вистачає і хочеться кожному допомогти. Результати моєї громадської
діяльності – скромні, але потрібні (я так гадаю), і приносять користь. Адже
навіть дощ, який напуває землю, складається з невеликих крапельок.
– Окрім цього, про що мрієте? Чим захоплюєтеся?
– Найбільше мрію про те, щоб люди, які вкладають свою працю
у спорудження підземних горизонтів і видобування залізної руди, мали гідну
заробітну плату. Хочеться, щоб розмови про престиж шахтарської професії
підтверджувалися реальними справами й благополуччям родин гірників. Ну і,
звісно, хочу, щоб на роботі завжди був порядок, а вдома – злагода й достаток.
Євген РУДИЙ, Дніпропетровська обл.
03.05.2012
|
