« на головну 18.07.2024
Архів номерів  •  Актуальний номер » (1253)
20
Червень
 
Інтерв’ю
 
СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»


РУБРИКИ


Передплата





Статті Подорожі

Екстремальні емпірики з джунглів

Екстремальні емпірики з джунглів

Тетяна МОРГУН

оглядач «ПВ»

Цивілізований світ знає про іс­нування бразильського індіан­ського племені піраха, що мешкає поблизу річки Маїсі (Мейкі). Знає й дивується. Ди­вується й почувається розгубленим. Не раз і не двічі науковці заходили у глу­хий кут, намагаючись зрозуміти зако­ни способу життя, опанувати мову пі­раха і якось цивілізувати одне й друге. І не дивно. Зокрема, говірка піраха спростовує всі висновки видатного лінгвіста Ноама Хомського, автора кла­сифікації формальних мов, названу іє­рархією Хомського: будову всіх земних мов жорстко продиктовано структурою людського мозку. Мова піраха має най­бідніший у світі набір фонем: три голо­сних і сім приголосних. Геть відсутні більш чи менш складні граматично-синтаксичні конструкції. Перекладати навіть зовсім простенькі тексти з їхньої мови на інші чи навпаки вкрай склад­но. Абстрактних понять для піраха не існує й у них вельми дивні стосунки з категорією часу: вони не знають, що таке «завтра» й «сьогодні», не орієнту­ються у поняттях «минуле» й «майбут­нє». А отже, ніколи не замислюються щодо майбутнього, оскільки робити цього не вміють, живуть «тут і зараз».

Стосовно «режиму дня» – картина подібна. Піраха вважають, що спати шкідливо, бо сон робить людину слаб­кою, уві сні вона ніби вмирає й проки­дається вже іншою. А оскільки ти що­раз інший, то піраха змінюють своє ім’я через кожні 6–7 років, причому до­бирають найбільш прийнятне для кож­ного віку – тож, з огляду на ім’я, можна зрозуміти, йдеться про дитину, юнака, зрілого чоловіка або старого.

Отже, сплять вони по 20–30 хвилин, притулившися до стіни пальмового обі­йстя, або просто під деревом. Якщо хтось збирається подрімати, то йому не кажуть «Добраніч», а щось на кшталт «Нема чого спати! Тут змії довкола!». Саме так і називається книга американ­ського місіонера, лінгвіста, етнографа й письменника Деніела Еверетта, ко­трий прожив з піраха майже 30 років.

Еверетт прибув до них іще 1976-го як місіонер, аби навернути у християн­ство. Тоді про плем’я ніхто достоту не знав, тож він був готовий до того, що мова аборигенів виявиться складною. Але він помилявся: «Ця мова не була складною. Вона виявилася унікаль­ною. Нічого подібного на Землі більше не зустрічається».

Попервах науковець, як і чимало його колег, зокрема й місіонерів, котрі приїжджали в джунглі до піраха, від­чув шок від усього побаченого. Проте якщо інші майже одразу їхали назад, бо, мовляв, з примітивним плем’ям нема про що розмовляти, то Еверетт за­лишився. Придивлявся, замислювався – і мусив кардинально переглянути чи­мало своїх базових ідеологем. Примі­ром, із тріском провалилася релігійна місія Еверетта. Сяк-так освоївши мож­ливості місцевої комунікації, він спро­бував розтлумачити піраха – котрі були уважними й доброзичливими слухача­ми – сутність і сенс Євангелія від Мар­ка. Але щойно почав розповідати про життя й діяння Ісуса, аборигени заси­пали проповідника запитаннями: який був на зріст Спаситель? Який на ви­гляд? І головне – де й коли Еверетт із ним познайомився? Зніяковілий місіо­нер розчарував дикунів: «То ти ніколи його не бачив?! Навіщо ж нам про все це розповідаєш?» Адже піраха ніколи не розповідають іншим про те, чого не ба­чили на власні очі. Тож саме Еверетт і назвав їх «екстремальними емпірика­ми», тобто людьми, котрі спираються виключно на власний досвід.

Деніел Еверетт роками жив поряд із цими бразильськими індіанцями, спостерігав, порівнював. Зрозумів, що його місіонерську місію аргументова­но спростували, й поволі став... агнос­тиком. Небезпідставно засумнівався у начебто перевірених лінгвістичних те­оріях. До слова, з гумором письменник повідомляє, що цифр і лічби піраха не знають, задовольняючись лише двома поняттями: «кілька» й «багато». Один-три – це «кілька», а приблизно п’ять-шість – «багато». Тому піраха ніколи не повірять, що вони – маленький на­род. Їх 300 осіб, а це, поза сумнівом, ба­гато. Про сім мільярдів землян годі й казати. Це теж багато. Тобто – вас бага­то й нас багато. Все просто чудово!

 

 

  Найщасливіші люди на землі

  Це й було «базовим» спо­стереженням Еверетта: піраха веселі, привітні, довірливі, доброзичливі, неупереджені люди. Й дуже щасливі! Майже весь вільний час вони співають, сміються, тан­цюють та бавляться з дітьми. Їжа для них – не більше, ніж засіб підтримувати життя. Ніхто нічого не ідеалізує, ніхто нікому не за­здрить, ніхто не заважає іншому бути самим собою й здійснюва­ти самовияв у вподобаний спо­сіб. При цьому морально-етичні норми в усіх життєвих аспектах у піраха вищі, ніж у будь-якій «ци­вілізованій» і «культурній» краї­ні. На підставі багаторічних спо­стережень Еверетт у своїй книзі поміж іншим зробив один, як здається, кумедний висновок: «Ввічливість – позашлюбна ди­тина упередженості» і один фі­лософський: «Людина – істота набагато складніша, ніж розпові­дає Біблія».

Врешті-решт він зрозумів, що має вчитися у піраха. А не навпаки.

 

  Фудзі – приватна власність(!)

  Дивовижно, але частину найбільшої й священної гори Японії – Фудзі – переда­но у приватну власність. У такий спосіб, здається, поновлено історичну справед­ливість на підставі виявлених докумен­тів іще початку ХVІІстоліття. Річ у тім, що Фудзісан посідає особливе місце в офі­ційній релігії країни – синтоїзмі. Відпо­відно до нього все довкола просякнуте духовністю, гори є особливо священни­ми, а з них найбільше вшановується саме Фудзі. Вважається, що гора – сим­вол зв’язку між таємничим небом і зем­лею. Просто під вершиною гори розта­шовано синтоїстський храм, якому вже понад дві тисячі років. Івіднині свяще­нослужителі невеликого храмового комплексу «Фудзісан Хонгу Сенгентай­ся» на всіх законних підставах, за розпо­рядженням міністерства фінансів, воло­дітимуть вершиною гори, починаючи з рівня 3350 метрів і закінчуючи кратером вулкана. А найгарнішу й найприбуткові­шу в туристичному сенсі частину Фудзі держава все-таки залишила собі, бо до­сконала симетрія гірського силуету, не­ймовірна краса гори-квітки, її загадкова спорідненість із вищими силами не­змінно приваблюють прочан, туристів, надихають поетів і художників.

 

  Карпатська перлина

  Є в Закарпатті місце поблизу селища Чинадієве й неподалік Мукачевого, куди, потрапивши, опиняєшся... мабуть, в Австро-Угорщині. Йдеться про замок Шенборнів, що пречудово зберігся. Наш відомий санаторій «Карпати».

Усе почалося ще 1840 року з дерев’яного мисливсько­го будиночка у володіннях графів Шенборнів – урочи­щі Берегвар. Графи завжди були охочі до полювання й часто-густо навідувалися сюди зі своїми гостями.

Так весело й приємно проминули п’ятдесят років, коли один із «пізніх» Шенборнів вирішив збудувати тут величний цегляний замок із фігурною черепи­цею. За тогочасною європейською модою він також мав «астрономічну структуру», пише 100travels.com.ua. Тобто вікон 365 – за кількістю днів року; 52 кімна­ти відповідали кількості тижнів, а 12 входів символі­зували місяці. Така собі данина французькому рене­сансу – антуражу славетних мушкетерів. Давній архі­тектор геніально прорахував «малюнок» будівлі, по­дбавши про різномасштабність дахів та інших кон­струкцій, аби вона природно вписалася у довкілля, створювала ілюзію невагомості й ніби сама пророс­тала зсередини гірського схилу. Внутрішнє оздоблен­ня теж було прегарне: величні сходи, геральдичні леви, розкішні каміни тощо.

Цю перлину Закарпаття розташовано у центрі вели­чезного й гарного англійського парку, де понад 40 видів рослин, і не лише місцевих, а й зібраних з усьо­го світу: японська вишня, канадська ялина, рожевий бук, самшит та інші ботанічні перлини-символи. Мало того, поміж різного роду й виду дерев – «дже­рело молодості й краси» з цілющою водою. А крім того, в парку є ставок, обриси якого таки відтворю­ють межі імперії Габсбургів.

Наче кола по воді, Європою розійшовся розголос про принади прекрасного замку, й незадовго до початку Другої світової війни його забажав придбати рейхсмаршал Герман Герінг. Однак дістав відмову.

А з 1946 року на території замкового комплексу по­чав працювати санаторій «Карпати». До слова, свого часу тут відпочивав славетний американський художник Рокуел Кент.

 

25.05.2013



ДОДАТИ КОМЕНТАР 2000
Ваше ім'я:
Коментар:
  введіть цифри на картинці
УВАГА!

З метою підвищення попиту на газету "Профспілкові вісті" редакція прийняла рішення припинити практику розміщення повного чергового номеру у pdf-форматі на власному сайті. Натомість обмежитися публікацією першої сторінки та анонсів найрезонансніших матеріалів. Пропонуємо читачам передплачувати видання. З умовами передплати можна ознайомитися у розділі ПЕРЕДПЛАТА.

НОВИНИ

10.07.2024 21:02

08.07.2024 20:16

08.05.2024 21:25

08.05.2024 21:01

05.04.2024 21:44

22.03.2024 19:35

15.03.2024 18:49

15.03.2024 18:46

10.02.2024 18:02

10.02.2024 18:01

Усі новини


Опитування

Якою б Ви хотіли бачити улюблену газету "Профспілкові вісті" надалі?

Традиційною паперовою, друкованою
- 0 %
Новітньою електронною (виключно в інтернеті за передплатою)
- 0 %
Змішаною (відкриття передплати на електронну версію при збереженні паперово-друкованого формату)
- 0 %
Усього: голосів






 

Профспілкові ВІСТІ, 1990-2023©

01042, Украіна, м. Київ
Майдан Незалежності, 2
Тел/факс: 528-70-49
Використання матеріалів сайту дозволяється за умови посилання