Екстремальні емпірики з джунглів
Тетяна МОРГУН
оглядач «ПВ»
Цивілізований світ знає про існування бразильського індіанського
племені піраха, що мешкає поблизу річки Маїсі (Мейкі). Знає й дивується. Дивується
й почувається розгубленим. Не раз і не двічі науковці заходили у глухий кут, намагаючись
зрозуміти закони способу життя, опанувати мову піраха і якось цивілізувати одне
й друге. І не дивно. Зокрема, говірка піраха спростовує всі висновки видатного лінгвіста
Ноама Хомського, автора класифікації формальних мов, названу ієрархією Хомського:
будову всіх земних мов жорстко продиктовано структурою людського мозку. Мова піраха
має найбідніший у світі набір фонем: три голосних і сім приголосних. Геть відсутні
більш чи менш складні граматично-синтаксичні конструкції. Перекладати навіть зовсім
простенькі тексти з їхньої мови на інші чи навпаки вкрай складно. Абстрактних понять
для піраха не існує й у них вельми дивні стосунки з категорією часу: вони не знають,
що таке «завтра» й «сьогодні», не орієнтуються у поняттях «минуле» й «майбутнє».
А отже, ніколи не замислюються щодо майбутнього, оскільки робити цього не вміють,
живуть «тут і зараз».
Стосовно «режиму дня» – картина подібна. Піраха вважають, що
спати шкідливо, бо сон робить людину слабкою, уві сні вона ніби вмирає й прокидається
вже іншою. А оскільки ти щораз інший, то піраха змінюють своє ім’я через кожні
6–7 років, причому добирають найбільш прийнятне для кожного віку – тож, з огляду
на ім’я, можна зрозуміти, йдеться про дитину, юнака, зрілого чоловіка або старого.
Отже, сплять вони по 20–30 хвилин, притулившися до стіни пальмового
обійстя, або просто під деревом. Якщо хтось збирається подрімати, то йому не кажуть
«Добраніч», а щось на кшталт «Нема чого спати! Тут змії довкола!». Саме так і називається
книга американського місіонера, лінгвіста, етнографа й письменника Деніела Еверетта,
котрий прожив з піраха майже 30 років.
Еверетт прибув до них іще 1976-го як місіонер, аби навернути
у християнство. Тоді про плем’я ніхто достоту не знав, тож він був готовий до того,
що мова аборигенів виявиться складною. Але він помилявся: «Ця мова не була складною.
Вона виявилася унікальною. Нічого подібного на Землі більше не зустрічається».
Попервах науковець, як і чимало його колег, зокрема й місіонерів,
котрі приїжджали в джунглі до піраха, відчув шок від усього побаченого. Проте якщо
інші майже одразу їхали назад, бо, мовляв, з примітивним плем’ям нема про що розмовляти,
то Еверетт залишився. Придивлявся, замислювався – і мусив кардинально переглянути
чимало своїх базових ідеологем. Приміром, із тріском провалилася релігійна місія
Еверетта. Сяк-так освоївши можливості місцевої комунікації, він спробував розтлумачити
піраха – котрі були уважними й доброзичливими слухачами – сутність і сенс Євангелія
від Марка. Але щойно почав розповідати про життя й діяння Ісуса, аборигени засипали
проповідника запитаннями: який був на зріст Спаситель? Який на вигляд? І головне
– де й коли Еверетт із ним познайомився? Зніяковілий місіонер розчарував дикунів:
«То ти ніколи його не бачив?! Навіщо ж нам про все це розповідаєш?» Адже піраха
ніколи не розповідають іншим про те, чого не бачили на власні очі. Тож саме Еверетт
і назвав їх «екстремальними емпіриками», тобто людьми, котрі спираються виключно
на власний досвід.
Деніел Еверетт роками жив поряд із цими бразильськими індіанцями,
спостерігав, порівнював. Зрозумів, що його місіонерську місію аргументовано спростували,
й поволі став... агностиком. Небезпідставно засумнівався у начебто перевірених
лінгвістичних теоріях. До слова, з гумором письменник повідомляє, що цифр і лічби
піраха не знають, задовольняючись лише двома поняттями: «кілька» й «багато». Один-три
– це «кілька», а приблизно п’ять-шість – «багато». Тому піраха ніколи не повірять,
що вони – маленький народ. Їх 300 осіб, а це, поза сумнівом, багато. Про сім мільярдів
землян годі й казати. Це теж багато. Тобто – вас багато й нас багато. Все просто
чудово!
Найщасливіші люди на землі
Це й було «базовим» спостереженням
Еверетта: піраха веселі, привітні, довірливі, доброзичливі, неупереджені люди. Й
дуже щасливі! Майже весь вільний час вони співають, сміються, танцюють та бавляться
з дітьми. Їжа для них – не більше, ніж засіб підтримувати життя. Ніхто нічого не
ідеалізує, ніхто нікому не заздрить, ніхто не заважає іншому бути самим собою й
здійснювати самовияв у вподобаний спосіб. При цьому морально-етичні норми в усіх
життєвих аспектах у піраха вищі, ніж у будь-якій «цивілізованій» і «культурній»
країні. На підставі багаторічних спостережень Еверетт у своїй книзі поміж іншим
зробив один, як здається, кумедний висновок: «Ввічливість – позашлюбна дитина упередженості»
і один філософський: «Людина – істота набагато складніша, ніж розповідає Біблія».
Врешті-решт він зрозумів, що має вчитися у піраха. А не навпаки.
Фудзі – приватна власність(!)
Дивовижно, але частину
найбільшої й священної гори Японії – Фудзі – передано у приватну власність. У такий
спосіб, здається, поновлено історичну справедливість на підставі виявлених документів
іще початку ХVІІстоліття. Річ у тім, що Фудзісан посідає особливе місце в офіційній
релігії країни – синтоїзмі. Відповідно до нього все довкола просякнуте духовністю,
гори є особливо священними, а з них найбільше вшановується саме Фудзі. Вважається,
що гора – символ зв’язку між таємничим небом і землею. Просто під вершиною гори
розташовано синтоїстський храм, якому вже понад дві тисячі років. Івіднині священослужителі
невеликого храмового комплексу «Фудзісан Хонгу Сенгентайся» на всіх законних підставах,
за розпорядженням міністерства фінансів, володітимуть вершиною гори, починаючи
з рівня 3350 метрів
і закінчуючи кратером вулкана. А найгарнішу й найприбутковішу в туристичному сенсі
частину Фудзі держава все-таки залишила собі, бо досконала симетрія гірського силуету,
неймовірна краса гори-квітки, її загадкова спорідненість із вищими силами незмінно
приваблюють прочан, туристів, надихають поетів і художників.
Карпатська перлина
Є в Закарпатті місце поблизу
селища Чинадієве й неподалік Мукачевого, куди, потрапивши, опиняєшся... мабуть,
в Австро-Угорщині. Йдеться про замок Шенборнів, що пречудово зберігся. Наш відомий
санаторій «Карпати».
Усе почалося ще 1840 року з дерев’яного мисливського будиночка
у володіннях графів Шенборнів – урочищі Берегвар. Графи завжди були охочі до полювання
й часто-густо навідувалися сюди зі своїми гостями.
Так весело й приємно проминули п’ятдесят років, коли один із
«пізніх» Шенборнів вирішив збудувати тут величний цегляний замок із фігурною черепицею.
За тогочасною європейською модою він також мав «астрономічну структуру», пише
100travels.com.ua. Тобто вікон 365 – за кількістю днів року; 52 кімнати відповідали
кількості тижнів, а 12 входів символізували місяці. Така собі данина французькому
ренесансу – антуражу славетних мушкетерів. Давній архітектор геніально прорахував
«малюнок» будівлі, подбавши про різномасштабність дахів та інших конструкцій,
аби вона природно вписалася у довкілля, створювала ілюзію невагомості й ніби сама
проростала зсередини гірського схилу. Внутрішнє оздоблення теж було прегарне:
величні сходи, геральдичні леви, розкішні каміни тощо.
Цю перлину Закарпаття розташовано у центрі величезного й гарного
англійського парку, де понад 40 видів рослин, і не лише місцевих, а й зібраних з
усього світу: японська вишня, канадська ялина, рожевий бук, самшит та інші ботанічні
перлини-символи. Мало того, поміж різного роду й виду дерев – «джерело молодості
й краси» з цілющою водою. А крім того, в парку є ставок, обриси якого таки відтворюють
межі імперії Габсбургів.
Наче кола по воді, Європою розійшовся розголос про принади прекрасного
замку, й незадовго до початку Другої світової війни його забажав придбати рейхсмаршал
Герман Герінг. Однак дістав відмову.
А з 1946 року на території замкового комплексу почав працювати
санаторій «Карпати». До слова, свого часу тут відпочивав славетний американський
художник Рокуел Кент.
25.05.2013
|