СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

Орхідея білої чаплі

 Так називають у Японії неймовірно гарну, перлинно-білу квітку, яка й справді скидаєть­ся на птаха, що летить. Якщо хтось зачиту­вався детективами Р. Стаута, то, певно, пам’ятає, що славетний Ніро Вульф понад усе захоплювався орхідеями, яких мав у своїх оранжереях десятки тисяч і сотні різновидів. І все ж японська орхідея Хабенарія Радіата – мабуть, найкраща й загадковіша серед усіх

 У Країні Вранішньо­го Сонця є навіть легенда про неї. На одному з остро­вів землі, що на краєчку землі, неподалік океану сидів на траві ма­лий пастух, який пильну­вав імператорських кіз, і з тугою дивився в небо. Він сумував, що ніколи не змо­же бути самураєм – від­важним великим воїном, бо походить з незаможної родини. І міркував собі пастушок, що життя, ма­буть, влаштоване непра­вильно, бо одні живуть у багатстві і, якщо навіть не бажатимуть, однаково ста­нуть самураями. А інші приречені на злидні, му­сять багато й тяжко пра­цювати. Коли й заощадять якісь гроші, це аж ніяк не допоможе здійснити свою мрію. Через смуток хлоп­чик мимохіть вдався до фі­лософських розміркову­вань про дивовижну й не­потрібну соціальну нерів­ність людей, хоч і похо­джають вони одними шля­хами під спільним небом, п’ють таку саму воду, ба­чать тих самих птахів... І раптом справді побачив у небі двійко птахів. То були білі чаплі, та такі гарні, що пастушок умить забув про свій сум. Він невідрив­но дивився в небо, аж поки птахи не зникли за обрієм, а далі опустив очі долу. І помітив серед трави білу квітку, неймовірно схожу на щойно побачених ча­пель, що ширяли в синьо­му небі. Він обережно ви­рив квітку з товстим див­ним корінням, приніс до­дому й посадив у землю, аби завжди нею милувати­ся. Хлопчик зрозумів, що Будда підказав йому про­сту істину: все на світі ско­роминуще, мов політ пта­хів, і лише краса – вічна.

Відтоді японці масово вирощують білу орхідею в своїх садах – не лише як данину красі й гармонії, а й як нагадування про цю життєву мудрість. Часто беруть її до хати, вирощу­ють удома в горщиках, хоча це задоволення не з простих. Орхідея Білої Ча­плі – примхлива й дуже тендітна. Як висловився один квіткар, потрібно зна­йти спільну мову з цим японським аборигеном. Бо може статися, що рослина з цибулиння виросте, але не розвиватиметься й пе­ребуватиме наче в спляч­ці. Одне слово, біля цієї орхідеї треба буквально упадати, щоб досягти гар­них результатів. Та з іншо­го боку, квітка-птах є справжньою окрасою як власного саду, так і хат­нього інтер’єру. Нині ці­лий світ захопився її виро­щуванням.

 РІКА П’ЯТИ КОЛЬОРІВ

 Уявіть собі річку, вода якої має одразу п’ять різних, дуже яскравих і виразних кольорів: червоний, блакитний, чорний, жовтий і зелений. Вражений погляд фіксує справжній фе­єрверк барв і відтін­ків, немов на карти­ні імпресіоніста.

 Вся ця краса утворюється довгими стеблинами во­доростей, які саме й за­барвлені в різні та яскраві кольори, встеляють річи­ще, немов ніжний пухнас­тий килим, та ще колиха­ються під тиском води.

Але якщо прибути на це місце в сухий сезон, річки взагалі не побачиш – тільки висохле річище: вода наче зникає. Коли починається сезон дощів, знову ж таки нічого особливого: побачи­те бурхливий потік, що все змиває на своєму шляху. Отже, слід потрапити сюди на самому початку весни: водорості вже встигнуть дістати необхідну їм кіль­кість вологи й сонця – і розквітнуть чарівною ве­селкою, якою неможливо досхочу намилуватися. Ці­каво, що насиченість ко­льорів багато в чому зале­жить від пори року й, від­повідно, то послаблюється, а то посилюється.

Незвичайна ця річка про­тікає в Колумбії і справед­ливо вважається найкра­сивішою на планеті. Одно­го разу відвідавши її, вже ніколи не забудеш. До того ж вода настільки чиста, що навіть у найглибшому міс­ці можна побачити дно. Тож недаремно це диво природи називають Каньо Крісталес, тобто Кришта­лева ріка. Дно річки має численні заглиблення, які видаються загадковими, бо нагадують сліди якоїсь величезної тварини. Ка­жуть, що скупатися в цій воді – ні з чим не зрівнян­не задоволення, бо вода чиста й приємно прохо­лодна, та ще й нагадує різ­нокольоровий кришталь. У цій місцині є ще й казко­во гарні водоспади, що приховують позаду себе печери, де мешкають Мо­хани – колумбійські водя­ники й чарівниці, які ніби­то ховають від людей не­зліченні скарби. Річка Ка­ньо Крісталес невелика. Лише 20 м завширшки й 100 м завдовжки. Проте її внесено до переліку об’єктів Природної спадщини людства ЮНЕСКО. І, звісно, Ріка п’яти кольорів, як її здебільшого називають, є головною пам’яткою наці­онального парку Колумбії.

 ВАРТОВІ ТАЄМНИЦІ

 Розповіді про острів Пасхи починаються від 1772 року, коли корабель, очолюваний капіта­ном Рогговеном, залишив чилійський порт. Че­рез довгі дні плавання команда несподівано по­бачила острів, якого на мапі не було. А оскільки сталося це на Великдень, незнайомий острів так і назвали.

 Перше, що побачили на бе­резі члени екіпажу, були ве­личезні кам’яні статуї. І ще до того, як здивуватися самій наявності цих незвичайних споруд, моряки з подивом відзначили, що всі вони по­вернені спиною до океану. А далі європейці відчули пев­ний шок, оцінивши розміри й вагу кам’яних статуй. Ніг у них немає, руки з тонкими пальцями зчеплені під живо­том, у деяких на головах сво­єрідні «шапки» з породи червоного кольору. З’ясувалося, що кам’яні фігу­ри та майданчики для риту­альних дій розташовані по всьому периметру острова.

Прибульці вирішили дізна­тися в місцевих мешканців (острів населяли і чорношкірі, й червоношкірі, й на­віть білі), хто й як виготов­ляв ці споруди і як їх було доставлено на узбережжя. І з’ясували, що статуї нази­ваються «моаі», а пересува­ються вони... самостійно. Щоправда, мета їхнього пе­ресування так і лишилася для гостей невідомою.

Археологи вважають, що статуї острова Пасхи (до речі, острів має багато назв, найпоширеніша з яких – Рапа-Нуї) було ви­різьблено й встановлено в ХV–ХVI ст. н. е. Найбільший «моаі» має заввишки 10 ме­трів і важить 82 тонни. Най­менша статуя – висотою лише один метр. Усього та­ких фігур нараховується понад 800.

Нині Рапа-Нуї має цілком ци­вілізований вигляд: тут є го­телі, кемпінги, розвинена су­венірна індустрія. І туристів не бракує. Водночас, як за­значають мандрівники, міс­це тут доволі дивне. Є в ньо­му щось невимовне, ірраціо­нальне. Якась таємниця.

 ДЕРЕВО«ЛАМАЙ СОКИРУ»

 Є таке дерево – темір-агач, або дамірагач. У пе­рекладі – «залізне дерево». Його можна побачити в Азербайджані та Ірані.

 Темір-агач здатен утворюва­ти непрохідні хащі, бо його гілки й стовбури зазвичай зрощуються-переплітаються. Тож це й використову­ють місцеві мешканці для спорудження природних альтанок та парканів, які, зрозуміло, не потребують будь-якого догляду. Існує ще одне «залізне дерево», уродженець Далекого Схо­ду, – береза Шмідта, назва­на так на честь російського вченого-ботаніка. Його де­ревина в півтора раза міцні­ша за чавун, цілком замінює метал, а куля, випущена з пістолета, просто відстри­бує від стовбура. Якби з та­кого дерева навіть і вдалося змайструвати човен, він не­гайно потонув би біля само­го берега. Ця береза живе близько чотирьох століть і є найдовговічнішою за всіх своїх родичок на землі.

А, скажімо, славетний мор­довський скульптор Степан Ерзя (Нефьодов) відкрив у Аргентині ще одне «залізне дерево» – квебрахо (або ке­брачо). І таки підкорив його – після того, як саме дерево підкорило митця своєю міц­ністю, виразною текстурою й розмаїттям природного забарвлення: від білого й золотавого до брунатного з червонуватим відтінком. Саме це дерево індіанці й називають «ламай сокиру». Проте талант і наполегли­вість С. Ерзі допомогли йому збагнути таємницю обробки та подарувати сві­ту скульптурні твори непо­вторної краси й чарівності.

 Сторінку підготувала Тетяна МОРГУН, «ПВ»

03.04.2012

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини