СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

І перетворив на камінь

 Ця місцина, що загубила­ся серед лісів Житомир­щини неподалік Олевська, справді є загадковою. Пе­редусім досі не розкрито таємницю її походження, а також здатність ста­вати ніби невидимою для, здавалося б, пильного ока топографа й легко з’являтися знову – на радість місцевим та приїжджим шанувальникам усього природного, але незрозу­мілого. А також на ра­дість тим, хто фіксує чу­деса української землі.

 Отже, за трид­цять кілометрів від Олевська та двадцять кіло­метрів від біло­руського кордону в Замис­ловецькому лісництві по­близу села Рудня Замисло­вецька на кількох гектарах лісу розкинулося Кам’яне Село, що входить до реє­стру «Сім природних чудес України».

Поміж високих сосон пе­ред очима враженого ту­риста постають чималі й вкриті мохом камені-валуни, серед яких трапля­ються просто-таки велетен­ські – заввишки з будинок. Усі камені наче за вказів­кою вишикувалися один за одним, нагадуючи сільську вулицю: ось «хати», поряд – кам’яна «школа», «церк­ва»... Одне слово, типове село, щоправда, «зачарова­не», мовчазне, безлюдне...

Автори багатьох статей із подивом пишуть про те, що на картах цю терито­рію не позначено: вона «не помітна» для топографів, нарікають, що інформації – обмаль і таке відчуття, ніби це місце свідомо хова­ється від людей у болотах і лісах. Фотографи й ху­дожники з’явилися тут лише останнім часом, і од­наково, як стверджують «прочани», поки дістанеш­ся Кам’яного Села, постій­но відчуваєш, ніби якась невидима сила збиває тебе зі шляху, а таємничі каме­ні вдається відшукати тільки в густих заростях. Тож цілком виправдано це місце називають україн­ським Стоунхенджем.

Звісно, Кам’яне Село в різні часи все ж відкрива­лося здивованому погляду того, хто прибув сюди спе­ціально чи випадково. Тим часом науковці, зокрема геологи, давно спереча­ються стосовно «біографії» цієї дивовижі. Дехто до­тримується версії льодови­кового походження місци­ни: мовляв, льодовики та­нули, лишаючи після себе величезні камені, котрі притягли у кризі. Інші до­водять, що то рештки гір­ського масиву на кшталт інших кам’яних пам’яток цього регіону. А ще хтось щиро зацікавився незви­чайними реліктовими рос­линами, що добре тут по­чуваються, хоч їм належа­ло б зростати у геть інших місцях – на півдні. Примі­ром, жовтий рододендрон, або понтійська азалія – фактично ровесники зга­даних каменів. Про це міс­цевий краєзнавець, редак­тор газети «Новини Олев­ська» Юрій Халимончук розповів журналістам те­леканалу «Інтер».

Кілька легенд про Кам’яне Село так чи інак­ше намагаються пояснити його походження. Серед них найпопулярніша така. На цьому місці, мовляв, стояло колись заможне село. Якось сюди забрів бідний мандрівник і по­просив місцевих мешкан­ців дати йому їжу й приту­лок. Проте жадібні та бай­дужі селяни не зглянулися на прохання й брутально вигнали гостя. За селом по­дорожній озирнувся і про­кляв його. Село враз скам’яніло – всі будівлі, геть усе, що там було, пе­ретворилося на камінь. Адже цей подорожній був не хто інший як Бог, який спустився на землю у ви­гляді жебрака. Є ще одна легенда про скам’янілі «ре­зультати праці» темних сил, які не поспіли збуду­вати млин до перших пів­нів. Існує також і третій переказ: мовляв, у цих міс­цях Ісус бився з нечистими й переміг їх у тяжкому дво­бої, заточивши у кам’яні в’язниці. А сам піднявся у небо, ступивши перед тим кілька кроків по каменю й навіки залишив на ньому свій слід. На камені добре видно три чітких відбитки, що нагадують сліди люд­ських ніг, пише Житомир­ська обласна газета «Ехо». Нині цей камінь зі слідами Бога – святе місце. До ньо­го постійно навідуються прочани й охочі помолити­ся, попросити допомоги чи поради, загадати бажання, кинувши монетку в один із кам’яних слідів.

До цього каменя при­ставлено драбину, й пере­казують, що коли ступити в закам’янілий слід, то від­чуваєш, що він теплий. І навіть у холодну погоду! Також оповідають, що хто постоїть у цьому сліді, то позбудеться всіх хвороб, оздоровиться, а коли зага­дає бажання, воно нео­дмінно справдиться. До слова, розшукати цей ка­мінь виявилося б непросто, якби не повсюдні яскраві стрічечки та інформація про те, що камінь склада­ється з двох половинок: адже то місце битви Біло­бога й Чорнобога, й коли врешті-решт добро перемо­гло, утворилася розколина – ніби кордон між двома світами.

У кам’яному місті, як розповідають журналісти «Подробностей», годинни­ки зупиняються, а час пли­не за якимись іншими за­конами. Священне місце відпускає відвідувачів, проте ненадовго: того, хто хоч раз побував біля цих мегалітів, неодмінно тяг­не повернутися сюди знову й знову.

В ГОСТЯХ У КАЗКИ?

Біля Кам’яного Села подеколи трапляються ано­мальні, проте цілком реальні випадки. Про деякі з них захоплено розповідає Вадим Кіплінг в облас­ній газеті. Якось надвечір у цій місцині загруз мі­кроавтобус із туристами. Шестеро сильних чоло­віків намагалися виштовхати його, але даремно. Раптом із густого лісу вийшла бабуся, попросила дозволити їй приєднатися до рятувальників, ле­генько натиснула – й машина вискочила з колії немов якими чарами. А за мить бабця зникла, ніби розтанула в повітрі! Хто вона, звідки й куди прямувала поночі крізь дрімучий ліс? Хтозна...

 ПІД РІКОЮ Й ПОНАД НЕЮ

 Минулого року ЗМІ трохи не захлиналися від сенсаційно­го повідомлен­ня: під най­більшою та найдовшою у світі рікою – Амазонкою – виявлено ще одну річку!

 Вона приблизно така ж завдовжки (?!) і на глибині два-чотири кілометри про­тікає в тому самому на­прямку. Цю річку відкрили, фактично – вирахували, бразильські геофізики піс­ля того, як дослідили під­земні джерела в ґрунті під Амазонкою. На честь керів­ника групи дослідників що­йно відкрита річка дістала назву Хамза. Автори від­криття стверджують, що Хамза майже вертикально стікає з Анд по скелястій породі, а тоді змінює на­прямок, вирівнюючись го­ризонтально.

Проте підземний потік не є річкою у традиційному сен­сі, адже швидкість руху води в ньому така низька, що «навіть льодовики руха­ються швидше». Цікаво, що таку думку висловив і сам професор Хамза, якого менш за все цікавить сенса­ційність відкриття, він має на меті докладно вивчити ґрунт, крізь який пробива­ється його «тезка», та вплив усього цього на екологію Атлантичного океану.

 ЯПОНСЬКЕ СВЯТО ЗІРКИ

 7 липня японці уро­чисто відзначили Танабата, яке вважа­ється найбільш яскравим і романтич­ним святом країни.

 Хоча слід зауважити, що ви­никло воно у давній китай­ській культурі. Як пише liveinternet.ru, свято фунду­ється на легенді про Воло­паса (зірка Альтаїр у сузір’ї Орла) й Зоряну Ткалю (зірка Вега у сузір’ї Ліри, япон­ською – «танабата») – двох закоханих, яких за наказом небесного царя, батька принцеси Ткалі, розлучив Чумацький Шлях. Відтак їхні зоряні шляхи перетинають­ся лише раз на рік – сьомо­го дня сьомого місяця за мі­сячним календарем, коли зірки максимально набли­жені одна до одної. За ле­гендою, через Чумацький Шлях не було мосту, тож драмі закоханих зарадили птахи-сороки, котрі виши­кувались у ряд і з’єднали крила, утворивши міст. По ньому Принцеса й пройшла до свого коханого.

Давня китайська традиція цілком влаштовувала і японців. Але передусім – романтичний сюжет, адже молоді дівчата завжди мрі­ють про незвичайне, «не­бесне» кохання, тож і мо­ляться святкового дня, аби зустріти таке ж у житті. Крім того, ткацтво й виготовлен­ня одягу завжди було од­ним із найважливіших за­нять жіноцтва, бо з давніх-давен увесь необхідний одяг для родини шили вдо­ма. Отже, східні красуні будь-якого віку дружно благають зірки послати їм уміння гарно ткати й виго­товляти вишуканий одяг.

Починаючи з VІІ століття Та­набата стало в Японії вели­ким національним святом (попервах це був лише один з обрядів поминання пред­ків). Це свято живе й квітне донині: по всій країні у дво­рах чи кімнатах встановлю­ють довгі бамбукові стебли­ни, прикрашені клаптиками кольорового паперу й вузь­кими білими паперовими стрічками, на яких пишуть вірші й побажання.

 Сторінку підготувала Тетяна МОРГУН, «ПВ»

06.09.2012

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини