СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

Мадрид удень і вночі

Тетяна МОРГУН

спеціально для «ПВ»

Зізнаюся, що з насолодою «ви­вчала» давню історію Іспанії не з підручників, а з блискучих новел Вашингтона Ірвінга. Чого варта лише славетна Аль­гамбра, архітектурно-парковий ан­самбль на сході Гранади в Південній Іспанії, що розквітнув за часів прав­ління мусульманської династії Насрі­дів, а Гранада стала столицею еміра­ту на півострові. Та однаково було дивно: маври на Іберійському півост­рові, тобто на Піренеях, зі столицею у Кордові? Тим часом ця давня історія лише підтверджує, що все повторю­ється: далекі пращури сучасних іс­панців і португальців – вестготи – самі згубили свою державу через чва­ри між королями та аристократами. Й урешті-решт іспанський король Ві­тізья, знемагаючи у боротьбі із земля­ками, звернувся по домогу до мусуль­манських племен Північної Африки. Армія берберів (маврів) таки пере­йшла Гібралтар і допомогла. Тільки не повернулася додому. В руках мав­рів лишилася вся південна частина півострова та вестготська столиця То­ледо. Так народилася «мавританська Іспанія», котра, що називається, витя­гла щасливу карту: для неї мавритан­ська «окупація» стала благом, араби поводилися вищою мірою цивілізова­но й перетворили свою нову державу – Аль-Андалус (звідси назва однієї з іспанських провінцій) зі столицею в Кордові на найбагатшу, найквітучі­шу у середньовічній Європі.

Тож Мадрид насправді – наймо­лодша з європейських столиць, бо діс­тала такий статус лише у ХVI століт­ті. Зате це найбільш «зелене» місто не лише в Європі, а й у світі.

Тут величезна кількість розкіш­них палаців, унікальних музеїв та ін­ших пам’яток, проте очевидці ствер­джують, що найзначущіша пам’ятка Мадрида – він сам! Можливо, все це тому, пише Аліса Печорина в Euguide.Ru, що архітектурні шедеври цього міста неперевершені, пречудо­ві, тож виокремити з цієї величі щось супервидатне ніхто не в змозі.

Акцентується, що чимала принада міста полягає також і в його «подвій­ному житті», бо, мовляв, яскравіший бік виявляється не вдень, а вночі, коли не лише мадридці, а й більшість туристів із насолодою поринають у всі зваби відомої іспанської «мовіди». Це слово – movida – перекладається як пересування, рух, зміна. Так само по­пулярний вираз мовіда мадріленья, або мадридська мовіда, інакше кажу­чи, – тусовка (madrid.siteedit.ru). Із за­вершенням «епохи» Франко іспанці, здебільшого молодь, цілковито зану­рилися в нічне життя; ходіння по ба­рах та нічних клубах не переривалося з вечора п’ятниці аж до ранку поне­ділка. І нехай відтоді багато чого змі­нилося, дух мовіди, тобто відчуття свободи та ейфорії, залишився, став частиною життя міста, традицією су­часного Мадрида. По ночах тут пра­цюють не лише бари, ресторани (з ше­деврами іспанської кухні), кав’ярні (серед них – улюблена Ернеста Хемін­гуея), модні клуби й дискотеки, а й більшість славетних музеїв та коро­лівських палаців. У церквах і соборах проводяться нічні відправи. Перепо­внені екскурсійні автобуси роз’їжджають центральними вулиця­ми Мадрида (Euguide.Ru).

Що ж стосується особливих пам’яток іспанської столиці, то її вар­то відвідати хоча б задля того, аби по­бувати в музеї Прадо (1819 року ко­роль Фердинанд VII особисто провів офіційну церемонію відкриття Коро­лівського музею, хоча попервах пла­нувалося, що це буде музей природни­чий). Картини репрезентуються за школами живопису – фламандська, іспанська, італійська, німецька тощо. Й, зрозуміло, Прадо володіє найбіль­шою у світі колекцією іспанського живопису. Нині тут милуються ше­деврами Веласкеса, Гойї, Ель Греко, Рубенса, Босха, Дюрера, Рафаеля, Ве­ронезе, Тиціана... Окремо експону­ються картини, що викликають най­більшу зацікавленість публіки. Так, скажімо, в окремому залі виставлене полотно Дієго Веласкеса «Меніни» («Фрейліни») середини ХVII століття. Картина ще називається «Сім’я Філіп­па IV». Це – визнаний міжнародний шедевр, одна з найславетніших у сві­ті картин.

У грудні 2008-го в Іспанії було де­монтовано останній пам’ятник кауді­льо (вождю), генералу Франко – при тому, що з цього приводу в населення протилежні думки: геть не всі схваль­но поставилися до ліквідації фран­кістської символіки. А ось згадки про період мавританського владарюван­ня ні в кого не викликає відчуття дис­комфорту. Тож варто, мабуть, згадати про один з найприкметніших парків Мадрида – Кампо дель Моро («Поле маврів»). В давні часи тут стояли вій­ська еміра Алі Бен Юсуфа, котрі мар­но намагалися відвоювати свою фор­тецю Альказар у іспанців. Повернув­ши собі багатокілометровий мальов­ничий простір, іспанці перетворили його на арену для лицарських двобо­їв і турнірів. Згодом одна з іспан­ських королев розпорядилася вла­штувати на цьому місці розкішний парк (euguide.ru).

   ЩЕ ТРОХИ ПРО СМАКИ Й ПРІОРИТЕТИ

  Нащадки давніх вестго­тів, а це, власне, порту­гальці та іспанці, в цьому плані відчутно розділи­лися. Ліссабон, як пи­шуть, дихає футболом, а Мадрид живе коридою, шанувальники цього драматичного дійства є особливою кастою обра­них. «Корида де Торос» настільки популярна, що уряд ухвалив збудувати сучасну арену для бою биків. Такою в Мадриді стала арена «Лас Вен­тас» (1934 р.) – найваж­ливіша у світі, а за вели­чиною третя після арен у Мехіко та Венесуелі (mundo-guides.ru).

 КАЗКА ВОДИ Й ЛІСУ

  На кордоні американських штатів Техас та Луїзіана є незвичайне озеро. Називається Каддо – мабуть, у пам’ять про однойменну назву давнього індіанського племені, що мешкало в цих краях. Площа озера – 106 квадратних кілометрів, та річ не в тім, ве­лике воно чи маленьке. В ньому – просто у воді – ростуть кипариси. На цій акватерито­рії, що охороняється, – найбільші кипари­сові ліси планети!

При тому, що в озері Каддо зростає близь­ко ста дев’яноста видів різних дерев та чагарників. Найвідомішими є так звані «лисі» кипариси: на відміну від своїх «со­родичів на землі», вони не хвойні, а листя­ні. Й листя, як водиться, на зиму скидають. Це дуже старі дерева, наймолодшим міні­мум сто років, а є й сімсотлітні довгожите­лі, пише udivitelnye-rastenija.com.

На озерних кипарисах звисають пасма іс­панського моху – взимку зелені, а літом сірі. Родзинка в тому, що іспанський мох не є рослиною-паразитом, навпаки, він підтри­мує «хазяїна», а харчується самостійно, діс­таючи їжу з повітря й води. Аби води було побільше! Через це в зимовий період, маю­чи предостатньо вологи, мох набуває зеле­ного кольору. Шкода від нього лише одна: він розростається, обплутує кипарисові гіл­ки й перекриває доступ сонячного світла.

З оцим мохом пов’язана давня індіанська легенда – саме племені каддо. Зустрілися хлопець і дівчина й так покохали один од­ного, що вирішили залишити плем’я. Вони були надзвичайно щасливі, гуляли біля озера, милувалися його красою. Потім мо­лода жінка захворіла й померла, а її чоло­вік перед похованням відрізав на згадку довгі коси подруги. Збожеволівши від горя, він і далі ходив понад озером та розвішу­вав на гілках кипарисів пасма довгого во­лосся коханої. З часом воно посивіло, про­те взимку завжди яскраво-зелене. Цей мох, за легендою, – символ безсмертя справжнього кохання.

 ДЕ ПИСАНКА, А ДЕ КОНІ...

У самому серці однієї з десяти провінцій Канади – Альберті (поблизу столиці – міста Едмонтон) гордо височить пам’ятник українській писанці. Конструкція – з алюмінію, а при тому важить понад двісті кілогра­мів. І все ж граціозно балансує на трикутному п’єдесталі, обертаючись за вітром на кшталт вітряка, пише archive.today. Як то не дивно, але ця канадська писанка була створена як пам’ятник... Королівській канадській кінній поліції (Royal Canadian Mounted Police; скорочено RCMP). Це дуже цікаво, надто у світ­лі доволі суперечливих тлумачень ставлення канадій­ських вершників-поліцейських до перших українських переселенців. Згадане джерело наполягає: «ставили­ся не завжди привітно», а інше, навпаки, стверджує, що представники кінної поліції саме й забезпечили першим емігрантам до цього регіону та їхнім нащад­кам мир і безпеку, що й символізує Писанка (vkusitsvet.ru). Коли взяти до уваги, що цими перши­ми поселенцями були українці з Івано-Франківщини (тоді Австро-Угорщини), то все нібито логічно.

Хай там як, а ця історія розпочалася 1973 року, коли уряд Альберти створив Координаційний комітет з ор­ганізації урочистостей на вшанування сторіччя Канад­ської кінної поліції наступного, 1974 року. Комітет (за тим же джерелом) запропонував грошову субсидію місту, котре зголосилося б на проектування і вста­новлення такого пам’ятника. Наперед виступило ма­леньке місто Вегревіль в особі своєї Торгової палати. Пропозицій щодо вигляду пам’ятного знака було без­ліч, однак найкращою визнали величезне великоднє яйце. Дизайнерський проект виконав програміст, професор Університету Юти (США) Рональд Реш, при­чому в процесі розроблення проекту він створив кіль­ка нових комп’ютерних програм (там само). Тож де­сятиметрова Писанка у Вегревілі – це величезна мо­заїка, що включає 524 зірки, 1108 рівнобічних трикут­ників, має 3512 зовнішніх граней. У візерунки твор­чий колектив під керівництвом Реша вклав досить складну символіку: золоті зірки означають життя й та­лан, срібні й золоті трикутні зірки – Трійцю, срібна смуга, що охоплює яйце, – вічність. А головний сим­вол – доцентрово спрямовані зуби срібного вовка, котрі саме і є емблемою захисту й безпеки піонерів цього краю завдяки зусиллям кінної поліції. На пам’ятнику чотирма мовами – англійською, фран­цузькою, українською й німецькою – написане при­свячення: «Ця писанка (великоднє яйце) символізує гармонію, життєстійкість і культуру комуни. Її було встановлено як данину пошани до сотої річниці ство­рення Королівської канадської кінної поліції, котра принесла мир і безпеку найбільшій багатонаціональ­ній колонії в Канаді» (vkusitsvet.ru).

Проект Реша дістав світове визнання, а сама вегре­вільська Писанка стала символом історії українців у Альберті. Тисячі туристів спеціально приїздять сюди, аби помилуватися чудовим витвором мистецтва, в який вкладено душу, знання й глибоку віру в дружбу і взаємоповагу між народами.

12.05.2014

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини