СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

«Тече вода, тече бистра...»

Полонить неперевершеною красою Тернопільщина, по­лонить красою землі й люд­ської душі. Край неймовір­но колоритний, унікальний, із численними й різноманітними пам’ятками, а сама область тим ча­сом – одна з найменших в Україні (чорний мак, та смачний; мала штучка червінчик – а ціна велика!). Й ніде правди діти: побуваєш там хоч раз – і не забудеш ніколи! А якби ви ще знали, які неперевершені ку­лінари живуть на Тернопільщині, як готують, як пригощають!

Та повернімося до пам’яток. На цій благодатній землі монастирі й розкішні палаци, рештки могутніх замків і фортець, тут Почаїв та За­рваниця з чудотворною іконою Ма­тері Божої, карстові озера, прадавні ліси, водоспади, найбільші в Україні каньйони, гори й скелі з незвичайними печерами. Одна з них – найдо­вша у світі – гіпсова печера «Опти­містична», пише selena-ukr.com.ua. А ще діє єдиний у країні підземний археологічний музей. Одне слово, оце «най...» мусили б повторювати неодноразово!

Тож і не дивно, що саме тут, на Тернопіллі, найбільший в Україні рівнинний водоспад – Джуринський. Його висота – 16 метрів. Але річ не лише у максимальному перепаді ви­сот між горішньою та нижньою точ­ками: обсяги води, що падає, – просто-таки величезні, водоспад на­стільки гомінкий, що поблизу нього співрозмовника не почуєш. Здаєть­ся, що він знайшов собі доволі за­тишну місцинку в самому центрі ве­личезного кратера – Джуринського каньйону. Та коли дивишся на цей гомінкий спад води, мимоволі замис­люєшся: звідкіля він тут узявся?

За переказами, це штучний водо­спад. У 1620 році, пише doroga.ua, турки й татари, зазнавши поразки від козацько-польських військ, про­ривалися до неприступного кам’яного замка, все змітаючи на своєму шляху. Замок був оточений водою, й для того, аби підібратися ближче до нього, вони зруйнували кам’яне пасмо та спрямували повноводу річ­ку Джурин в інше річище. Тож «саме на місці нового річища й з’явився Джуринський водоспад» (dinaitour.com). Схоже, не все тут ясно-очевидно. Ось інша версія. Коли 1672 року величезна турецька армія на чолі із султаном Магометом IV рушила на Поділля, один із загонів було спрямовано на Червоногород (цього міста вже немає на мапі). На ті часи, пише sk-alla.livejournal.com, тут стояв добре укріплений замок – на пагорбі, оточеному річкою Джу­рин. Кілька днів турки штурмували замок, проте взяти не могли. Тоді пі­дірвали скелю на правому березі Джурина, спрямували річку в інше річище й легко підійшли до замку суходолом. А через багато років, коли на місці замку з’явився палац Понинських, італійський архітек­тор, котрий опікувався плануван­ням палацового парку, знову змінив річище Джурина, випрямивши при­родне й збудувавши каскадний 16-метровий водоспад.

Читати ці легенди насправді на­прочуд цікаво й захопливо, але зна­йти найпереконливішу нелегко: пе­рекази, немов сильні водяні струме­ні, течуть то паралельно, а то набі­гаючи один на одного... То зливаю­чись, то розходячись... Виблискую­чи й зачаровуючи...

Однак поява Джуринського водо­спаду завжди пов’язується з існу­ванням давнього Червоногорода – міста-привида поблизу села Нирків Заліщицького району, одного з най­давніших українських міст, згаду­ваного в літопису ще у IX столітті (Червоний Грод, Червен). Назва во­чевидь пов’язана з незвичайним до­вкіллям, адже на цьому місці пере­дусім вражає земля... червоного ко­льору, червонява скельна порода, а після дощу, пише Яніна Чайківська (tourclub.com.ua), стежки набувають такого насиченого відтінку, наче по них розлито томатний сік. Звідси, повторюся, й назва давнього міста, навіть його особлива історія, що ста­ла легендою.

• Місто-«привид»

Червоногород з його дерев’яним замком на пагорбі неодноразово було зруйновано, а по­тім відбудовано. Вічний ла­сий шматок! У ХV столітті він дістав статус королівського міста, трохи згодом – Магде­бурзьке право, потім став столицею однойменного князівства. Лише на початку XVII століття дерев’яні стіни та перекриття замка було за­мінено на кам’яні й саме сюди щосили намагалися дістатися турки з татарами – згідно з легендою, вдало змі­нивши річище Джурина. А з 1778 року володарем Черво­ногорода став Адам Кароль Понинський, який перетво­рив замок на чудовий палац. Фатальними для міста, пише dinaitour.com, виявилися дві світові війни. Під час першої Червоногород було зруйно­вано, а роботи з відновлення перервала Друга світова війна. Найстрашнішою для ньо­го датою стало 3 лютого 1945 року, коли селище було роз­громлене остаточно, й Чер­воногород припинив своє іс­нування. Від славного колись адміністративного центру ли­шилися хіба дві башти в го­тичному стилі, якими неаби­як цікавляться туристи, як на­гадування про старовинний прекрасний палац, а ще – ру­їни костелу домініканського монастиря XVII століття.

Казкове подвір’я

Михайло Мухортов

У великому місті, звісно ж, па­нує асфальт. Але це подвір’я вмілі руки добрих людей пере­творили на чарівний заповід­ник, де чудово почуваються каз­кові й мультяшні герої: кумедні звірі та птахи, мавки, домович­ки. Тут і маленькі дерев’яні ха­тинки під солом’яною стріхою, і вусаті козаки, й іще пребагато гарного та цікавого. Приміром, мініатюрні церковки з позоло­ченими банями в пишному ото­ченні різнобарвних квітів або рукотворне озерце, де живуть зелені жабки.

Не лише малюки радо поспіша­ють до незвичайної країни Мультляндії, зробленої з дерева, пенопласту та гуми, а й дорослі мешканці прилеглих будинків. Люди приїжджають навіть з ін­ших районів! Усім цікаво – роз­дивляються, фотографують.

Автори цього чудового куточка – мешканці київського будинку № 20-Ж по вулиці Гонгадзе на Виноградарі подружжя Третья­ків – Олександр та Надія, Любов Стецюк, Василь Непоп, Людми­ла Лагоржевська та голова бу­динкового комітету Віра Петри­ще. До речі, вони не є професій­ними дизайнерами, просто хо­чуть і вміють створювати для людей радісну, добру атмосфе­ру. Тож вклали чимало часу, фантазії й праці у попервах ні­чим не прикметне прибудинко­ве подвір’я – й зробилася квітуча казка. Навіть звичайні гумові ав­топокришки перетворилися на величних чорних лебедів.

ЧОМУ «ПОПЕЛЮШКА»?

Тетяна Моргун

Україну й Молдову з’єднує величезна підземна печера, яку alta-travel.com.ua називає болем і любов’ю чернівецьких спелеологів. Печера має назву «Попелюшка». Загальна довжина її кори­дорів, залів, галерей тощо становить трохи більше 92 км, і це третя завбільшки гіпсова печера планети. При­близно половина підземного царства розташована на території Молдови, там же вхід у печеру. Решта – на території України. Саме чернівчани, а точніше спелео­логи чернівецького клубу «Троглодит», відкрили цей гігантський підземний лабіринт іще у березні 1977 року. «Попелюшкою» печеру назвали тому, що попервах вона здалася негарною, не­показовою, – розповів ви­щезгаданому джерелу пре­зидент клубу Павло Куприч, – але поступово відкривала свої незвичайні принади». Після розвалу СРСР дістатися у печеру стало важче: потріб­ні закордонні паспорти й від­повідні дозволи на відвіду­вання прикордонної зони.

Справжній гімн цій печері знаходимо на особистому сайті shamanskaya.mgp.com.ua. Авторка пише, що зна­йомі відмовляли її від подорожі, мотивуючи тим, що, мовляв, у «Попелюшці» нема на що дивитися. «Це не­абияка помилка», – пише мандрівниця. Її вразив і гар­ний глиняний паркет – різного кольору в різних міс­цях, і гіпсові плафони всіляких відтінків, і неймовірні розміри підземних приміщень, і багато іншого...

Усі зали й галереї щедро вкриті шаром ніжної глини найрізноманітніших відтінків: білий, червоний, чор­ний, зелений, жовтогарячий тощо. Спелеологи-аматори виготовили симпатичні глиняні фігурки, ко­трі водночас є своєрідними путівниками по залах і галереях. «В одному з найбільших залів – залі Черні­вецьких спелеологів – зібрано цілу колекцію, так би мовити, справжній музей глиняних експонатів. А на видноті – статуя господині підземного царства, Попе­люшки» (shamanskaya.mgp.com.ua).

Мало того, що внутрішнє оздоблення «Попелюшки» не має аналогів у світі, простори печери, її зали й ко­ридори справді вражають розмірами. Скажімо, Анти­чний зал – завдовжки 100 м і завширшки 20 м. Зал Чернівецьких спелеологів – 170х30 м, а зал Динозав­рів – заввишки 12–15 метрів (100travels.com.ua). У пе­чері є два колодязі завглибшки 15–20 метрів, а ще – 20 підземних озер з доволі романтичними назвами.

Мають загадки й геологи: у покладах виявлено міне­рал бьорнесіт, який до того знаходили лише на дні багатокілометрових океанських западин. Нині, пише alta-travel.com.ua, печеру досліджують українські й молдовські спелеологи. Часом виникає ідея проруба­ти вхід до «Попелюшки» і з української сторони, про­те це не так просто технічно, і до того ж невідомо, як до цього поставляться органи влади обох держав.

28.09.2013

Тетяна Моргун

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини