СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

Над горою вітер «попіває»…

 Наразі йдеться про Чорногірський хребет, ланцюг найвищих україн­ських гір, що колись розмежовував Польщу й Словаччину, а нині поділяє Україну на Прикарпаття й Закарпаття. Ще його називають Чорного­ра, з наголосом на передостанньому складі, а простягається він аж на 40 кілометрів між Чорною Тисою й Чорним Черемошем. Така собі укра­їнська «Чорногорія», наше Монтенегро.

 Для місцевих мешканців, звісно, нічого наднового не повідомлю. Але тутешня краса та вплетені в неї, немов квіти у вінок слави, легенди не можуть не хвилювати як тих, хто живе поряд, так і решту українців, котрі обожнюють свою, неперевершену за красою країну.

 У цьому гірському ланцюзі вирізня­ється гора, яка спочатку назива­лася Чорна, через що й дала назву всьому хребту, а потім переймено­вана на Піп Іван Чорногір­ський. Хоч вона третя за висотою (після Говерли та Бребенескула), але найле­гендарніша в Українських Карпатах. Отже, звідки такі назви?

Існує кілька варіантів припущень та тлумачень, кілька спроб пояснити їхнє походження, розповідає tropa.dp.ua. Передусім, ле­генди про Олексу Довбу­ша, народного месника, за­хисника знедолених, укра­їнського Робін Гуда. Пам’ять про нього та його подвиги на Гуцульщині не лише досі жива, а й увічне­на в багатьох топонімах: скеля Довбуша, стежка До­вбуша, Довбушів Сідець тощо. Переказують, що саме Олекса й вигадав на­зву Чорна Гора. Бо якось, мовляв, випасав овець і по­бачив дідька – «чорну біду», що стояв на камені на самісінькій вершині. Тут-таки й згадав легінь давній переказ: того, хто вб’є чорта, Бог щедро вина­городить. Тож прицілився – і влучив у «чорну біду», а за це дістав надлюдську силу й оберіг від куль. Сті­каючи по каменю, чортова кров почорніла. Чорна гора стала Чорногора...

Проте, з іншого боку, цю красиву легенду запе­речують документи – чис­ленні географічні карти, створені ще до народжен­ня славетного гуцульсько­го героя, що жив у першій половині ХVІІІ століття. Приміром, карта відомого французького інженера Гі­йома Левассера де Бопла­на, який докладно вивчив і описав гео- й етнографію України, видана ще 1651 року. Там уже трапляється назва Чорна Гора, а також правильно називаються найближчі поселення.

Ще побутує думка, що назва Чорна Гора походить від вигляду густих зарос­тей особливого виду сосни, яка ніби стелиться по зем­лі й має хвою настільки темно-зелену, що здалеку видається чорною. Та ще цікавіше, що науковці, ви­вчивши топографічні мапи, історію цієї терито­рії, переконалися: назва Чорна Гора – автентична, відома ще з середини VІІ століття.

Здавна Чорна Гора була для гуцулів священною, саме сюди вони щороку хо­дили в ніч на Івана Купала по квітку папороті. До сло­ва, це магічне дійство до сьогодні залюбки відтво­рюють численні туристи, яких Чорній Горі ніколи не бракує. Але багатющі міс­цеві перекази зберегли для нащадків набагато більше цікавинок. Приміром, ле­генди про паломництво на Чорну Гору, про Білого Бика, якого приносили в жертву на вершині, про смолоскипову купальську ходу й величний Живий Вогонь – багаття на честь Чорнобога...

Добре, а до чого тут Піп Іван? Виявляється, ця на­зва з’явилася набагато піз­ніше. І знову-таки її похо­дження насичене легенда­ми! Передусім згадують часи, коли гуцули здійсню­вали паломництва до мо­настиря міста Сучави, де зберігалися мощі Іоанна Сучавського (канонізова­ного попа Івана). Ось ніби­то в пам’ять про святого Івана одну з вершин Чор­ногірського хребта – саме Чорну Гору – й переймену­вали на Піп Іван.

У цих краях можна та­кож почути легенду про те, що колись на Гуцульщині жив священик Іван, який на свято Івана Купала очо­лював походи карпатців (язичників) на гору для збирання цілющого зілля. А коли духовна особа по­мерла, гору назвали її іме­нем. А ще, переказують, на вершині гори була скеля, що здалеку нагадувала фі­гуру попа в рясі.

Як на мене, найгарніше і найпоетичніше пояснен­ня назви пов’язане з гео­графією та особливостями самої гори. На її вершині дмуть середземноморські й атлантичні вітри, які, на­суваючись на континент, зустрічаються з природ­ною перешкодою: Чорно­гірським хребтом. І вітер у цих місцях по-особливому шумить-свистить, завиває. Як кажуть гуцули, «попіває». Ось вам і Попіван – Піп Іван. Як кому подоба­ється.

 Окрім усіх легенд і переказів, гора Піп Іван стала добре відома завдяки унікальній архітектурній спо­руді, що вінчала її. Йдеться про польську астрономо-метеорологічну обсерваторію «Білий слон». Свою цікаву неофіційну назву науковий за­клад дістав через те, що взимку, під чималою купою пухнастого снігу, нагадував величезну білу тварину. А офіційна його назва – Карпатська астрономічна обсерваторія. У триповерховому будинку було 43 кімнати та конференц-зал. Поруч – вежа з телеско­пом, увінчана 10-метровим мідним куполом. «Білий слон» мав власну електростанцію, воду подавали два потужні насоси.

Обсерваторію було збудовано 1935 року силами міс­цевих мешканців-робітників за наказом міністерства протиповітряної оборони Польщі. Напередодні Вели­кої Вітчизняної війни, 1938 року, науковий заклад було передано до складу Академії наук УРСР, проте доля як будівлі, так і взагалі проекту виявилася драма­тичною. Найцінніше устаткування ще раніше було ви­везене з України, а по війні місцеві жителі помалу ро­зібрали по домівках будь-що корисне для господар­ства. Будівля руши­лася, й нині погляду відкриваються хіба що руїни.

І все ж, допитливих мандрівників тут завжди вистачає!

 Отака капличка

 Уявіть: усередині найстарішого дуба розмісти­лася католицька каплиця! Це диво можна поба­чити у Франції, в селі Алувіль-Бельфос, повідо­мляє avivas.ru.topic, і, звісно, місцевим мешкан­цям є чим пишатися.

 Стіни церкви – кора дерева, якому вже кілька століть. Скільки ж? Дехто перекона­ний, що дуб – пам’ятка епо­хи Карла Великого, та най­імовірніше, що дерево ви­росло в ХІІІ столітті, що теж вражає. А наприкінці ХVІІ століття в нього влучила блискавка, серцевина ве­личного дуба вигоріла, ли­шивши величезне дупло. З часом з’ясувалося, що мо­гутнє дерево не збиралося гинути, крізь його кору про­билися молоді листочки, а дупло зацікавило людей. Річ у тім, що місце, в яке вдарила блискавка, стали вважати священним, і до­вгий час усередині дерева жив якийсь чернець-відлюдник. Так чи інакше, але сюди постійно й зусібіч сходилися віруючі. Й зго­дом було ухвалено, що міс­ця в дуплі вистачить і для невеликої церковки.

 Тож її і було збудовано на «горішньому поверсі», куди ведуть дерев’яні сходи (які незмінно потопають у кві­тах). Відтак дерево, що має заввишки 18 і завширшки 16 метрів, щороку приймає ти­сячі туристів. Хоча робити це йому дедалі важче. Тож люди допомагають «ста­ренькому» встояти, латаючи й підпираючи його. Старез­ний дуб і католицьку капли­цю визнано національним надбанням Франції.

 «БУЕРАКИ, РЕКИ, РАКИ...»

 Подібне зустрінеш пере­дусім у Новій Зеландії, причому в різних її ку­точках. А втім, і в різ­них місцях планети.

 Приміром, у Коста-Ріці, Із­раїлі, Росії, Канаді, США. Та назва все ж таки – новозе­ландська! Йдеться про ва­луни Моєракі (іноді – «каву­ни Іллі-пророка»), диво­вижне природне явище – величезні кам’яні кулі май­же ідеальної форми. Саме в Новій Зеландії валуни ле­жать просто на пляжі Кое­хохе, неподалік рибацько­го селища Моєракі, й ма­ють у діаметрі від 0,5 до 2,2 метра. Місцеве плем’я мао­рі пояснює власну пам’ятку так: це розкиданий по бе­регу провіант із міфічного каное Арай-те-уру, що за­знало аварії й загинуло, а скелястий мис на пляжі – тіло його капітана (interest-planet.ru).

Однак така точка зору не влаштовує наших освіче­них сучасників, тож вони намагаються віднайти якесь переконливіше пояс­нення моєракської загадки. Дехто вважає, що то скам’янілі яйця динозаврів, інші припускають, що валу­ни – плоди давніх мор­ських рослин. Найсміливі­ше потрактування – решт­ки НЛО.

Першим, хто ще 1848 року описав та замалював валу­ни Моєракі, був дослідник Уолтер Мантелл. Відтоді ця природна аномалія всебіч­но вивчається, не даючи науковцям спокою. Врешті-решт величезні кам’яні м’ячі стали предметом заці­кавлення в усьому світі. Вже в наш час, за допомо­гою оптичних приладів, рентгена й електронно-зондових мікроскопів, було встановлено, що валуни складаються з піска, мулу та глини, сцементованих кальцитом, повідомляє terra-z.ru, і що вони почали утворюватися щонаймен­ше 56 мільйонів років тому. Та все одно доводиться констатувати, що успіхи вчених – здебільшого «опи­сові». А от звідки у валунів така правильна сферична форма і завдяки чи всупе­реч чому вони утворилися, поки що лишається без від­повіді.

 Сторінку підготувала Тетяна МОРГУН, «ПВ»

12.06.2012

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини