ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

На краю прірви: робимо рішучий крок уперед?

Стан справ із розвитком спорту зазвичай якнайповні­ше характеризує як сьогодення, так і перспективи будь-якої країни. Регулярні заняття фізкультурою гаранту­ють, що нація в переважній більшості здорова, а відтак і спроможна до трудових звершень, натомість спорт високих досягнень як надбудова на базі масового забезпе­чує країні репутаційні та інвестиційні дивіденди. Тож зазвичай у розвинених країнах навіть не виникає пи­тання, масовим чи професійним спортом опікуватися – бо це нерозривно пов’язані елементи, хоч кожен і має свою специфіку. Разом з тим в Україні навіть на 20-му році незалежності влада, здається, досі не затямила, які ризики чекають на країну, де проблеми фізкультури й спорту відсуваються на …надцяте місце.

За 20 років в Україні дер­жавними зусиллями зведе­но аж 4 льодові арени і жод­ного(!) басейну! Усе, що збу­довано, – приватна ініціа­тива й кошти меценатів. Уболіває Рінат Ахметов за «Шахтар» – «гірники» отри­мали надсучасний стадіон. Ігор Коломойський та Олександр Ярославський створюють умови для «Дні­пра» й «Металіста» відпо­відно. А тим часом ледь не пішла в небуття одна з ві­зитівок української столи­ці – славний гандбольний «Спартак», який за часів легендарного Ігоря Турчи­на навіть потрапив до Кни­ги рекордів Гіннесса. І так усюди: немає інтересу в спонсорів – команди і спортсмени перебувають на грані виживання. А дер­жава мало того що сама не здатна підтримувати на­лежний рівень фінансуван­ня спорту, то ще й не ство­рює умов для залучення ін­вестицій у своє майбутнє.

Недавно повідомлялося, що Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України припиняє фінан­сування відділу зимових видів спорту. За невеликим винятком – гроші одержу­ють біатлон і хокей. Тож українські лижники, сноу­бордисти, гірськолижники та інші представники зи­мових видів спорту, вихо­дить, «вільні» до кінця року? Навіть не пропонува­тимемо урядовцям відшу­кати інші можливості зеко­номити – приміром, на ка­пітальних видатках на ре­монти офісів чи утриманні чиновницького апарату. До нас, по-перше, не при­слухаються, по-друге – од­нак зроблять по-своєму. Чому? Бодай тому, що нині внаслідок адмінреформи маємо гібрид удава та їжа­ка – горе-реформатори на­родили «10 метрів колючо­го дроту», об’єднавши мі­ністерства освіти і спорту. Точніше – підпорядкував­ши спорт освіті.

В ідеалі, адміністратив­на реформа покликана оптимізувати діяльність органів державної влади, об’єднати відомства, функ­ції яких дублюють одна одну. Однак, як зазначив перший заступник голови Державної служби молоді і спорту України Сергій Глу­щенко під час круглого сто­лу «Розвиток і перспективи українського спорту і фіз­культури. Актуальні про­блеми», організованого ІА «Наш продукт», не кажучи вже про завдання, у цих двох відомств навіть час ро­боти з дітьми був різний – освітяни опікувалися ними до 14.00, «спортсмени» – піс­ля… То що спільного між освітою і спортом?!

Отже, маємо ситуацію, коли верхівка спортивної піраміди у нас переверну­та догори дригом. Як в управлінському плані, так і методах та підходах до вирішення проблем.

РЕФЛЕКС АМЕБИ

Можливо, в основі піра­міди ситуація краща? Од­нак стан базису – фізичної культури і масового спор­ту, також не сповнює опти­мізмом. Про прибудинкові спортмайданчики годі й згадувати (де вони ще, на диво, залишилися). Зміс­товне наповнення уроків фізкультури, як і звільнен­ня школярів від них, оче­видно, не несе нічого пози­тивного (зрештою, можна зрозуміти і батьків, адже в Україні лише близько 10% шкільних спортзалів відпо­відають вимогам). Науков­ці працюють над новими програмами з фізичного ви­ховання, але молоді спеціа­лісти вперто оминають на­вчальні заклади, адже там рівень заробітної плати хіба що трохи вищий за про­житковий мінімум. Крім того, як уже зазначалося, немає необхідних умов для роботи, – а вчитель чи тре­нер сам по собі не здатен ре­алізувати свої навички і знання. Тож наші фахівці працюють по всіх світах, лишень не на Батьківщині. Приміром, виводять в ліде­ри світової гімнастики ко­лись екзотичну для цього виду спорту Бразилію…

Висновок від усього цьо­го один – упродовж років незалежності держава, як одноклітинний організм, реагувала виключно на зо­внішні подразники. Гасила пожежі, заштопувала дір­ки, але так і не спромогла­ся розробити стратегію роз­витку і популяризації спор­ту в країні. При тому, що якраз високі спортивні до­сягнення і свідчать про професійне ставлення вла­ди до виконання своїх обов’язків. Спорт – віддзерка­лення загального стану справ у державі. Досі ми користувалися багажем ко­лишнього СРСР, але його спадок – не безмежний. Від того, наскільки швидко буде розроблено ефектив­ну програму розвитку і по­пуляризації спорту в краї­ні, прописано механізми та створено якнайсприятливі­ший клімат для її реаліза­ції, залежить безпосеред­ньо майбутнє країни. І це без зайвого пафосу – цифри відкрито засвідчують не­впинне погіршення стану здоров’я і тривалості жит­тя населення України.

АВТОРИТЕТНА ДУМКА

– Раніше наші спортсме­ни здобували перемоги, а населення було пере­важно здоровим завдяки системній, професійній, чітко координованій ро­боті всіх ланок влади, зо­крема в масовому спорті, роботі з дітьми та про­світницькій діяльності з батьками в пропаганді здорового способу жит­тя. Спортивна сфера в останні 20 років занепа­дає на очах, а всі здобут­ки наших атлетів на між­народній арені, як то ка­жуть, радше всупереч, аніж завдяки.

Стелла ЗАХАРОВА, олімпійська чемпіонка, ЗМС, президент благодійного фонду «Спорт і діти»:

– Усі наші досягнення ґрунтувалися на спадку радянських часів, але втратили вже майже все. Але візитна картка країни – саме спортсмени! І Україну в світі у 9 випад­ках із 10 знають завдяки братам Кличкам, Андрію Шевченку, київському «Динамо»… А в нас на очах зникають цілі коман­ди, уславлені імена йдуть в нікуди! А мали б влас­ним прикладом надихати молодь, передавати свої знання наступним поко­лінням. Треба відроджу­вати інтерес до спорту.

Олексій ТИМОШЕНКО, директор Інституту фізкультури і фізвиховання НПУ ім.  Драгоманова:

– За роки незалежності України на уроках фіз­культури померли 14 учнів, і лише смерть од­нієї дитини була пов’язана з кваліфікацією вчи­теля. Надалі слід врахо­вувати, що акценти в під­ході до фізвиховання змі­нилися, водночас у краї­ні гостро бракує вчителів фізкультури – спеціаліс­ти не йдуть працювати до школи через низький рівень заробітної плати. А говорити про забезпе­чення умов для занять фізкультурою взагалі не доводиться…

Вадим ЄВТУШЕНКО, ЗМС, у минулому – футболіст і асистент головного тренера збірної України:

– У нас до певної міри треба авторитарно зму­шувати займатися спор­том – у цьому плані ми далекі від тих же сканди­навських країн, де вже чи не на генетичному рівні закладене прагнен­ня до здорового способу життя. Крім того, якщо ми змалку ладні були га­няти м’яча на виораному полі, то нинішньому по­колінню дітей уже треба запропонувати гідний спортивний майданчик. Інакше від звабливої кар­тинки в комп’ютері їх не відтягнеш.

Юрій ДЕГТЯРЬОВ, директор Українського центру спортивної медицини, президент АССМіЛФУ:

10.03.2011

Володимир ПОЛЄТАЄВ, «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини