Іван Марчук: «Малювати як усі – це не моє»
 У київській галереї «Мистецька збірка» експонувалися картини Івана Марчука – художника, шанованого в усьому світі, визнаного класика ще з часів радянського мистецького андерграунду. Картини Марчука є в музеях та приватних колекціях на всіх континентах (окрім Антарктиди), а доробок митця – майже 4000 творів і понад 80 персональних виставок. Три роки тому його включено до рейтингу «Сто геніїв сучасності». В принципі, він проти цього й не заперечує.
Мистецтвознавці кажуть: Марчук «вишиває фарбами». Річ у тім, що майстер винайшов власну унікальну техніку, яку дуже влучно назвав «пльонтанізмом» (від «плести»). Зрештою, вона ґрунтується на старовинній і широковідомій техніці темпери, проте Марчук вигадав такий спосіб нанесення на полотно найтонших цівочок кольору, що створюється враження серпанку, мережива, світіння і... таємничості. Мимоволі спадає на думку, що автор ненав’язливо, але відчутно примушує глядача романтизувати те, що є дорогим та значущим для нього самого: сільські вулички; маленькі похилені хатки – занедбані, покинуті; «нетипові» старенькі парканчики, купка гілляччя в кутку крихітної, забутої садиби. Якимось незбагненним чином, оминаючи твій інтелект, мистецтво Марчука впливає безпосередньо на джерело твоїх почуттів, щирих емоцій, немов би злегка торкається нервових сплетінь. І прозріваєш: це «просто» батьківщина, до болю рідна земля, ріднішого за яку не знайдеш нічого в світі.
Іван Марчук – сільський хлопець із Тернопільщини. Згодом пройшов-проїхав пишними світами, маючи власну одіссею – мешкав у Америці, Австралії, Канаді... І повернувся додому. «Я ділю своє життя на три періоди: життя в неволі, в еміграції та в Україні», – каже митець. А власну творчість він поділяє на десять періодів, кожен із яких має назву. Нині художник саме й створює «десятого Марчука» – «Погляд у безмежність». Із назви зрозуміло, що це – задум мудрої, сивої людини, котра набула можливість з’єднати минуле та прийдешнє, зазирнути за межу пояснюваного...
«Я вважаю, що має значення культура, що головне – композиція, зміст, форма та гармонія. В будь-яких моїх сюжетах усе базується саме на цих принципах, я все ж таки дотримуюсь естетики. Бо є антиестетичне мистецтво. Я мушу вив’язати, вплести один колір в інший, одну деталь в іншу – це і є «пльонтанізм».
02.12.2010
ТЕТЯНА МОРГУН
|
