ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

ЗА ПРАВА ЖІНОК ТА МИР!

ВИСОКОПРІОРИТЕТНЕ ЗАВДАННЯ

У 80-х роках жінки в усьому сві­ті започаткували активний між­народний рух за свої права. На­слідки цієї діяльності особливо відчутні на міжнародному рівні. Держави вперше в історії вияви­ли підтримку захисту прав жінок і визнали його своїм «високопріо­ритетним завданням». Однак, не­зважаючи на багатообі­цяючі зміни в міжнарод­ному праві та практиці, жінки в усьому світі ще стикаються з повсякден­ною реальністю. Крім того, їм часто бракує за­собів та знань, необхід­них для використання системи прав людини, для боротьби проти зло­вживань. Чимало жінок не знають про жіночий рух або сприймають його як щось абстрактне, що їх не стосується. Хоча активна діяльність про­тягом останнього десятиліття зробила права жінок більш окрес­леними, сьогодні завдання поля­гає в тому, щоб зробити їх більш досяжними.

Існують три головні причини, чому необхідно привернути увагу до загальнолюдських прав жінок:

1) інформування жінок про їхні права та необхідність їх викорис­тання;

2) оприлюднення випадків по­рушення прав жінок на гендерній основі та необхідність боротися з ними;

3) формування нової практики прав людини, яка повністю вирі­шуватиме питання загальнолюд­ських прав жінок.

ГЕНДЕРНА РІВНІСТЬ

Гендер – соціокультурна кате­горія та колективні уявлення, за­вдяки яким біологічні відміннос­ті статей переводяться на мову со­ціальної та культурної диферен­ціації. Гендер має соціальний та правовий аспекти. Основою пра­вового статусу особистості є її фактичний соціальний статус, тобто реальний стан людини в суспільстві. Право вводить цей стан у законодавчі рамки. У соці­альному відношенні статус являє собою певну систему соціальних можливостей людини. Гендерна рівність є однією з ознак правової держави. Держава зобов’язана за­безпечувати дотримання прав лю­дини, передбачених міжнарод­ним законодавством.

На шляху до встановлення ген­дерної рівності в нашому суспіль­стві постають наступні чинники:

– стереотипи масової свідомос­ті, які й досі розглядають жінку як слабку істоту порівняно з чоло­віком, яка є другорядною в сус­пільному, політичному та еконо­мічному житті. Чоловіча ідеоло­гія є породженням тоталітарної системи, але виховання здатне змінити гендерну ментальність;

– кризова економічна ситуація (особливо безробіття, яке нерідко штовхає жінок на заробітчанство, призводячи до продажу жінок та подальшої сексуальної експлуатації);

– слаборозвинене гро­мадянське суспільство, в тому числі пасивність жіночих організацій та окремих жінок у відстою­ванні своїх законних прав та свобод.

Основними жіночими проблемами є домашнє насильство, проституція та торгівля жінками, нар­команія, відсутність по­слідовної державної полі­тики в цій сфері. Особли­вої гостроти набула про­блема сексуальних зазіхань, які вважаються нормою у відносинах між керівниками-чоловіками та підлеглими-жінками.

Чинне законодавство гарантує чоловікам та жінкам України рів­ні права та можливості. Але на­скільки вони реально допомага­ють жінкам відчути себе вільни­ми та рівними в політичній, куль­турній, соціальній, економічній сфері, у працевлаштуванні та по­всякденному житті?

Принцип гендерної рівності за­кріплений у Конституції України. Стаття 3 Конституції закріплює рівність чоловіків та жінок в усіх сферах життя. Окрім цього, гендер­ної рівності торкаються статті 21, 24, 51. Частина третя статті 24 Кон­ституції України безпосередньо присвячена подоланню дискримі­нації стосовно жінок в Україні.

Але за законодавством лише жінкам надається можливість по­єднувати працю з материнством. Чоловіки ж позбавлені такої мож­ливості. Такий підхід є характер­ною ілюстрацією формального розуміння принципу гендерної рівності.

Окрім цього, Україна ратифіку­вала Конвенцію про ліквідацію усіх форм дискримінації по відно­шенню до жінок (1979 р.), Конвен­цію №156 про працюючих із сімей­ними обов’язками, підсумкові до­кументи Всесвітньої конференції з прав людини (Відень, 1993 р.), Конвенцію про ліквідацію насиль­ства щодо жінок, Конвен­цію про громадян­ські та політичні права, Конвен­цію про соці­альні, еконо­мічні та культурні права (1976 р.).

Наскіль­ки ці норма­тивні акти вплинули на розвиток гендер­ної рівності в нашій країні? По-перше, вони носять виключно декларативний характер та не мають механізмів реалізації, тобто фінансових та ор­ганізаційних ресурсів для забезпе­чення зазначених зобов’язань. По-друге, громадянське суспільство в Україні на сьогодні, на жаль, не є силою, що здатна вплинути на гендерну ситуацію в країні.

Отже, законодавче закріплен­ня гендерної рівності не допомо­гло жінкам відчути себе більш рівноправними.

ВІД ДЕКЛАРАЦІЙ ДО РЕАЛІЙ

Реальне життя українських жі­нок ще далеке від ідеалів рівноправ’я. Найбільш відчутна гендерна нерівність у сфері праці та зайнятості, а також у сфері полі­тики. Прекрасна стать складає 53% населення країни, кількість жіно­чих організацій зростає, а жінок в органах влади стає все менше.

З розвитком у країні ринкових відносин жінки, як і всі громадя­ни, отримали можливість для від­криття власної справи. Частка жі­нок у загальній кількості підпри­ємців складає 30%. В основному, вони зайняті в малому та серед­ньому бізнесі. У великому бізнесі жінки – рідкість. Становлення жі­ночого бізнесу відбувається пере­важно за рахунок їхньої ініціати­ви, а не як результат дії спеціаль­них державних програм. Жіно­чий бізнес орієнтований здебіль­шого на роздрібну торгівлю, ме­дицину, культуру та науку. Соці­ологи стверджують, що жінки в бізнесі демонструють більшу схильність до компромісів у взаємодії з партнера­ми, більше врахо­вують моральні та етичні прин­ципи.

Але жінки-підприємці – лише незна­чна частина працюючих жінок. Серед найманих пра­цівників показ­ником дискриміна­ції є рівень заробітної плати. Загалом рівень жіно­чої заробітної плати становить 2/3 чоловічої. Гендерна нерівність в оплаті праці є прямим порушен­ням принципу рівної оплати за рівну працю. Майже в усіх галузях економіки жінки обіймають низь­кооплачувані посади. Всі ці роки на ринку праці простежується ще одна закономірність: чоловіки ви­тісняють жінок з перспективних, добре оплачуваних посад.

Відповідно до Конвенції про ліквідацію усіх форм дискриміна­ції щодо жінок, дискримінація ви­значається як «будь-яке розрізнен­ня, виняток або обмеження за озна­кою статі, спрямоване на ослаблен­ня чи зведення нанівець визнання, використання чи здійснення жін­ками, незалежно від їхнього сімей­ного стану, на підставі рівноправ­ності чоловіків та жінок, загально­людських прав та фундаменталь­них свобод у політичній, культур­ній, громадській та будь-якій ін­шій сфері» (стаття 1).

Адже дискримінація жінок має місце в економічній, політич­ній, культурній сферах нашого життя та особливо – в повсякден­ному житті. Однією з латентних проблем нашого суспільства є до­машнє насильство. Перша стаття Декларації про ліквідацію на­сильства щодо жінок (1993 р.) ви­значає це поняття, як «будь-яку дію насильства за статевою озна­кою, що завдає або може завдати фізичної, сексуальної чи психоло­гічної шкоди або страждання жін­ці, включаючи спроби подібних дій, обмеження чи позбавлення волі, що має місце в публічному чи приватному житті».

Традиційні стереотипи масової свідомості суттєво обмежують можливості кар’єрного зростання для жінок та негативно впливають на їх сімейні відносини, тільки-но вони досягають перших успіхів. При працевлаштуванні у жінок менше шансів, ніж у чоловіків, отримати вакантне місце. До того ж, нерідко роботодавець зазначає, що конкурс оголошується виключ­но для чоловіків. Чи є така позиція роботодавців виправданою? Так, дійсно, жінка може раптом піти в декретну відпустку, у відпустку з догляду за дитиною, але чоловіки частіше вживають спиртне, що від­бивається на виконанні ними службових обов’язків. У жінок і досі менше шансів, ніж у чоловіків просуватися кар’єрними сходами. Жінки, виконуючи однаковий, а іноді й більший, обсяг роботи по­рівняно з чоловіками, отримують меншу заробітну плату. Така оче­видна нерівність позицій жінок та чоловіків на ринку праці призвела до фемінізації бідності. Сьогодні кожна третя жінка має рівень дохо­дів, що дорівнює прожитковому рівню. Жінки становлять біль­шість серед найбільш соціально незахищених категорій громадян: пенсіонерів, безробітних, працюю­чих у бюджетній сфері. Скрутне матеріальне становище нерідко штовхає жінок на заробітчанство, вони їдуть, в основному нелегаль­но, за кордон, залишаючи малоліт­ніх дітей на своїх родичів, що не­рідко означає покинути напризво­ляще. Окрім того, як правило, наші співвітчизниці змушені перебува­ти за кордоном у нелегальному статусі і, таким чином, часто ста­ють об’єктом продажу та подаль­шої сексуальної експлуатації.

Отже, зміни у становищі жінок в Україні можливі лише за умови послідовної державної гендерної політики, і, звичайно, вагоме сло­во тут мають сказати профспілки, так, як це робить 3F у Данії.

Тетяна БЄЛЄНКІНА,

учасниця другої групи дансько-українського проекту

18.03.2017

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини