СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

Анклав Мачу-Пікчу – давній, ще давніший...

Тетяна МОРГУН

спеціально для «ПВ»

На території сучасного Перу, в Ан­дах, на вершині гірського хребта – 2500 м над рівнем моря! – немов госпо­дар долини, якою тече річка Урубам­ба, розташувалося таємниче місто Мачу-Пікчу. При цьому з висоти чіт­ко видно, що воно знаходиться на майже ідеально рівному гірському плато, а довкола здіймаються верши­ни сусідніх гір. З 1983 року місто включене до списку Пам,яток спад­щини людства ЮНЕСКО, а з 2007 року визнане Новим чудом світу.

Назва міста перекладається як «Давня Гора»; Мачу-Пікчу називають іще «містом у небесах» або «містом се­ред хмар», що буквально відповідає дійсності! Але як його називали давні мешканці, нікому невідомо. Тому до­водиться казати: втрачене місто ін­ків. Вважається, що високогірне посе­лення створене за наказом великого правителя давніх інків Пачакутека – як священний гірський притулок не­подалік їхньої столиці – Куско. Нау­ковці датують «будівельні роботи» приблизно 1440 роком. А через століт­тя, точніше 1532 року, на територію інків вдерлися іспанці, й саме тоді всі мешканці «небесного міста» в якийсь містичний спосіб зникли.

Мабуть, через це чимало дослідни­ків, а надто спадкоємці андських культур, по сьогодні вважають, що Мачу-Пікчу – ніщо інше, як вічний символ давньої великої цивілізації, частина історії, пам’ять про яку заво­йовники стерти не змогли. Адже іс­панським конкістадорам не по силах було не те що знищити місто, а навіть дістатися до нього.

Минуло ще кілька століть. І ось у липні 1911 року поблизу Мачу-Пікчу опинився американський історик і ар­хеолог, професор Йєльського універ­ситету Хайрем Бінгхем. Загалом на­уковець намагався відшукати зовсім інше місто – легендарну Вількабам­бу, повідомляє explorebyyourself, куди під час іспанського завоювання країни, за переказами інків, було ви­везено чимало їхніх скарбів разом із муміями правителів. Блукаючи у го­рах, Бінгхем зустрів хлопчика, ко­трий ніс керамічний глечик. Приди­вившися натренованим оком і зрозу­мівши, що глечик непростий, учений спитав хлопця, де той узяв його. Й тут Бінгхему неймовірно пощастило: до­рослі нізащо не відкрили б чужинцеві своїх секретів, а підліток від щирого серця показав ученому дорогу до Ма­чу-Пікчу.

Місто вражаюче вписувалося в до­вкілля й ніби ширяло в небесній бла­киті! За переказами, Бінгхем знай­шов тут, на вершні гори, дві індіан­ські родини, котрі були свідомі того, що «охороняють втрачене місто», жили спокійно й цілком благополуч­но, вільні від наказів, податків та примусової солдатчини (за їхніми словами). В кінцевому рахунку широ­кі знання й талан американського професора дозволили йому відкрити для людства рукотворне диво – непо­вторне місто, котре бачило й розквіт, і кінець великої цивілізації інків.

Взагалі Мачу-Пікчу – інженерно-архітектурний шедевр, бо для того, щоб збудувати на такій височіні оці вежі, палаци, храми тощо, будівничі мали добре знати топографію, геоло­гію, астрономію. І навіть екологію: під час будівництва використовува­лися природні схили, технічно бездо­ганно забезпечувалася стійкість бу­дівель на випадок землетрусу або на­хилу скелі аж до 40 градусів! Тож міс­то Мачу-Пікчу й справді є чимось не­ймовірним, включно із тим, що його чітко структуровано, а також із тим, що камені, з яких споруджувалися будівлі, відшліфовано так ідеально, що й сьогодні у місця стиковок не­можливо просунути навіть лезо ножа.

До слова, вважається, що свої міс­та інки будували у формі тварин, по­відомляє vokrugsveta.ru. Так, скажі­мо, з висоти пташиного польоту міс­то Куско (у перекладі з мови індіан­ців кечуа – Центр Світу), розташова­не ще на 1000 м вище, нагадує пуму. А Мачу-Пікчу має обриси кондора. Як удалося досягти цього?!

За часів інків (те ж джерело) про­живати всередині фортеці Мачу-Пік­чу дозволялося лише обраним – ви­щим сановникам, жерцям, а також їхнім слугам і ремісникам. Окремо слід сказати, що саме тут мешкали й мамакунас – обрані незаймані дівча­та, котрі присвятили своє життя бого­ві Сонця Інті, так звані Сонячні діви.

Назагал дослідники спостерегли, що в місті й навколо нього мешкало трохи більше тисячі людей, а судячи з поховань, кількість жіночого насе­лення набагато перевищувала кіль­кість чоловічого. У такий спосіб було підтверджено гіпотезу, за якою Ма­чу-Пікчу було замислене як центр по­клоніння Сонцю – при тому, що по смерті Верховного Інка Пачакутека сюди почали надсилати на навчання дітей із знатних родин Куско. Чолові­ки навчалися астрономії, а жінки – ткацтву (explorebyyourself).

МІЖ СОНЦЕМ І ЗЕМЛЕЮ

І все ж таки на особливе значення Сонця в цьому священному місці вказує також наявність Інтіуата­ни (з кечуа – «місце, де прив’язане Сонце»). Це чималий камінь химер­ної форми, вирубаний на вершині скелі (дістатися його непросто). Міг слу­гувати сонячною обсер­ваторією. Так чи інакше, але з погляду Бінгхема, тут інки символічно «прив’язували» сонце, аби воно не втекло від них під час зимового сон­цестояння. Він писав: «Ті жерці, котрі могли двад­цять першого або двад­цять другого червня зу­пинити рух сонця та «прив’язати» його до кам’яного стовпа... мали в інків особливе пошану­вання». Проте всі заці­кавлені дослідники схо­дяться на тому, що біля Інтіуатани жерці визнача­ли кращий час для почат­ку сівби або збирання врожаю – стежачи за зникненням тіней від сонця під час осіннього й весняного рівнодення. У червні й грудні тут же влаштовувалися гарні свята Сонця, камінь обси­пали оберемками квітів і трав, проводили релігійні відправи, співали гімни й молилися.

ТИХІШЕ! НОВИЙ РІК!

Острів Балі – можливо, найпо­пулярніший на туристичній карті Індонезії. Як і належить, новий рік тут святкують раз на рік. Однак дата вираховується за місячним календарем, при­падає на ніч новолуння, тож вона щоразу нова. Цьогоріч святкування Нового року при­пало на 31 березня. Й за міс­цевим літочисленням настає 1936-й. Це свято на Балі нази­вається Ньєпі. Підготовка до нього триває три дні, починаю­чися з жертвоприношень, омо­віння храмових статуй в океан­ській воді – й завершуючи сво­єрідним карнавалом, що су­проводжується ходою величез­них опудал з бамбука та півня­чими боями.

А вже по тому на гомінкому, яскравому острові настає по­вна тиша. На новоріччя, почи­наючи з шостої ранку й упро­довж цілої доби балійці не працюватимуть, не готувати­муть їжу, не засвітлюватимуть світло в хаті й узагалі не вихо­дитимуть із дому. З давніх-да­вен мешканці острова вірять, що в момент настання Нового року над островом пролітають злі духи. Їх побоюються, й на­магаючись «обманути долю» та досягти спокою, місцеві мешканці щосили плекають тишу. Все це задля того, аби духи подумали, що цей острів безлюдний і оминули його, розповідає asfera.info/news.

Ось така традиція. А через це у новоріччя на Балі всі рестора­ни й кав’ярні зачинені, місце­вий аеропорт теж бере тайм-аут: не працює. За повним і цілковитим додержанням тиші стежать спеціальні загони. А щодо переповнених туристами готелей, то там пропонують тихі розваги: до прикладу, за­няття йогою та медитацією.

ЖИВІ КВІТИ, ЩО ЛІТАЮТЬ

З квітня до вересня у лондонському Музеї на­ціональної історії, або як його ще називають, Музеї природознавства, відбувається вже тради­ційна виставка «Диво­вижні метелики» (Sensational Butterflies). Всередині спеціально обладнаного приміщен­ня, де відтворено ат­мосферу й клімат тро­пічного лісу, вільно літа­ють понад півтори тисячі метеликів – сотні різнома­нітних видів, зібрані на чотирьох континентах, пише bigpicture.ru. Такі метелики мешкають у Північній Америці, Азії, Африці, в лісах Амазонки, інших екзо­тичних куточках планети. Й відвідувачі Музею мають змогу побачити етапи життя крилатих красунь – від гусениці до кокону, до лялечки, а також простежити, як із неї виходять молоді метелики. А ще – дістати рекомендації, як правильно розводити метеликів у власному саду і як за ними доглядати.

Торік цю експозицію було поділено на п’ять своєрід­них зон, де можна було дізнатися, як метелики чу­ють, бачать, відчувають смаки, запахи та доторкання (за тим же джерелом). Місцеві школярі навіть спро­бували контактувати з яскравими крилатими експо­натами, які пурхали під склепінням виставкової зали, принаймні декому вдалося почути тихі звуки, що їх видають метелики. На виставці живі «експонати» п’ють із спеціально обладнаного ставка воду, збага­чену мінеральними речовинами, що сприяють їхньо­му зростанню та розмноженню.

Ця виставка відома на весь світ, її незмінний ке­рівник Люк Браун розповів журналістам, що кожного тижня до Музею привозять близько 500 нових «екс­понатів», тобто лялечок. Переважно літаком із Цен­тральної Америки, з Беліза. На запитання, для чого це потрібно, Браун відповів просто: в цих прекрасних створінь, на жаль, надто короткий термін життя.

На виставці є чимало метеликів, у яких доволі зна­чна довжина крил. Так, скажімо, блакитна красуня з металевим відтінком – Морфо менелай – має роз­мах крил до 15 см. Бразильські індіанці, пише дже­рело, котрі вважають, що метелики – символи душі, називають чарівно гарну блакитну Морфо менелай «часткою неба, що впала на землю».

13.04.2014

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини