СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

Камінь, черевикі... кінець землі

Навіть сьогодні, за всього не­обхідного набору базових знань, люди здебільшого пе­ребувають у «складних сто­сунках» із поняттям краю землі. Аякже, скільки сумних пі­сень написано про нього, скільки ві­ршів складено, скільки оповідань! До того ж, усе викладається в такий спосіб, що начебто він таки існує, той край землі, бо саме туди ладні йти з коханими, саме туди прагнуть дістатись, аби назавжди позбутися чогось небажаного, зрештою, начеб­то саме там на більшість із нас че­кає неуявне втілення мрії.

Край землі... А що ж далі? Здаєть­ся, лише вода й небо...

Що вже казати про наших дале­ких предків, для яких ближчим до серця, набагато зрозумілішим було уявлення про пласку землю, якою можна ходити, аж поки не дістанеш­ся краю. І задля того, аби особисто подивитися на цей край, прочани ще з прадавніх язичницьких часів йшли пішки через усю Європу. Причому точно знали, куди треба йти, щоб на власні очі побачити межу залюдне­ного світу, – до мису Фіністерре на північно-західному узбережжі Іспа­нії. Між іншим, Фіністерре (місце­вою, галісійською, мовою – Фістерра) навіть не є останньою західною точ­кою європейського континенту, пор­тугальський мис Рока (Cabo da Roca) врізається в Атлантичний океан на 18 км далі. Проте з давніх-давен, роз­повідає kulturologia.ru, саме цей не­великий півострів офіційно вважав­ся за край землі, а за ним буцімто не­має вже нічого – лише океан, та ще три слони й черепаха. Звідси й про­мовиста назва цього мису.

До слова, рухаються в цьому на­прямі всілякі охочі й по сьогодні, але з певного часу перед ними постало, так би мовити, подвійне завдання, котре цікаво уособлює мирне співіс­нування язичництва й християнства. Саме з християнізацією цього іспан­ського регіону паломництво набуло нового сенсу, бо в кількох десятках кілометрів від Фіністерре розташо­ване місто Сантьяго-де-Компостелла, де зберігаються мощі одного з перших учнів Христа, Святого Іако­ва. Тож мінімум 200 тис. людей що­року прямують Шляхом Святого Іа­кова (El Camino de Santiago), долаю­чи сотні кілометрів територією пів­нічної Іспанії, аби вклонитися цим мощам. Поява шляху безпосередньо пов’язана з цікавою легендою: ніби­то якийсь монах-відлюдник у 813 році набув нетлінні мощі апостола Іакова, що були в човні, який при­став до берега саме в тому місці, де розташоване місто Сантьяго-де-Компостелла. Звістка про дивовиж­ну знахідку миттєво облетіла Євро­пу, й з усього континенту сюди потя­глися тисячі й тисячі прочан. Сотні кілометрів сільської місцевості не лякали ентузіастів, поступово марш­рут став настільки популярним, за інформацією того ж джерела, що вздовж нього з’явилися пречудові церкви й монастирі, передусім на по­треби прочан. То були справжні ше­деври середньовічної архітектури, котрі згодом приємно подивували вчених XIX століття, бо виявлялися у вельми далеких від цивілізації міс­цевостях. Цей шлях, завдяки своїй популярності та культурному впли­ву, навіть занесений до списку куль­турної спадщини ЮНЕСКО.

Звісно, за часів середньовіччя прочан було більше, вони спочатку здійснювали свою християнську мі­сію, а потім рухалися далі, до узбе­режжя Атлантики, щоб подивитися на таємничий край землі. Нині El Camino осучаснено й окультурено, бо для більшості сучасних мандрів­ників шлях став привабливим спо­собом провести відпустку, відпочи­ти, зустрітися з багатьма своєрідни­ми, оригінальними людьми з усього світу, побачити безліч цікавого. До кінцевої точки тепер ведуть марш­рути з усіх великих міст Іспанії, про­те паломництво вважається «зара­хованим», якщо прочанин все-таки подолає пішки сотню останніх кіло­метрів. Аби такі мандрівники не гу­билися й легко знаходили один од­ного, маршрут позначено жовтими стрілками та стилізованим зобра­женням черепашки морського гре­бінця (символ Шляху Святого Іако­ва, котрий прочани з давніх-давен носили на одязі й сумках, щоб виріз­нятися серед звичайних людей).

На краю землі нині живе й тру­диться однойменне містечко, й саме біля нього, на мисі, щовечора зустрі­чаються сучасні прочани, разом спо­стерігають захід сонця, милуються океаном. І кожен учасник традицій­ної церемонії спалює на кам’яному схилі своє взуття чи одяг, у такий спосіб символічно відзначаючи за­вершення власного важкого й довго­го пішохідного шляху.

У Галісію – задля етнічного фототуризму

Щодо згаданої Галі­сії, то це найпівніч­ніша область Іспа­нії, розташована на узбережжі Атлантичного океану. Частину узбережжя від мису Фіністерре до ост­ровів Сісаргас називають Бе­регом Смерті – через те, що об місцеві рифи розбилося чимало кораблів. Мандрів­ники оминають це суворе місце, хоча даремно: чудові пляжі, затишні бухти, різно­барвні скелі, гарні невеликі водоспади, вкриті лісом гір­ські тераси зробили його од­ним з наймальовничіших у Іспанії, повідомляє need-for-adventures.ru.

Співають усі!

Хвала долі, нашим землякам прита­манні не лише рухливість та цікавість, а й щира любов до своєї прекрасної батьківщини. Зокрема малої. Інфор­мація, розміщена на приватних сай­тах Сергія Рижкова та Лізи Волкової, уже вкотре це підтверджує.

На Харківщині, поблизу с. Городнє, неподалік славетного Натальєвського парку, є особливе місце – Співочі те­раси. Таке враження, що тут співає практично все – навіть каміння. Йдеться про унікальну пам’ятку садово-паркової архітектури європей­ського масштабу, хоча насправді ін­формації про неї катастрофічно бра­кує. Тож довіримося lizaraduga.livejournal.com. Тераси було збудова­но в ХІХст. завдяки поміщику Павлу Харитоненку, який задумав закласти розкішний екзотичний сад. Однак місцевий ґрунт виявився непридат­ним для вирощування вимогливих сортів плодових дерев. Тоді знайшли достоту новаторський вихід: на південно-західному схилі балки було збудовано шість довгих терас із цегли та каміння й розташовано у вигляді величезної дуги, зверненої до сонця. В такий спосіб досягли ефекту соняч­них батарей. Аще додали мідну дре­нажну систему – й стало можливим вирощувати в цьому місці рідкісні де­рева й рослини.

Стіни ввігнутої форми створюють не­звичайну акустику: якщо стати в центрі майданчика, перед терасами, то голос звучить так, ніби його посилено по­тужними мікрофонами. Своєрідний амфітеатр дозволяє чути навіть шепіт на відстані в 60 м. Аколи здіймається вітер, то «співають» і самі тераси: чути незвичайний переливчастий звук. За легендою, тут виступав Федір Шаля­пін. Анині, пише Сергій Рижков, це місце слугує сценою для проведення українського етнофестивалю.

Невже знак?

Новина миттєво облетіла світ: працівник швед­ського рибокомбінату Гетеборга, який сорту­вав рибу, виявив серед улову дивного, неймо­вірного лосося. У тому місці, де луска світлі­ша, були помітні чіткі обриси чорного хреста. Поба­чивши на тілі риби релігійний символ християн, чо­ловік мало не зомлів і був настільки вражений, що почав несамовито голосити й кликати в свідки спів­робітників. Спробували очистити лосося від «роди­мої плями», та марно. Тоді робітник, котрий знайшов рибу, заявив, що то не інакше, як послання від Бога.

Врешті-решт лосося назвали Ісусом, бо таки жоден із шведських знавців підводного світу, людей з чима­лим досвідом, ніколи не бачив нічого подібного й не зміг пояснити, звідки на тілі риби незнищенний хрест. Усі були збентежені.

Та, здається, не менш дивною виявилася поведінка одного із співробітників рибокомбінату – Ларса Люд­вігссона, який вирішив, розповідає newsland.com, за­брати лосося-«християнина» додому й невдовзі при­готувати з нього «благословенну вечерю» для родини.

Але він цього не зробив. Іось чому.

Як відомо, в історії християнства риба має особливе, символічне, значення. Зображення риби є моногра­мою (акронімом) імені та місії Ісуса Христа – ІХТІС. Його неодноразово як таємний знак використовува­ли в перші століття нашої ери, коли ранні нечисленні християни піддавалися гонінням і тортурам. Риба часто згадується у текстах Нового Заповіту, серед учнів Христа було чимало рибалок. Одне слово, звіст­ка про лосося із хрестом на тілі так схвилювала зем­ляків Людвігссона, що в країні вибухнув справжній бум. Люди вимагали дати наукову оцінку незвичай­ного явища, пояснити громадянам, що може означа­ти й що віщує ось такий символ, який «прибув» на землю з морських глибин.

Тож Людвігссону стало не до «благословенної вече­рі», він і сам був приголомшений повсюдною гіперемоційною зацікавленістю його трофеєм, тож ухва­лив таке рішення: вирушити із своїм лососем у подо­рож Швецією. В одному інтерв’ю чоловік повідомив: «Ямаю законсервувати рибу... Найбільш біблійний метод – це, звісно, засолити... Якщо не помиляюсь, Ісус щось казав про це» (lenta.ru).

Попервах, наприкінці вересня незвичайну рибу ви­ставили для огляду цікавої публіки в супермаркеті м. Мальме, звідки лосось із хрестом поступово руха­тиметься на північ. Про реакцію ортодоксальних ві­руючих ні шведські, ні інші ЗМІне повідомляють.

03.11.2013

Тетяна МОРГУН «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини