СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

«Сльоза на щоці вічності»

Так видатний індійський поет Ра­біндранат Тагор назвав Тадж-Махал, цей скарб Агри, одну з найпрекрасніших архітектур­них пам’яток світу й водночас неповторний за красою пам’ятник ві­чному коханню. Виявляється, воно іс­нує, вічне кохання, що його людина про­носить крізь усе життя й забирає із со­бою на той світ. Власне, історія Тадж-Махала – це величний архітектурний реквієм, прагнення втілити й увічнити в камені красу глибокого сильного по­чуття. Останній дарунок п’ятого імпера­тора Великих Моголів Шах-Джахана своїй померлій улюбленій дружині Мумтаз Махал. Але це не справжнє ім’я видатної жінки – лише захоплений від­гук, цілком у східному стилі.

Будучи ще зовсім юним, Шах-Джахан зустрів дівчину, котра назавжди поло­нила його серце, пише Т. Островська (libsoub.ru). Дівчину звали Арджуманд (в інших джерелах – Арджуманад) Бану Бегам. Їй – 14 років, йому – 15. За перека­зами, молоді люди зустрілися напере­додні мусульманського Нового року, коли дівчина продавала на базарі якісь дрібнички, пов’язані із святом, й щиро покохалися. Мріяли побратись. Але з по­літичних міркувань майбутнього пра­вителя («Володаря Всесвіту», як його прозвали ще за життя) одружили з пер­ською принцесою. Проте мусульманин може мати кілька жінок, тож не був ви­нятком і Джахан. Згодом він таки одру­жився з Арджуманд, і вона стала для нього єдиною на все життя. Під час ве­сільної церемонії батько Джахана, Джа­хангір, дав своїй невістці ім’я Мумтаз Махал – Перлина Палацу. Й у подальшо­му поети не втомлювалися оспівувати її чарівну красу, жіночність і добре серце. Та набагато важливіше, що Мумтаз ста­ла надійним другом і супутником, го­ловною порадницею Шах-Джахана, су­проводжувала його в усіх поїздках по імперії, не розлучалася з ним навіть під час війн, була опорою, щастям та втіхою для імператора всі роки подружнього життя. Один з офіційних літописців ім­ператорського палацу зауважував, що стосунки Шах-Джахана з іншими дру­жинами «були не більше, ніж шлюбний статус. Інтимність, глибока прихиль­ність та увага, які виявляв Його Велич­ність до Мумтаз, у тисячу разів переви­щували почуття до будь-якої іншої» (tourist-area.com).

За 19 років заміжжя Мумтаз народи­ла 14 дітей. Супроводжувала в поході чоловіка й будучи вагітною 14-тою дити­ною. Дорога була важкою, почалися по­логи, що виявилися фатальними. Джа­хан втратив улюблену жінку 1631 року. У стані горя й розпачу він присягнув ко­ханій, яка вмирала на його очах, що збу­дує для неї найпрекрасніший мавзолей, ні з чим не зрівняний, єдиний у світі! До­дамо, що палацові літописці приділили багато уваги змалюванню страждань Джахана через смерть дружини. Імпера­тор був невтішний, по смерті Мумтаз він усамітнився на цілий рік, тиждень не приймав їжі, а коли нарешті з’явився на люди, був цілковито сивий, із зігну­тою спиною та старечим обличчям.

Своє слово Шах-Джахан додержав. Він закликав до Агри архітекторів з ба­гатьох міст: Стамбула, Самарканда, Баг­дада, Бухари (libsoub.ru). Вивчивши про­екти мавзолею, запропоновані фахівця­ми, обрав головного будівничого; ним став Іса Кхан із Шираза. А в проектуван­ні розкішного саду, що веде до мавзолею, брали участь венеціанець і француз. Ро­боти тривали приблизно 22 роки.

Тадж-Махал являє собою комплекс будівель, що сполучаються: власне мав­золей, дві однакові будівлі з чистого пі­щанику, чотири мінарети, сад і розкіш­на брама, що й сама є мистецьким ди­вом. Чарівної краси п’ятикупольний мавзолей з білого мармуру, прикраше­ний золотом і самоцвітами, справді не має аналогів, вражає величчю й свід­чить про пишність та багатство при­кметної епохи в історії імперії Великих Моголів. Імператорський Тадж-Махал, мавзолей-мечеть, став перлиною му­сульманської культури в Індії, загаль­новизнаним світовим шедевром. Упро­довж століть він надихав поетів, музи­кантів, художників, котрі прагнули вті­лити – кожен у своєму виді мистецтва – його магічну притягальність та чарів­ливість.

Навіть європейців, котрі, зокрема, набагато менше, ніж люди Сходу, схиль­ні до барвистих висловлювань, Тадж-Махал примушує казати про себе як про «елегію в мармурі» або «втілені в живо­му камені любовні муки імператора».

•   Пута сердечні, пута фізичні...

  Шах-Джахан був волода­рем імперії Великих Моголів упродовж 30 років. За цей час, і пе­редусім саме завдяки йому, ім­перія досягла небаченого роз­квіту й могутності – і в культурі, й у політиці. Але його син, Аурангзеб, 1658 року захопив трон та ув’язнив рідного батька там же, в Агрі. Тож в останні роки свого життя Шах-Джахан спостерігав за неперевершеним архітектурним дивом, уособлен­ням його кохання, не як прави­тель, а як в’язень – через грати. Останнім побажанням Джахана перед смертю було прохання піднести його до вікна, аби ще раз подивитися на Тадж-Махал і вкотре прошепотіти дороге ім’я. Син поховав батька в мавзолеї поряд з Мумтаз, заявивши, що оскільки Джахан був надзвичай­но прихильним до його матері, то нехай біля неї знайде остан­ній спочинок. На перший по­гляд, людяно, гуманно. Але Схід, як відомо, справа тонка, й питання карми та перевтілення душі для східної людини далеко не останнє міркування, далеко не остання мотивація... До сло­ва, саме там, на Сході, виникла й збереглася традиція, згідно з якою жінка запитує свого обран­ця: «Чи кохаєш ти мене так сильно, щоб, коли я помру, спо­рудити мені подібний пам’ятник?» (libsoub.ru).

 Помолитися – й загадати бажання

  Фестиваль небесних ліхтариків, або Йі Пен, – одне з найяскравіших та найромантичні­ших свят у Таїланді, країні з древньою куль­турою, старовинними звичаями й числен­ними традиціями. Кожен учасник фестива­лю вважає за почесний обов’язок запусти­ти в небо свій ліхтарик, виготовлений з па­перу, на дні якого – мініатюрний пальник. Така конструкція здатна дуже високо ширя­ти, й опівночі небо над країною засвічуєть­ся мільйонами вогників (thaidni.ru). Ця гар­на традиція виникла ще в ХІІІстолітті, й за легендами, людина, котра пускає в небо ліхтарик, очищує душу, набуває здатності почути голос своїх предків. Крім того, тайці щиро вважають, що з допомогою небесно­го ліхтарика можна зміцнити шлюб і навіть воскресити минуле кохання (там само). Зрештою, політ у небо – це прагнення ви­сокого, а вогонь – символ очищення. Через це, мабуть, населення країни вірить, що ра­зом з ліхтариками в небо назавжди зліта­ють всі проблеми й негаразди, натомість у серцях оживають найсвітліші, найдобріші почуття. Перед тим, як запустити ліхтарик, належить помолитися й загадати бажання. Чимало тайців вкладають усередину запис­ки з проханнями й побажаннями, а дехто – паперові гроші й монети, прагнучи в такий спосіб допомогти тій людині, котра згодом знайде ліхтарик, що опустився на землю. Й справді, розповідає джерело, знайдені гро­ші неодноразово були вкрай доречними для тих, хто їх знайшов.

  Заборонене місто

  Тетяна Моргун

спеціально для «ПВ»

У Пекіні є так зване «заборонене місто» (наразі позначимо як ім’я загальне). Це найбільший і, мабуть, найтаємничіший палацовий комплекс світу, що половину тисячоліття слугував домів­кою китайських імператорів та був закритий для про­стих громадян (allcastle.info). На того, хто порушував цю установу, чекала смерть, причому повільна й бо­лісна. Нині більша частина комплексу відкрита для відвідувачів, та однаково, пише джерело, історія За­бороненого міста досі лишається загадкою.

Комплекс, що розташувався на 72 га, складається з по­над 800 будівель, а загальна кількість кімнат... 9999. Місто оточене десятиметровою стіною (маленька Ве­лика китайська стіна!) та ровом з водою, що назива­ється «золота вода». Місце обиралося відповідно до настанов фен-шуй: на півночі – гори, вхід проти пів­дня, всередині міста тече річка – й усе це, за згадани­ми приписами, дозволяє накопичувати енергію.

За легендою, дизайн Забороненого міста наснився якомусь ченцю, який намалював проекти для князя Чжу Ді наприкінці ХIV ст. Саме цей князь і збудував отаке місто в Пекіні, оголосив його новою столицею Китаю, а також і центром Всесвіту; звідси, мовляв, ім­ператори зможуть керувати Піднебесною ефективні­ше. Паралельно він розпорядився будувати даоські храми та монастирі. Будівництво ж самого міста три­вало 15 років, мільйон робітників використали 100 млн тонн цегли, вдвічі більше плитки та астрономічну кількість мармуру. Роботи було завершено 1421 року.

У палацах жили королівські сім’ї, прислуга, тисячі скопців та наложниць. Звісно, простий люд дуже ціка­вило, що ж там, усередині Забороненого. Й 1644 року, під час правління імператора Мін, коли нове оподат­кування довело до жебрацького стану майже все на­селення Китаю, народ вибухнув повстанням – люди ввірвалися до Забороненого міста. Пишуть, що реак­ція імператора була така: він убив усіх жінок у своєму гаремі, відрізав руку власній дочці, а затим повісився.

Того ж таки року в палацах Забороненого міста, сповне­ного жагучих і страшних таємниць, запанувала династія Цин. За переказами, євнухи, яких було майже 3 тисячі, готували заколоти й вербували шпіонів серед налож­ниць. Чи то правда, сказати важко, однак існує переказ, за яким ця династія (понад 200-літня) була приречена, мала загинути «від руки жінки». Так чи інакше, але 1853 року до палацу доставили 17-річну наложницю – Ци Сі. Й ця дівчина не лише знищила династію, а й, пишуть, загалом імператорський Китай, ставши згодом най­впливовішою жінкою в історії країни. Як удова імпера­тора, вона багато років правила Китаєм...

...Пожежа 1923 року знищила склади міста, вважа­ється, що його підпалили ті ж євнухи, аби приховати розкрадання королівських скарбниць. Минуло ще близько 30 років, і комплекс Забороненого міста було відкрито для громадськості.

13.07.2014

Тетяна МОРГУН спеціально для «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини