ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

70-річчя першого профспілкового з’їзду

Як свідчать історичні факти, розгортання профспілкового руху на Закарпатті на­прикінці 1944 року набуло стадії, коли стало конче необхідним об’єднати розріз­нені профспілкові осередки в єдину профспілкову організацію. На підприємствах, фабриках, шахтах, в інших трудових колективах розгорнулася організаційно-масова і політична робота з підготовки Першого з’їзду профспілок. На той час у краї було створено 14 первинних організацій, що об’єднували 809 спілчан.

Перший з’їзд професійних спілок Закарпатської України відбувся 21 січня 1945 року в м. Мукачеві, в залі місцевого кінотеатру. На з’їзд направили своїх делегатів усі 12 округів.

Сергій БАРАНЧИКОВ

У роботі з’їзду взяли участь 592 делегати з правом ухвального голосу та 78 запроше­них. Серед делегатів були 396 робітників, 181 служ­бовець, 93 педагоги, в числі при­сутніх – 57 колишніх партизан.

На порядок денний з’їзду було винесено три питання: «Про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною» (допові­дач голова Народної Ради Іван Ту­ряниця), «Про завдання профспілок Закарпатської України» (доповідач Іван Петрущак), а також вибори Центральної Ради профспілок і ре­візійної комісії.

З’їзд одностайно підтримав Ма­ніфест про возз’єднання, прийня­тий Першим з’їздом народних ко­мітетів Закарпатської України, а також розглянув першочергові за­вдання профспілок Закарпаття.

Головна увага приділялася виро­бленню стратегії і тактики роботи профспілок в нових умовах. Якщо раніше вони фактично були цехо­вими організаціями з вузькообме­женими функціями, то тепер їхнє головне завдання полягало в тому, щоб активно включитися в роботу з відбудови народного господарства, налагодження виробництва, відро­дження економіки краю.

У галузі промисловості з’їзд зобов’язав профорганізації актив­но допомагати Народній Раді і міс­цевим народним комітетам у най­коротший строк відновити вироб­ництво на націоналізованих під­приємствах, взяти участь у ство­ренні органів управління, виконан­ні виробничих планів, підборі ке­рівних господарських кадрів. Мова йшла також про те, що профспілки повинні предметно зайнятися орга­нізацією робітничого постачання, турбуватися про виділення працю­ючим земель під городи, рішуче бо­ротися проти спекулянтів.

На приватних підприємствах перед профспілками постало за­вдання здійснювати контроль за їх власниками з тим, щоб вони не приховували запасів палива і сиро­вини, не «заморожували» виробни­цтво, регулярно забезпечували на­селення необхідними товарами. За двосторонніми угодами профспі­лок з приватними підприємцями передбачалося створити тут вироб­ничі та культурно-побутові умови й оплату праці не гірші, ніж на дер­жавних підприємствах.

З урахуванням специфіки вироб­ництва з’їзд визначив основні на­прями діяльності профспілок у кон­кретних галузях: лісовій, харчової промисловості, на залізничному транспорті, в торгівлі, дер­жавних установах тощо.

Принципове значен­ня мали резолюції з’їзду з питань охорони пра­ці, заробітної плати і со­ціального забезпечен­ня. З’їзд ухвалив рішен­ня звернутися до Народ­ної Ради Закарпатської України з вимогами про введення на підприєм­ствах 8-годинного робо­чого дня, а для підлітків до 18 років – 6-годинного; про вста­новлення двотижневої оплачува­ної відпустки для трудівників, які працюють на даному підприємстві не менше одного року; про надання 8-тижневої оплачуваної відпустки вагітним жінкам, допомоги в по­ліпшенні житлових умов робітни­ків і службовців.

З’їзд закликав профспілки роз­горнути цілеспрямовану роботу з ліквідації неписьменності серед працівників, створення для спілчан вечірніх загальноосвітніх курсів і шкіл, організації широкої мере­жі клубів і бібліотек, залучення до участі в художній самодіяльності, занять фізкультурою та спортом.

На з’їзді було обрано Централь­ну Раду профспілок Закарпатської України в кількості 42 осіб на чолі з Іваном Петрущаком, заступником голови Іваном Шимоном, ревізійну комісію у складі 11 осіб, яку очоли­ла Сирена Борканюк.

Значення Першого з’їзду профспі­лок Закарпатської України полягає в тому, що він об’єднав окремі проф­спілкові організації краю в єдину професійну спілку Закарпаття, ви­значив її головні напрями роботи.

Тримати руку на пульсі

Незважаючи на фінансові труднощі, Закарпатська об­ласна організація профспілки «Машприлад» намагаєть­ся тримати руку на пульсі діяльності підприємств галу­зі, допомагати їх керівникам і профкомам у вирішенні соціально-економічних питань. Про це йшлося на об­ласній звітно-виборній конференції Профспілки маши­нобудівників і приладобудівників України, на якій про роботу за п’ятирічний період звітувала Марта Малета.

Сергій БАРАНЧИКОВ

З ініціативи профспілки значна увага приділя­ється колективно-договірному регулюванню соціально-економічних і тру­дових відносин. На всіх під­приємствах укладені колек­тивні договори. За всіх еконо­мічних негараздів, адміні­страції та профкоми вишуку­ють бодай найменші можли­вості поліпшити матеріальне становище своїх працівників. Торік, згідно з колдоговора­ми, на запровадження непе­редбачених законодавством пільг і гарантій працівникам спрямовано 42 тис. грн, на охорону праці відраховано 90 тис. грн, або 0,5% фонду оплати праці. Понад 90% профорганізацій отримують кошти на культмасову, спор­тивну й оздоровчу роботу.

Аби зберегти виробництво, галузеві підприємства краю знаходять нові ринки збуту продукції, освоюють сучасні технології, намагаються пра­цювати на перспективу. Тож у період великих випробувань для нашої країни у галузевих підприємств нашої області з’являється світло в кінці туне­лю. Але машинобудівникам та приладобудівникам конче потрібна державна підтримка вітчизняного виробника. Свою роль у цих питаннях прагне знайти і галузева профспілка, люди їй довіряють.

На обласній звітно-виборній конференції виступили голова Закарпатської облпрофради Іван Король і голова ЦКПроф­спілки машинобудівників та приладобудівників України Анатолій Кубраченко, які та­кож вручили нагороди кра­щим профактивістам галузі.

Головою Закарпатської об­ласної ради профспілки «Машприлад» знову обрано Марту Малету.

У центрі уваги – проблеми працівників наземного транспорту

У грудні минулого року працівники кому­нального підприємства «Київпастранс» піке­тували будівлю Уряду. Головна вимога муні­ципальних перевізників – повернути гроші, які їм заборгувала держава за кілька місяців, і вирішити питання перевезення пільговиків.

Через заборгованість із заробітної плати стан справ на підприємстві критичний. Голо­ва первинної профорганізації електротран­спортників КП «Київпастранс» Сергій Бол­динюк прокоментував «ПВ» ситуацію, в якій опинилися працівники підприємства.

«Звичайно, після тримісячної за­боргованості із зарплати настрій у людей кепський. Гостроти ситуації надає проблема не­дофінансування за переве­зення пільгових категорій па­сажирів. Ці пільги не ми на­даємо, надає держава, вла­да. Проте нас обвинувачують в тому, що ми не можемо підрахувати кількість пільго­виків. А щоб їх підрахувати, необхідні засоби обліку. Для цього потрібно вкладати ко­шти ще й для введення «електронних» карток.

Ми перевозимо пасажирів – ось наш обов’язок. А щодо на­шої експлуатаційної діяльнос­ті, то слід розуміти, що в кожен трамвай, тролейбус, автобус потрібно вкладати кошти, щоб він був у технічно справному стані. Щоб ми могли надавати якісні послуги з перевезення пасажирів, аби люди не обра­жалися. Ми працюємо на рин­ку, а отже, владі треба якось реагувати на економічні мож­ливості нашого підприємства. Ми можемо перевозити піль­говиків, але тоді давайте нам стабільну систему фінансуван­ня на покриття збитків за ці пе­ревезення.

Практично з початку 2002 року комунальне підприєм­ство «Київпастранс» почало працювати на межі виживан­ня. Під час кризи 2008–2009 років по кілька місяців не ви­плачувалася зарплата, під­приємство працювало на межі економічної небезпеки. З роками негатив поступово накопичувався, та ще й на додачу до того, що сьогодні відбувається в державі. Усе це й спричинило кризу, в якій опинився «Київпастранс».

Якщо термін затримки зарплати становить місяць, люди ще якось терплять, розуміють ситуацію, а коли грошей не виплачують вже три місяці (що є неприпустимим), то тер­піти вже ніхто не може. Тому пікетування будинку Кабінету Міністрів України, яке ми про­вели в грудні 2014 року, це не просто «червоне світло», це збій у роботі на певних рів­нях! Сьогодні не йдеться про підвищення зарплати. Але те, що було відпрацьовано, необ­хідно оплатити. Працівникам потрібно жити!

Тариф у 3 гривні був опри­люднений ще в 2013 році. І з нами погодилися, що дійсно, це питання потрібно невід­кладно вирішувати. Але його вчасно не ввели. І взагалі, якщо підвищувати тариф, то робити це треба поступово, щоб не так боляче відбива­лося на гаманцях пасажирів.

Коли збільшили тариф на про­їзд у метро з 50 копійок до 2 гривень, у міському наземно­му транспорті також збільши­ли його до півтори гривні, але при цьому на 400 тис. зросла кількість пасажирів-пільговиків. І це відразу знівелюва­ло економічну складову.

Наразі ситуація з виплатою зарплати працівникам КП «Київпастранс» зрушилася з місця, почали погашати за­боргованість за жовтень та листопад 2014 року. Ми спо­діваємося на підтримку сто­личної влади, яка віднайде можливості для фінансування підприємства, а також кошти для компенсації перевезення пільгових категорій пасажирів у громадському транспорті».

Тетяна РУБАН,

«ПВ»

06.02.2015

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини