СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

Вічний поклик сивої давнини

Автор краєзнавчого сайту «Замки і храми України», філолог і журналіст Ірина Пустиннікова натхненно писала про луцький Верх­ній замок, зазначаючи між тим, що «про нього пишуть монографії й ві­рші, існує маса літератури». Авжеж! Величний гордий замок справляє сильне враження, й ось що, як на мене, особливо прикметно: приїж­джого огортають ніби два струмені захоплення – власний і той, яким відчутно сповнені самі лучани: за­мок Любарта – їхня головна пам’ятка й щира гордість. Він охо­роняв столицю Волині впродовж століть і є в Україні одним з най­більших, найстаріших, до того ж, найкраще збережених. Мало не єди­на з нечисленних архітектурних пам’яток, що збереглися з часів Ве­ликого князівства Литовського.

Є свідчення, що в історії замку немає ні зрад, ні інтриг, ні таємних убивств, і що за дві світові війни сюди не втрапила жодна бомба. Яка ж чарівна сила тримала й тримає цю неповторну споруду, цю святи­ню? Недаремно, мабуть, із замком Любарта пов’язані чимало легенд, частину яких підтверджують літо­писці й історики.

Відомо, що литовсько-руський князь Любарт, останній, сьомий, син засновника чималої династії, вели­кого князя литовського Гедіміна, одружився на початку ХІV ст. із до­чкою волинського князя Андрія й дістав за дружиною у посаг Луцький уділ. Власне, він і заклав мури Верх­нього й іншого – Окольного – замків, що до цього являли собою дерев’яні укріплення. Щоправда, ще за сторіч­чя до того поселення вже було огоро­джене невисоким оборонним валом із першою в місті мурованою спору­дою – церквою св. Іоана Богослова.

Отже, Любарт розвивав Верхній замок задля коханої дружини, ствер­джує краєзнавець Вікторія Пермяко­ва, й схвалив ідею трьох веж як сим­волів Віри, Надії та Любові, се­ред них саме й опинилася церк­ва. Все було чудово продумано, однак та, котрій присвячува­лися князівські зусилля, його дружина Анна-Буча, або Буша (Ефемія), померла молодою, не доживши до завершення будів­ництва. За легендами, князь дуже сумував, з ним почали відбуватися дивні речі: ноча­ми Любарт збирав залишені дівчатами віночки з польових квітів і прикрашав ними моги­лу Буші. А коли одного разу місто оточили вороги й довго трима­ли осаду, залишивши містян без води та їжі, з міської брами вийшла жінка, тримаючи у руках два віночки. Вирі­шивши, що це виносять ключі від міс­та й «лаври», воєначальник підійшов до жінки – й тут-таки був заколотий ножами, захованими серед квітів. А й справді: ніколи й нікому не вдавало­ся завоювати силою Луцьку тверди­ню, вона надійно обороняла давній Лучеськ, а якщо й змінювала волода­рів, то добровільно.

У 1392 році Луцьк перейшов до Любартова небожа – Вітовта. Князь часто відвідував місто, перетворив­ши його на своєрідну південну сто­лицю Литовсько-Руської держави, пише І. Пустиннікова в часописі «Карпати». Заснував тут католиць­ку кафедру й домініканський монас­тир, побудував мости й дороги, за­просив до Луцька вірменів, караїмів і німців. У замку з’являється Влади­ча вежа, мури нарешті замикають кільце між усіма трьома баштами.

Гордовитий і величний, прекрас­но укріплений Луцький замок слугу­вав не лише справі оборони, а й між­народному співробітництву. Є в його історії пам’ятна подія 1429 року, коли тут відбувся з’їзд європейських мо­нархів, представників Візантії, Да­нії, Московії, Польщі, Риму, Німеч­чини, інших можновладців. Разом із сім’ями, челяддю й охороною прибу­ло 15 тис. гостей (а місцеве населен­ня налічувало хіба 5 тис. осіб). Вирі­шувалися політичні й економічні питання центрально-східної Європи, зокрема спільна коаліція проти Османської Порти, рівні права для католицької й православної церков і... коронація Вітовта. Історія з його короною, яку віз до волинської сто­лиці папський нунцій, відома: обси­пана діамантами коштовність чи то зникла у дорозі, чи була розрубана на шматки й розвезена по всіх кут­ках Європи. Одне слово, не судилося Вітовту стати королем, хоча князів­ські володіння простягалися від Бал­тики до Чорного моря.

З ХV століття замок є славетним осередком духовної, адміністратив­ної й судової влади краю.

 Був і лишається захисником

За легендами, за­мок Любарта обе­рігає Божа любов: під час однієї з ворожих атак мешкан­ці міста зібралися в церкві Іоана Богослова молитися про заступ­ництво. І раптом вітер різко повернув у інший бік: камені та запалені смолоскипи посипали­ся на голови ворогів.

І насамкінець. В’їздову вежу Луцького замку зображено на 200-гривневій купюрі: що більше у вас таких ку­пюр, то краще запам’ятаєте україн­ську твердиню. Ну, принаймні під час пе­ребування у Луцьку сфотографуйтеся на тлі В’їздової вежі з відпо­відною асигнацією у руках. Забудете про безгрошів’я, стверджує вже сучасна легенда. А крім того, матимете чудові перспективи в житті.

 Апельсиново-лимонова Європа

Щоквітня у Голландії святку­ють День апельсина. Все на­вкруги набуває помаранчево­го кольору, передусім одяг. За­звичай свято збігається з чер­говою річницею коронації ко­ролеви Беатрикс. А голланд­ська королева походить з Оранської династії, що вийшла з князівства Оранж на півдні Франції, і гербовий колір Оранських, звісно ж, помаран­чевий. Тож в уявленні гол­ландців апельсини й монархія однозначно взаємопов’язані. Невід’ємна частина свята – ве­ликі, яскраві й напрочуд май­стерно виготовлені апельсиново-лимонні скульптури. А ось французький Ментон на Лазурному березі – «лимоново-апельсиновий»; курорт не­даремно дістав назву «столиці лимонів», бо субтропічний мі­кроклімат дозволяє постійно вирощувати й впродовж року збирати до трьох врожаїв ци­трусів. Тут у пошані традицій­ний фестиваль лимонів, де пе­реважає, звичайно, жовтий ко­лір: над створенням скульптур працюють сотні професіоналів, що використовують сотні тонн фруктів. Щороку до Ментона з’їжджаються до півмільйона туристів, яких приваблює пер­спектива побачити унікальне арт-видовище й три тижні на­солоджуватися парадами, кон­цертами та феєрверками.

 Волинські медійники творчо відпочивають

 Костянтин Лоцман

голова профкому ВОДТРК

Кілька років тому профспілкова організація Во­линської обласної держтелерадіокомпанії за підтримки адміністрації започаткувала добру традицію – колективні подорожі Україною. Пра­цівники ВОДТРК побували на Львівщині та Закарпат­ті, у Рівненській, Тернопільській, Чернівецькій облас­тях. Насолоджувалися неповторною красою приро­ди, заглиблювалися в історію славних українських зе­мель. Про героїчне минуле наших предків промовля­ють замки Ужгорода, Мукачевого, Хотина й Кам’янця-Подільського.

І ось чергова поїздка, цього разу – до Києва й на Чер­нігівщину. Туди завжди ваблять пам’ятки славної іс­торичної минувшини нашого народу, тож маршрут було обрано невипадково. У столиці працівники творчо-виробничих об’єднань телерадіокомпанії й члени їхніх родин відвідали Софію Київську, Андріїв­ський узвіз, Михайлівський Золотоверхий собор, Києво-Печерську Лавру. А в Чернігові – одному з най­давніших міст України – до цього часу збереглися близько 50 пам’яток архітектури ХІ–ХІХ ст., майже 200 меморіальних пам’яток і пам’ятних місць. Місто справило незабутнє враження: історичні пам’ятки на території Спасо-Преображенського собору, будинок Колегіуму, історичний музей ім. В. Тарнавського, комплекс «Антонієві печери», Борисоглібський со­бор... Надзвичайно цікавою й пізнавальною була екскурсія до державного історико-культурного запо­відника «Гетьманська столиця». Тут відновлено та збережено унікальні пам’ятки Батурина, популяризу­ється історія гетьманщини. До слова, понад півстоліт­тя адміністративною столицею України, офіційною резиденцією її гетьманів був саме Батурин. Справ­жнім відкриттям для багатьох став палац гетьмана Кирила Розумовського – відбудована в усій красі та величі визначна пам’ятка архітектури.

А найбільше всіх вразив один з наймолодших музеїв України – меморіальний комплекс «Пам’яті Героїв Крут», що поблизу села Пам’ятне Борзнянського ра­йону Чернігівської області, за 800 метрів від заліз­ничної станції «Крути». Бій 29 січня 1918 року не вплинув на результат воєнного протистояння, однак у свідомості багатьох людей набув особливого зна­чення з огляду на небачений героїзм української мо­лоді в тяжкій нерівній битві. Ціною свого життя юні герої зупинили наступ ворога, і цей бій став симво­лом боротьби за свободу й незалежність українсько­го народу, предметом досліджень багатьох істориків, темою кращих творів українських письменників. Працівники ВОДТРК та їх рідні вшанували пам’ять по­леглих і радять усім, особливо молоді, відвідати ме­моріальний комплекс.

09.06.2013

Тетяна МОРГУН оглядач «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини