СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

Диво природне й рукотворне

 А чи не вирушити нам до братньої Словаччи­ни? Приємно, корисно й «по кишені». Тим біль­ше, що Крим нині із сумом констатує проваль­ний сезон. А не варто культивувати такі за­хмарні ціни для відпочивальників! Одне слово, відпочити за кордоном хочеться всім (хоча ко­жен розуміє відпочинок по-своєму).

Отже, в Словаччині є неповторне за красою місто (друге за величиною, з населенням, за різ­ними даними, близько 300 тис. мешканців), сама назва якого вабить слух практично рід­ним сполученням літер: Кошице.

 Словацьке Кошице – перше місто в Європі, увінчане власним гербом! Цей символ міста – янгол тримає бронзовий герб – розміщено в місько­му парку, він прикрашає Головну вулицю й завжди приваблює сотні туристів.

Досліджуючи розташу­вання міста в східній час­тині країни, ми вкотре зу­стрічаємося з «Чорногорі­єю». Саме біля підніжжя гірського масиву Ч’єрна Гора затишно влаштувало­ся Кошице, одне з найпре­красніших у Європі, яке є не лише великим індустрі­альним центром Словач­чини, а й осередком уні­кальних природних пейза­жів і шедевральних архі­тектурних пам’яток. Тож на гербі міста цілком спра­ведливо було б написати: Шарм і Неповторність.

Заради справедливості слід сказати, що деякі під­казки стосовно назви міста подають історичні доку­менти, що збереглися. Але дуже своєрідні. Так, відо­мо, що вперше місто згаду­ється ще 1230 року під на­звою... Вілла Касса. І це не дивно, бо воно з давніх-давен пролягало на пере­хресті великих торговель­них шляхів і увібрало в себе культуру багатьох на­родів, тож у різних історич­них документах називало­ся по-різному. Давньорим­ські літописи згадують чу­дове місто Кассовія, автори німецьких хронік розпові­дають про Кашау, угорці – про поселення Касса... Вза­галі з Угорщиною в Коши­це зв’язок особливий. Адже подія 7 травня 1369 року, вельми шанована місцеви­ми мешканцями й дуже ці­кава з погляду розвитку єв­ропейської геральдики, – це прикметна подяка міс­цянам від угорського коро­ля Карла-Роберта І за їхню ефективну допомогу під час битви при Розганівці: король дарував місту пра­во мати власний герб. Поді­бних прецедентів у Європі ще не було. Тож до сьогодні 7 травня вважається Днем міста й відзначається з на­лежною пишністю. Якось саме такого Дня Кошице відвідав усесвітньо відо­мий італійський тенор Лу­чано Паваротті, який із за­доволенням виступив про­сто неба, зачарувавши го­родян своїм неповторним голосом та виконанням.

Кошице – місто поліна­ціональне, й цікавим є та­кож те, що воно не раз, так би мовити, змінювало гро­мадянство. Втім, робилося це не з власної волі, а під тиском адміністративних реформ, надто в ХХ століт­ті. Довгий час Кошице було «під Угорщиною», а 1918 року місто включили до складу молодої Чехословацької республіки. На­передодні другої світової війни воно повернулося під угорське крило, та не про­жило з угорським грома­дянством і шести років: піс­ля розгрому фашистської Німеччини, 1945 року, Ко­шице знову опиняється в складі Чехословаччини.

Довге владарювання Угорщини не могло не по­значитися як на історії, так і культурі старого міс­та. Про це свідчить не лише своєрідна архітекту­ра, а й особливості побуту й кухні. Тим більше, що принаймні десята частина мешканців Кошице є ет­нічними угорцями.

Попри бурхливу й склад­ну історію Кошице, добро­зичливість і толерантність його жителів створюють особливу енергетику цього міста, яка підживлює й на­дихає. І навіть м’який, спри­ятливий для людини клі­мат Кошице ніби промов­ляє про благословенність цієї території. Тут надзви­чайно комфортно в усіх сен­сах. До прикладу, заблука­ти практично неможливо: ви можете прогулюватися старовинними вуличками Старого міста, завертати за ріг, іти собі навмання, а до­рога все одно виведе вас на основну магістраль Коши­це. Зветься вона зовсім про­сто: Головна вулиця.

Просто – й ні. На Голо­вній вулиці – нескінченний ланцюг пречудових пала­ців: архітектурна спадщина-згадка про запити угор­ських аристократів. Будів­лі дуже оригінальні, бо з вулиці бачиш лише вузь­кий фасад і здається, що па­лац є скромнісіньким, а на­справді за ним – широчез­ний внутрішній двір, що подеколи простягається на цілий квартал.

В історичній частині міс­та вражають красою та ве­личністю храми й каплиці, надто ті, що зведені на честь покровителів Кошице – св. Михаїла та св. Єлизаве­ти. А ще – так званий «Іди­лічний млин», або Якабів палац, зведений архітекто­ром Патром Якабом. Завдя­ки його таланту на колиш­ній запруді, що обслугову­вала міський млин, вини­кла ця розкішна будівля

 Музичний фонтан

У місті, населення якого приблизно дорівнює населен­ню київської Оболоні, є свій оперний театр – архітек­турна пам’ятка ХІХ століття, фактично мініатюрна копія славетної Віденської опери. А поміж цим театром і Со­бором Святої Єлизавети розташувався ще один диво­вижний символ Кошице – музичний фонтан. Біля ньо­го можна затриматися на цілий день: річ у тім, що во­дяні струмені ніби оживають під рукою невидимого талановитого диригента. Коли, приміром, лунає музи­ка Бетховена, в небо злітають потужні струмені, що, здається, починають рухатися під впливом гучних акордів; твори Дебюссі викликають віхолу водяних крапель, що летять у різні боки; а під вальси Штрауса струмені містично кружляють у танку...

В ІМ’Я ЛЮБОВІ

Серед різноманітних пам’яток Індії (а це зде­більшого напівзруйновані храми й палаци, ру­котворні печери тощо) одна вирізняється осо­бливо – завдяки своїй неповторній красі й довер­шеності. Це – Храм Лотоса в Нью-Делі, який здолав світовий рекорд за кількістю відвідува­чів, обійшовши навіть Тадж-Махал.

 Ще 450 років тому найвеличніший з династії моголів Шах Акбар мріяв про чарівний па­лац, що поєднав би всі народи Індії під прапором єдиної віри: «...піднесене й просте з вратами, відкритими для ди­хання небес, й істина, і мир, і любов, і справедливість оселилися в ньому».

Квітка лотоса для індійців – символ чистоти й чудесно­го зародження нового жит­тя. І ось 1986 року, після за­вершення восьмирічних бу­дівельних робіт під керівни­цтвом канадського архітектора-іранця Фаріборза Сахба, розквітнув найбіль­ший індійський лотос – бо­жествений храм, глибоко символічний та просякну­тий філософським сенсом відповідно до традицій міс­цевої культури.

Усередині – білосніжні сті­ни, жодної фрески чи роз­ пису. Круглі лави в центрі залу розраховані на 1300 відвідувачів. Єдиний сим­вол – у центрі купола: араб­ська каліграфія, що читаєть­ся як «Бог понад усім». Зо­вні храм має вигляд напів­розкритої квітки лотоса. Пе­люстки з білого бетону й мармуру дивляться в небо, а кілька басейнів навколо святині створюють вражен­ня, що Лотос плаває на воді. Храм Лотоса збудовано по­слідовниками порівняно нової релігії – Віри Бахаї, яка проповідує єдність усіх релігій. А тому храм відкри­тий для кожного, незалеж­но від віросповідання.

 ІСТОРІЯ МОЛЛІ

Моллі – це ім’я поні, яку покинули господарі після урагану Катріна, що пронісся над штатом Луїзіана в США.

 Певний час Моллі поневіря­лася на самоті, аж поки до­брі люди не привели її на ферму для тварин, від яких відмовились. Але й там бідо­лазі не пощастило: на Моллі накинувся пітбультер’єр і так травмував коника, що той ледве не загинув, пише FanFacts.ru. Права передня нога поні була геть пошмато­вана. Ветеринари допомо­гли Моллі, проте не сподіва­лися, що їй удасться вижити. Але згодом хірург Растін Мур виявив, що коник дуже обережно обходиться з хво­рою ногою, раціонально розподіляє вагу в такий спо­сіб, аби не перевантажити здорові ноги. Крім того, Моллі розчулила людей сво­єю довірливістю, слухняніс­тю та дисципліною. І хірург зважився на ампутацію без­надійно хворої ноги поні, за­мінивши її протезом.

Клініку Моллі залишила цілком самостійно і взагалі виявилася справжнім бій­цем, подолала всі негараз­ди й не втратила життєлюб­ства та доброзичливості. Наразі вона має добру гос­подиню, яка дуже її любить. І головне: Моллі залюбки працює живим стимулом у лікарнях, будинках для престарілих, реабілітацій­них центрах, які охоче від­відує разом із хазяйкою. Й чимало людей, що потребу­ють серйозного лікування, які зневірилися, зміцню­ються морально, бачачи доброту й мужність Моллі, надихаються, прагнуть жити й боротися. Про саму ж Моллі справедливо ска­зав ветеринарний лікар: «Вона не така, як раніше. Вона – краще!».

16.08.2012

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини