Гордість «імперського штату» й усієї Америки
Пам’ятаєте, як співав герой старого радянського фільму
«Висота» Микола Пасічник: «Трепал нам кудри ветер высоты/И целовали облака,
слегка/На высоту такую, милая, ты/Уж не посмотришь свысока!». Беззаперечно, в
Радянському Союзі, зокрема до й після війни, відбувалося інтенсивне
будівництво, будували передусім значущі промислові об’єкти – електростанції,
доменні печі, тож у монтажників-висотників роботи ніколи не бракувало.
Будувала й друга світова супердержава – Америка, особливо
напередодні Великої депресії, замахнувшись на небачені хмарочоси з незліченними
конторами й офісами, що вже саме по собі символізувало економічну, фінансову, медійну
й усяку іншу велич могутньої країни. Хоча, правду кажучи, в цей же період зовсім
близько вже маячила скорботна тінь страшної рецесії, що невдовзі повалила
фактично всю світову економіку. І все ж...
Іще в 1920-ті роки керівник фінансового департаменту
корпорації «Дженерал Моторз» Джон Раскоб вирішив розпочати власний висотний
проект, аби він втілився не лише в найбільшу, а й найпрестижнішу офісну будівлю
Нью-Йорка. Все почалося з ажіотажу висотного будівництва того часу:
американським архітекторам не давала спокою думка про паризьку Ейфелеву вежу,
збудовану ще 1889 року. Тож на початку нового століття в американському місті
вже були будинки висотою в 50, 57 та 71 поверх, і гонка набирала обертів,
нервувала й підганяла учасників «будівельного змагання». Отже, Раскоб був
далеко не перший, але він бажав, аби «його» будівля була найвищою. На місці,
яке він собі вподобав на острові Манхеттен, височив розкішний, легендарний готель
«Уолдорф-Асторія». Раскоб купив за 15 млн дол. цей готель разом з прилеглою
земельною ділянкою, зніс його й, домовившись з архітектурною компанією «Шрів,
Лем і Хармон», невідкладно розпочав будівництво. Його підлеглі підраховували
й збільшували кількість поверхів з огляду на дії конкурентів.
Будівництво розпочалося 30 березня 1930 року. Неймовірно,
але велетня в 102 поверхи було зведено в рекордний термін – лише за 410 днів!
Завдяки раціональному дизайну та стандартним продуманим операціям – за типом
конвеєра – будівля зростала в середньому на чотири з половиною поверхи за
тиждень, а подеколи впродовж декади – на 14 поверхів. Щодня на будові
працювали 3,5 тис. робітників, сталеві балки монтували на страшенній висоті.
При цьому проект для тієї гучної епохи ажіотажного висотного будівництва
вважався відносно безпечним щодо ступеня складності. Загинуло «тільки»
п’ятеро робітників. Цікаво, між іншим, що будівельна компанія взялася за
зведення хмарочоса, не маючи всього необхідного устаткування й матеріалів, тож
насправді швидка реалізація проекту унаочнила приклад високопрофесійного й
успішного будівельного менеджменту.
Наприкінці робіт, побоюючись програти, Раскоб заявив, що
будівлі необхідний «капелюх», тобто шпиль. Урешті-решт, разом із шпилем будинок
досяг у висоту 443 м і, таким чином, став-таки недосяжним для конкурентів
упродовж десятиліть. Пишуть, що ці успіх і прорив мали таке ж значення для
будівельної промисловості, як подолання звукового бар’єра для історії авіації.
До речі, височенна вежа дістала свою назву саме на честь американського штату
Нью-Йорк, який іще називають «імперським штатом» (Empire State). Щойно
будівництво було завершене, Емпайр Стейт Білдінг, це диво техніки й
архітектури, що побив усі мислимі й немислимі рекорди й став найвідомішим у
світі хмарочосом, охрестили «восьмим дивом світу».
Хол будівлі (оформленої дизайнерами в стилі арт-деко)
завдовжки 30 м і висотою в три поверхи прикрашає панно із зображенням семи чудес
світу, до яких додано восьме – власне, сам Емпайр Стейт Білдінг. Основний
елемент оформлення – мармурова панель з алюмінієвим рельєфом, що зображує
Емпайр Стейт Білдінг, і сонце, що сяє позаду його вершини.
Згодом, у 1972 році, будівлю перевершили вежі-близнюки
(Всесвітній торговельний центр у Нью-Йорку), однак після трагедії 11 вересня
2001 року вона повернула собі статус найвищого будинку Нью-Йорка.
Матеріал підготовлено за інформацією відкритих джерел
Офіційно офісний центр було відкрито 1 травня 1931 року, й
він, окрім усього іншого, став ще й символом намагань людини досягти неможливого:
жодна інша споруда в світі так наочно не відбивала пристрасного бажання людини
піднятися мало не до неба. До сьогодні вона лишається однією з найупізнаваніших
прикмет Нью-Йорка, поєднуючи, сказати б, два призначення: офіційне й туристичне.
Адже з моменту завершення будівництва Емпайр Стейт Білдінг негайно перетворився
на туристичну пам’ятку: понад 100 млн відвідувачів за весь період милувалися
Нью-Йорком з його оглядового майданчика на 86-му поверсі, а щороку таке
задоволення дістають 3,5 млн людей. У принципі, будь-коли, вдень і вночі, за
будь-якої погоди охочий може піднятися на оглядовий майданчик і побачити згори
Манхеттен та всі прилеглі райони. Тут же працюють ресторани, кав’ярні, аптеки,
сувенірна крамниця, банки, поштовий офіс.
Картинка популярного хмарочоса традиційно є постійним
фігурантом у рекламних роликах та голлівудських кінофільмах. Приміром, гігантська
мавпа Кінг-Конг у однойменному фільмі-римейку режисера Пітера Джексона (2005),
тікаючи від переслідування, піднімається із своїм живим трофеєм саме на
вершину цього хмарочоса. Загалом Емпайр Стейт Білдінг знято в 59 фільмах.
Крім того, образ славетної вежі втілюють різноманітні іграшки, сувеніри,
листівки тощо.
АРХІТЕКТУРНИЙ ШЕДЕВР
У МЕЛЬБУРНІ
«Духом светел и чист,
не подвластен ни грязи, ни илу лотос в темном пруду – и не диво, что жемчугами
засверкала роса на листьях». Так у сиву давнину писав чернець Хедзьо про
квітку лотоса, що на Сході вважається священною. Й така квітка, щоправда,
архітектурна, буквально розквітла в... Мельбурні. Це місто – австралійська
аналогія американського Сан-Франциско в сенсі масового заселення його
китайцями в часи «золотої лихоманки». Тут китайський район виник ще в середині
ХІХ століття, й донині на його території майже без змін збереглися старі
будівлі, бо адміністрація міста дбайливо реставрує традиційні китайські
споруди. Але понад те мельбурнські архітектори (studio505) подарували
«чайна-тауну» справжнє диво – Lotus Building, унікальний гігантський лотос,
будівлю, що точно повторює форми водяної красуні-квітки.
Задля максимальної ймовірності було створене штучне озеро,
тож лотос ніби завмер на водному плесі, а його пелюстки тягнуться до неба. Ці
пелюстки, як пишуть джерела, здаються зовсім прозорими завдяки особливій, ребристій,
структурі металу, зсередини та зовні вони прикрашені мозаїкою, викладеною
вручну. Дизайнери обрали ніжно-рожевий, бежевий та білий кольори, аби
гранично точно відтворити природний вигляд квітки. Довкола неї – парк,
територія якого сягає майже 4 га, всі охочі можуть тут відпочивати, насолоджуючись
природною та рукотворною красою. Всередині «лотоса» – численні виставкові й
конференц-зали. Можна також помилуватися величезною семиметровою люстрою, що
нагадує тичинку квітки. Вночі суперсучасне підсвічування надає цьому мистецькому
диву особливої чарівності, перетворюючи його на неперевершений арт-об’єкт, що
весь час виграє та міниться в променях різноколірної ілюмінації.
ЗАГАДКА ПЕРУАНСЬКИХ
ГЕОГЛІФІВ
Перу не припиняє
дивувати, й це саме по собі не диво! На плато Наска знайдено лінії та геогліфи
(нанесені на землю величезні геометричні або фігурні візерунки чи малюнки),
що сягають десяти, а то й більше метрів у довжину, тож гарно роздивитися їх
можна хіба лише з повітря. Згори справді легко побачити намальовані на землі
різні фігури: тут і гігантські павуки, й ящірки, і дві лами, мавпи, різні птахи
– чаплі, колібрі, папуга, пеликан, чайка, є також собака, крокодил, ігуана й
змія, а крім того, геометричні візерунки та зигзаги. Зокрема, колібрі має
довжину 50 м, павук – 46 м, кондор від клюва до кінчика хвоста – майже 120 м, а
ящірка – 188 м. Такі гігантські розміри здаються просто неймовірними,
викликають захоплення, адже їх виконано у величезному масштабі й практично в
одній манері, за якої контур окреслено однією неперервною лінією. Справжню
форму зображеного можна побачити лише з висоти пташиного польоту, а такого
високого пагорба поблизу немає.
Вже доведено, що ці малюнки створено ще за багато століть до
розквіту імперії інків, а отже, вони є важливим доказом існування якоїсь
загадкової давньої культури на території Перу. Швейцарський письменник і
кінорежисер, один з найвідоміших у світі дослідників давніх цивілізацій Еріх
фон Денікен, німецькомовний автор «вибухових» досліджень, понад десятка книг,
зокрема «Колісниці богів», ідеолог теорії палеоконтактів і сміливої гіпотези,
що земне людство створили космічні прибульці, стверджує, що ці лінії – ніщо
інше, як сигнали для посадки космічних кораблів.
Але як і кому вдалося створити малюнки таких розмірів, при
цьому абсолютно не схибивши проти природних пропорцій? Чому ці лінії лишаються
неушкодженими впродовж тисячоліть?
Дослідник із США Пол Косок, який захоплювався давньою
історією Перу, був вражений практично ідеальним зображенням пташиного польоту,
присвятив дослідженню ліній Наска 20 років, розповідає lifeglobe.net, а доктор
археології з Німеччини Марія Райхе практично все життя вивчала їх історію й
символіку. Вона дійшла висновку, що давні перуанські астрономи використовували
ці лінії замість гігантського місячного й сонячного календаря, прихованого в
пісках (а заодно – в місцевих легендах та міфах). Лінії нанесено на поверхню як
борозни завширшки до 135 см та глибиною 40–50 см. У такий спосіб на чорній
кам’янистій поверхні з’являються білі смуги, а оскільки біла поверхня
нагрівається менше, ніж чорна, створюється різниця тиску й температур, завдяки
чому ці лінії зберігаються й не тьмяніють попри роки та піщані бурі.
Цікаво, навіть переконливо, але ж, виходить, давні перуанські
астрономи просто використовували вже кимось нанесені символи! Ким – ще
давнішими перуанцями чи прибульцями? Ось цього ніхто до сьогодні не знає. Це
одна з найбільших світових таємниць. Пригадується лектор Нікадилов з «Карнавальної
ночі» та його незабутнє: «Є життя на Марсі чи нема життя на Марсі? Це науці
невідомо, наука ще не в курсі справи!».
08.08.2014
Тетяна МОРГУН спеціально для «ПВ»
|