СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

Профспілки в Україні мають реформуватися

 Поряд із певними незначни­ми успіхами у країні значно більше проблем, які не ви­рішуються роками. Насам­перед – це низький рівень життя працюючих грома­дян, велика заборгованість із виплати зарплат, відплив за кордон робочої сили, ті­ньова економіка та ін.

Мирон ІВАНКІВ

голова Львівської облпрофорганізації працівників держустанов України

 Ми, профспілки, лише обговорюємо ці про­блеми, звертаємося для їх вирішення до владних структур, але, на жаль, глибоко не докопу­ємося до причин, які призводять до таких сумних наслідків, і хто винен у цьому. Ні влада, ні проф­спілки не враховують об’єктивних реалій постколоніально­го суспільства, того, що в ньому продовжують жити радянські соціалістичні стереотипи, світо­глядні поняття та оцінки.

Ці та багато інших причин і породжують такі наслідки.

В Україні з початку незалеж­ності панує неповага до законів, особливо у верхніх ешелонах влади, життя за поняттями й по­літичною доцільністю, тотальна корупція, спостерігаються вкрай негативні процеси деукраїніза­ції. За таких умов жодна громад­ська організація, у т. ч. проф­спілки, нормально розвиватися й працювати не може.

Єдиним успіхом профруху, але лише за формою, є підписан­ня Генугоди. Правда, користі від цього працюючим, через названі вище причини, вкрай мало.

Те саме стосується галузевих і регіональних угод. Зобов’язання, які містять ці документи, не підкріплені жодними кошта­ми. Рапортувати про зростання відсотків охоплення працюючих різними угодами й договорами – це обдурювати себе й спілчан. Мало користі й від колдоговорів, особливо у бюджетній сфері, у якій за останні роки коштів не вистачає на обов’язкові виплати, не кажучи вже про кошти на ре­алізацію колдоговорів.

Тривалий час Україна за рів­нем зарплати, а отже, і життя – на передостанньому місці в Єв­ропі, позаду нас лише Молдова. Сьогодні в Україні мінімальна зарплата на 30% нижча за про­житковий мінімум.

На початку незалежності наші економісти, соціологи, і, що важливо, фахівці країн Євро­пи оцінювали еконо­мічний потенціал України як найви­щий серед колишніх радянських респу­блік. Двадцять один рік в історичному ви­мірі – малий відрізок часу. Проте за цей час країни Східної Європи, прибалтій­ські народи суттєво випередили Україну за усіма по­казниками економічного й сус­пільного розвитку. У цих краї­нах розвивається національне виробництво, з року в рік зрос­тає ВВП, забезпечується зайня­тість населення. Сусідня Угор­щина у п’ять разів за кількістю населення і територією менша за Україну, проте має набагато більшу кількість виробничих підприємств. Чому? Відповідь частково знаходимо у словах ро­сійського письменника Михай­ла Веллера: «Наша держава (Ро­сія) обслуговує лише інтереси бізнесу олігархів. Їм Росія – ні велика, ні мала – не потрібна. Свої гроші вони зберігають «за бугром», їхні діти навчаються «за бугром», вони придбали не­рухомість «за бугром» і закін­чення свого життя вони не пов’язують із могилою в Росії».

Тож замисліться! Так кажуть про російських олігархів.

Щодо українських олігархів-космополітів вищесказане слід помножити принаймні на 100. Російські олігархи хоч розмов­ляють російською мовою, а наші не люблять Україну, її мову, культуру й народ. На найбільше багатство українців – на землю уже заглядають неситим оком.

Крім того, у країні панує то­тальна корупція, тіньова еконо­міка.

Не знаю, як в інших країнах, а у нас влада нав’язала профспіл­кам тезу, що ми з нею – соціаль­ні партнери. З цього приводу на­віть є відповідний закон. На­справді уряд разом із роботодав­цями і профспілки є природни­ми опонентами. Суб’єкти мо­жуть бути партнерами, у тому числі соціальними, якщо вони рівносильні й рівновеликі. Парт­нери, крім того, як правило, ма­ють спільний інтерес. А який спільний інтерес об’єднує трьох згаданих соцпартнерів? Відпо­відь очевидна – жодного. І за си­лою, й за іншими чинниками – вони не порівняльні.

Щоб урівноважитися з уря­дом і роботодавцями, необхідно створювати потужний страйко­вий фонд. Сьогодні ще є можли­вість його створити: первинки 3–5% своїх внесків дадуть до цього фонду, а реальним і по­тужним джерелом його створен­ня слід розглядати профспілко­ве майно. За нинішніх умов без­законня і жадібності олігархів, якщо завтра хтось із них забажає його придбати, зрозуміло, за без­цінь, то вкрай легко це зробить. Згадане майно служить обмеже­ному колу осіб, спілчани його не відчують. Тому варто продати це майно, а з отриманих коштів створити страйковий фонд. Ко­шти розмістити на депозит, відсотки ви­користовувати на ді­яльність апарату ФПУ, Президії і Ради ФПУ. Нині низові ланки не дадуть зго­ди на зміну пропо­рцій розподілу сум внесків на користь верхів. Унизу ка­жуть: «Спочатку за­хистіть наші соціально-економічні інтереси, а тоді отримаєте гроші».

Найефективніший спосіб за­хисту соціально-економічних ін­тересів людини праці є страйк, а страйк без страйкового фонду – практично неможливий. Отже, працювати є над чим.

Яким чином профспілки мо­жуть ефективно захищати соці­альні інтереси спілчан?

Профспілки не наділені командно-управлінськими пра­вами. А це означає: хоч би які рі­шення Президія, Рада ФПУ, ви­борні органи інших рівнів не ухвалили – конкретні, важливі – вони ні на що не впливають. Що робити? На засіданнях Ради, Президії, де розглядаються соці­ально значущі питання (пробле­ми), обов’язково мають бути при­сутні як мінімум заступник мі­ністра того міністерства, до ком­петенції якого належать питан­ня, які розглядаються, представ­ник Кабміну. Якщо рівень вибор­ного органу профспілки ниж­чий, то на його засіданні мають бути відповідні чиновники орга­нів державної влади, місцевого самоврядування.

І найголовніше.

Щодо проблеми, питання, які розглядаються на засіданнях ви­борних органів, необхідно дома­гатися прийняття відповідного рішення Кабміном, міністер­ством, колегією або головою ОДА, міською радою, міським головою.

І якщо такі рішення викону­ватимуться на користь людей, це буде означати, що профспіл­ки чогось домоглися. Іншого шляху немає.

Щодо засідань Рад ФПУ, ОПЛ, Центральних комітетів, їх президій.

Рада ФПУ – це по суті найви­щий рівень (після з’їзду) у проф­спілковій ієрархії. Виходячи з цього, засідання Ради ФПУ мало би бути знаковою подією в сус­пільному житті країни. На засі­дання Ради мала би прагнути по­трапити велика кількість пред­ставників ЗМІ. Також мали би бути присутніми представники влади, роботодавці. Але, як усі знають, нічого подібного не від­бувається. Тоді виникає запи­тання «А що це означає?». Як на мене, означає одне. Нікому не ці­каво, що обговорюють на цьому засіданні. А це критерій нашої значущості, нашого місця в сус­пільстві, нашого впливу на про­цеси, що в ньому відбуваються, це наш профспілковий автори­тет. І висновок. Якщо такого ста­новища не змінити, причому ра­дикально, профрух в Україні не має майбутнього.

Українські профспілки мають шанс розвалити олігархічний космополітичний режим і уві­йти в історію. Для цього нашим профспілкам нічого вигадувати не треба. Лише твердо, послідов­но й адекватно реагувати на дії влади й роботодавців.

Щодо ставлення до влади як такої. За визначенням філосо­фії: «Влада – це не суб’єкт, якого треба любити. Владу потрібно примушувати працювати на на­род і державу». Важливо, на мою думку, не доводити це примушу­вання до конфлікту, який за­вжди є руйнівною силою.

Ще одне важливе питання, яке, на мій погляд, є найважли­вішим, але профспілкам нав’язують думку, що це не ваше. Це питання стосовно захисту наці­ональних інтересів українців – народу, який роками виборював своє законне право на держав­ність, на свою історію, мову, культуру. В країні повним хо­дом відбувається процес деукра­їнізації в усіх сферах суспільно­го життя.

Неприйнятним є ухвалення ЗУ «Про засади державної мов­ної політики», підписання його Президентом України.

На жаль, серед профактиву, зокрема серед тих, хто обраний головами виборних профорга­нів, побутує, на моє переконан­ня, вкрай хибна думка: що захи­щати? В цьому випадку – рідну мову. Це не входить у сферу ді­яльності профспілок.

Виходить, що як профспілко­вий функціонер я зобов’язаний захищати соціальні права люди­ни, а коли вороги нищать мою ідентичність, мову, культуру, я повинен мовчати. Але ж це аб­сурд. Це означає, що така люди­на вже немає нічого святого: і не тільки національної гідності, а й людської.

Твердо переконаний, що ФПУ, її керівні органи, галузеві проф­спілки мають підтримати ЗУ «Про засади внутрішньої і зо­внішньої політики», який пріо­ритетним напрямом зовнішньої політики визначає забезпечення інтеграції України в європей­ський політичний, економічний і правовий простір для набуття членства в Євросоюзі. До речі, закон цей прийнято у 2010 році провладною більшістю.

Останнім часом влада прово­дить реформи в країні. Не за­вжди вони ефективні, проте на­магання щось змінити є. Проф­спілки, на жаль, незважаючи на радикальні зміни, які з часу ре­ферендуму про незалежність відбулись у державі, продовжу­ють свою діяльність як і двад­цять років тому. Отже, настав час замислитися і теж вдаватися до реформування.

07.03.2013

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини