СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

Завжди несподівано, завжди вражає

 Відомий архітектор Юхим Крикун у своїй книзі «Архітектура Південного узбережжя» писав: «Ластівчине гніздо стало своєрід­ною емблемою Криму. Мільйонними ти­ражами листівок, буклетів, фотоальбо­мів його зображення розповсюдилося по всьому світу. Ним милуються у найрізноманітніших куточках землі. Побачити його намагаються всі, хто відвідує Крим. До зустрічі з цією пам’яткою люди готові, але вона завжди несподівана, завжди вражає».

Саме цього року казковий повітряний замок, що височіє понад морем, від­значає свій поважний ювілей – століття.

 На вершині Аврориної скелі, над Ластівчиним гніздом, розташований один із кращих оглядових майданчиків Кри­му, звідси відкривається чудовий краєвид: скеля Парус, Ялта та Ялтинська бухта, Аю-Даг...

 У Криму багато ці­кавинок для ту­ристів і відпочи­вальників, та «поза конкурсом» – цей романтичний замок, що гордовито вінчає пря­мовисну сорокаметрову Аврорину скелю мису Ай-Тодор у селищі Гаспра. І, здається, доволі ризикова­но нависає над морськими хвилями. Колись, у VIII– X ст., саме на цьому місці, на скелястому виступі діяв грецький православний мо­настир святого Феодора, грецькою – Ай-Тодор. Поза сумнівом, це місце оповите романтикою. Приміром, першу дерев’яну будівлю тут було споруджено для старого відставного генера­ла, героя російсько-турецької війни 1877–1978 рр. Бага­тьом військовим, котрі від­значилися у цій військовій кампанії, після приєднання Криму до Російської імперії роздавали землю на півост­рові. Землю – а не скелю! Отже, це був його вибір. Тим часом до нашого часу дійшла така легенда.

...Важко спираючись на палицю, старий генерал піднявся на Аврорину ске­лю й довго стояв, замислено вдивляючись у морський простір – безмежний, ман­ливий. Тоді він перевів по­гляд на самотнє дерево, що стелилося неподалік, по скелі. Воно не мало жити, тим більше – вижити тут, де лише саме каміння, без ґрунту, без підживлення! Однак дерево жило й здава­тися не збиралося. Для ста­рого вояка це стало уроком стійкості й життєздатності, сили та впертості. За бажан­ням генерала незабаром на самісінькій вершині скелі, на небезпечній висоті було збудовано дерев’яну дачу, яку він романтично називав «замок кохання», а офіцій­но – «Генераліф».

Приблизно так описує Ю. Крикун появу на Ай-Тодорі першої споруди.

Минули роки. Згодом цю дачу придбала москов­ська купчиха Рахманова, котра перебудувала її на власний смак. Вважається, що саме вона, мабуть, теж не позбавлена романтич­них почуттів, назвала її Ластівчине гніздо. А 1911 року будинок купив ні­мецький нафтопромисло­вець барон Штейнгель і по­чав із того, що наказав зла­мати дерев’яну споруду й спорудити на її місці кам’яний замок, котрий нагаду­вав би господареві милі його серцю середньовічні німецькі фортеці. Проект було замовлено російсько­му інженеру та скульптору Леонідові Шервуду.

Так 1912 року на Аврори­ній скелі постав усесвітньо відомий красень-замок. По суті, він не вважається ар­хітектурним шедевром, але такий магнетично притя­гальний, так вражає уяву, ніби це частина дивовижно гарної природної компози­ції. Тож слово «шедевр» усе ж таки тут доречне.

Висловлюючись по-сучасному, креативність будівничого просто вражає! Будівля «пташиного об’єму» з витонченими малень­кими вежами заввишки дванадцять метрів має фун­дамент розміром 10х20 ме­трів. І це на самому краєчку скелі! Через гранично малу ділянку архітектор вдався до ступінчастої композиції. Та річ навіть не в тім. Архі­тектор, мабуть-таки, був ге­нієм, бо... вправно пожарту­вав із нашим сприйняттям. Він замислив і втілив ніби­то непевні пропорції, невід­повідність розмірів вікон і дверей та начебто свідомо уникнув цілісності твору. Й мети було досягнуто: замок здається дивовижно лег­ким, мало не крихким, наче гніздо ластівки, що от-от упаде в море. Насправді ж споруда, збудована із сірого кримського вапняку й жов­того євпаторійського каме­ню, – надзвичайно міцна та надійна.

І вона ніколи не підвела б ні свого творця, ані крим­чан, якби не сильний зем­летрус 12 вересня 1927 року. Та й переживши близько семи балів, замок устояв: у море зірвалися лише гострі шпилі й шма­ток скелі під нижнім бал­коном. Довгий час споруда вважалася аварійною, а ре­конструкцію Ластівчиного гнізда розпочали лише 1968 року. Впродовж трьох років під керівництвом ар­хітектора І. Татієва замок було поновлено й зміцне­но. Він став іще гарнішим, і нарешті його офіційно було визнано пам’яткою архітектури національно­го значення. В липні 2011-го Ластівчине гніздо було передане в муніципальну власність, тут відкрилася виставка «Чарівний світ Архипа Куїнджі», де екс­понується неперевершена за красою картина «Місяч­на ніч на Дніпрі».

 «Десять негренят» й інше

 Зрозуміло, що дивовижно гарний замок, Аврорина скеля і скеля Парус, безмежна морська широчінь не могли не приваблювати створювачів пригодниць­ких фільмів. Саме під Аврориною скелею було «ліг­во морського диявола» Іхтіандра («Людина-амфібія»); 1987 року Станіслав Говорухін знімав тут відомий радянський трилер «Десять негренят» за романом Агати Крісті. Ластівчине гніздо присутнє у багатьох відомих ди­тячих фільмах, най­частіше спільного виробництва, як-от «Синій птах» Джор­джа Кьюкора. Навіть Джекі Чан знімався на тлі Ластівчиного гнізда («Поліцейська історія 4: Перший удар»).

 ЦЕ ТЕЖ ЛОТОС

 Найбільша в світі диво-квітка – рафлезія ар­нольді – незвичайна й гарна. Вона розквітає просто на землі, бо не має коріння й зеленого листя, де відбувався б звичайний процес фото­синтезу. Але все необхідне для свого розвитку отримує від рослини-хазяїна (ліани), фактично паразитуючи на ушкоджених стеблинах.

 Яскраво-червона квітка рафлезії з сильним непри­ємним запахом розцвітає на короткий час – усього три-чотири дні. І лише для того, аби подбати про роз­множення, для чого й наді­лена від природи не зовсім звичайними даними. Гно­йові мухи линуть до неї хмарами й, переносячи пи­лок від квітки до квітки, сприяють заплідненню. А в плоді рафлезії – від 2 до 4 мільйонів насінин. Подібні рослини зустрічаються на островах Ява, Суматра, Ка­лімантан; з них усіх, та й се­ред земних квітів узагалі, найбільші за розміром – арнольді й рафлезія туан муда. Це просто-таки квіт­кові «королі» з вагою до 11 кілограмів та діаметром до 1 метра. Перша з них отримала свою назву на вшанування офіцера Рафл­за й ботаніка Арнольді, ко­трі саме й знайшли в південно-західній частині Суматри та описали це най­більше диво рослинного світу.

Однак острівні аборигени з давніх-давен знали про іс­нування рафлезії, називаю­чи її по-своєму: бунга пат­ма, тобто квітка лотоса. Ін­донезійці вважають, що рафлезія допомагає чолові­кам надовго зберігати мо­лодість, а жінкам – після пологів повернути пре­красну фігуру. Та все одно життя унікальної рослини докладно ще не вивчене.

 ПРО ПТАШИНІ ПРАВА

 Є в Східному Казахста­ні неймовірної краси озеро з майже казковою назвою Маркаколь, що тут-таки нагадує каз­ку Гауфа «Каліф-лелека». І мабуть, не випадково, бо в приле­глих заповідних землях із тайговими лісами і прозорими гірськими річками мешкають чорні лелеки – представники нечисленної когорти найрідкісні­ших птахів у світі.

 Надзвичайно цікаво, що по­при складний причинно-наслідковий зв’язок вижи­вання й вимирання видів, чорні лелеки практично не мають природних ворогів, і винищенню птахів загрожує хіба що раптове зникнення їжі чи вирубування лісів – території проживання. При цьому їхня чисельність, як не дивно, була й лишається стабільно низькою, а тому лише сам факт появи чор­них лелек уже промовляє про необхідність оголосити відповідну територію запо­відною. Певна річ, чорного лелеку занесено до Черво­ної книги (каламбур мимо­вільний).

Живучи в лісах неподалік Маркаколя, чорні лелеки рано-вранці чималою згра­єю летять до озера на го­дівлю, і їхнє пір’я виграє зе­леним та мідно-червоним металевим блиском. При­летівши, лелеки заходять у воду й починають дивно розмахувати крилами та бити ними по воді. Виявля­ється, в такий спосіб вони зганяють докупи дрібних риб, а далі стрімко вихоплюють їх з води.

У деяких зоопарках науковці намагалися схрестити білого й чорного лелеку, та нічого не вийшло: чорні претен­денти готові впадати біля бі­лих самок, проте останні че­рез значні відмінності у шлюбних ритуалах подібних залицянь не сприймають, за­уважує zoopage.ru.

 Сторінку підготувала Тетяна МОРГУН, «ПВ»

13.05.2012

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини