СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

ІЗ ВИСНОВКУ НАУКОВО-ПРАКТИЧНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ ПРИ ІНСТИТУТІ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ІМ. В. М. КОРЕЦЬКОГО НАН УКРАЇНИ (СЕРПЕНЬ 2011 РОКУ)

«Аналізую­чи з точ­ки зору консти­туційних принципів майнові пре­тензії, які висувають орга­ни державної влади до Фе­дерації профспілок Укра­їни та її членських органі­зацій щодо майна, набуто­го в порядку правонаступ­ництва від Укрпрофради та Загальної конфедерації профспілок СРСР з поси­ланням на окремі нормативно-правові акти, слід зробити висновок, що такі претензії не відповідають вказаним принципам.

Так, приміром, у 1956 р. на підставі постанови Ради Міністрів УРСР № 433 «Про поліпшення роботи санаторіїв і будинків від­починку» від профспілок вилучались всі санаторії та будинки відпочинку, які були профспілковою влас­ністю, і передавались дер­жавним органам. У 1960 р. спостерігався зворотний рух. У зв’язку з неефектив­ним використанням цього майна Радою Міністрів УРСР була прийнята поста­нова № 606 «Про передачу профспілкам санаторіїв та будинків відпочинку Мі­ністерства охорони здоров’я УРСР», на підставі якого останнє було зобов’язане передати Україн­ській республіканській Раді профспілок санаторії та будинки відпочинку згідно з переліком».

****

«Як випливає з науко­вих досліджень, іще на першому етапі формуван­ня профспілкової системи СРСР у 1922–1937 pp. проф­спілки визнавались влас­никами належного їм майна.

Крім того, відповідно до ст. 8 Конституції Украї­ни, закони України пови­нні відповідати Конститу­ції. Якщо ж зазначений за­кон буде тлумачитись та­ким чином, що передане у відання профспілок майно інших суб’єктів права не є власністю перших, то це буде суперечити ст. 3 Кон­ституції, яка визнала, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість ді­яльності держави. Остан­ня, як зазначив Конститу­ційний Суд України у сво­єму рішенні від 18.10.2000 р. (справа № 136/2000), при регулюванні суспільних відносин за участю проф­спілок повинна це здій­снювати тією мірою, якою необхідно для забезпечен­ня представництва і захис­ту інтересів трудівників, успішного функціонуван­ня профспілок. Позбавлен­ня профспілок їх майна буде прямим порушенням зазначеного принципу».

****

«Із звернення на прове­дення науково-правової експертизи вбачається, що у якості підстав для висування претензій до профспілок органами дер­жавної влади України ви­користовуються положен­ня ЗУ «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкуван­ня, що розташовані на те­риторії України» від 10 ве­ресня 1991 p., Постанови Верховної Ради України від 10 квітня 1992 р. та від 4 лютого 1994 р. З цього приводу необхідно звер­нути увагу на таке.

У теорії права аксіома­тичним є положення щодо визначення меж дії нормативно-правових ак­тів залежно від часу (час набуття їх чинності та припинення), кола осіб, на яких вони поширюються, та території (простору) їх дії. За звичайним прави­лом нормативно-правові акти не мають зворотної сили. Це положення закрі­плено у Конституції Укра­їни (ст. 58). Протилежні випадки, коли законодав­чі акти мають зворотну силу, розглядаються тео­рією та практикою як ви­няток. Зазвичай це відбу­вається у випадку, коли мова йде про пом’якшення юридичної відповідаль­ності особи.

Розглядаючи з зазначе­ної точки зору Закон Укра­їни «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкуван­ня, що розташовані на те­риторії України» слід зро­бити висновок, що його дія поширюється на пра­вовідносини, які виникли після його прийняття, оскільки відсутня вказів­ка про його зворотну силу. Так, зокрема у ст. 10 Зако­ну зафіксовано, що остан­ній набирає чинності з дня прийняття, тобто 10 вересня 1991 року.

У ст. 1 зазначеного За­кону йдеться про те, що майно та фінансові ресур­си підприємств, установ та організацій та інших об’єктів союзного підпо­рядкування, розташова­них на території України, є державною власністю. Зазначена норма закону не може поширюватись на профспілки України та їх майно, оскільки ще у жов­тні 1990 р. на Установчому з’їзді незалежних профспі­лок України була проголо­шена незалежність проф­спілок України від дер­жавних і господарських органів СРСР та УРСР, за­тверджене Положення про Федерацію незалежних профспілок, яким було ви­значено її правовий ста­тус як незалежної органі­зації та визначено, що вона стала правонаступ­ником Української респу­бліканської ради профспі­лок (ст.ст. 2, 26).

Таким чином, на мо­мент набуття чинності За­кону України «Про підпри­ємства, установи та орга­нізації союзного підпоряд­кування, що розташовані на території України» – 10 вересня 1991 р. ФПУ як пра­вонаступник Української республіканської ради профспілок та їх майно не були об’єктами союзного підпорядкування, а тому не могли стати державною власністю. Тобто за колом осіб, щодо яких діяв вище­зазначений закон, він не поширювався на Федера­цію незалежних профспі­лок України.

Не могло стати держав­ною власністю майно українських профспілок також з причини проголо­шення у Декларації про державний суверенітет України обов’язку ново­створеної української дер­жави забезпечувати за­хист усіх форм власності (розділ 6), однією з яких, згідно Конституції Украї­ни 1978 p., була профспіл­кова власність (ст. 10)».

****

«Таким чином, узагаль­нюючи все вищенаведене, можна зробити висновок, що в органів держави як з точки зору верховенства права, так і з точки зору дотримання принципу за­конності немає правових підстав для висування майнових претензій до Фе­дерації профспілок Украї­ни та її членських органі­зацій щодо майна, набуто­го у порядку правонаступ­ництва від Укрпрофради та Загальної конфедерації профспілок СРСР.

І більш того. Як зазна­чалося раніше, з розпадом Радянського Союзу та змі­ною економічної системи в Україні відбулась інди­відуалізація власності в межах існуючих тоді форм: державної, колгоспнокооперативної та профспілкової і власності громадських організацій. І спроби позбавлення власності одного з колиш­ніх суб’єктів, зокрема профспілок, можуть бути ідентифіковані лише як її націоналізація (примусо­ве відчуження), що з огля­ду на ст. 41 Конституції України передбачає попе­реднє і повне відшкоду­вання її вартості. Але за­значене буде порушенням численних міжнародних конвенцій, які гаранту­ють профспілкам свободу діяльності, що, в свою чер­гу, означатиме порушен­ня державною владою України взятого на себе зобов’язання утримува­тись від будь-якого втру­чання, здатного обмежи­ти це право профспілок або перешкоджати його законному здійсненню (ст. 3 Конвенції про свобо­ду асоціацій та захист права на об’єднання)».

ІЗ НАУКОВО-ПРАВОВОГО ВИСНОВКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЮРИДИЧНОЇ АКАДЕМІЇ ІМЕНІ ЯРОСЛАВА МУДРОГО (травень 2007 року)

Будучи власни­ком, ФПУ згідно зі ст. 319 та 320 ЦК вправі вико­ристовувати своє майно на власний розсуд, у тому числі для здійснення під­приємницької діяльності. Наслідком реалізації цьо­го права стало створення в 1991 p. AT «Укрпрофоздоровниця» та AT «Укрпрофтур», до яких ФПУ було передано майно.

Не зважаючи на це, Укра­їнська держава продо­вжує не визнавати за ФПУ права власності, а тому – неправомірність розпоря­дження майном колишніх загальносоюзних громад­ських організацій (проф­спілок). У Законі «Про мо­раторій...» при цьому вка­зується, що це майно ство­рене протягом багатьох років за рахунок засобів держави, підприємств і трудящих. Очевидно, ця фраза свідчить про відне­сення спірного майна до державної власності.

По-перше, дер­жава порушує су­дові рішення. І  такі її дії є не­правомірними.

По-друге, державі слід до­вести, що профспілки СРСР не мали права власності на своє майно, котре продо­вжувало залишатися в дер­жавній власності, не зва­жаючи на те, що воно пе­редавалося профспілкам.

По-третє, це доведення має відбуватися в судово­му порядку, оскільки має місце спір про право. Втім, судовий порядок вже ви­черпав себе, і були при­йняті відповідні рішення, про які йшлося вище.

По-четверте, метою при­йняття Закону «Про мора­торій...» є ще одна спроба довести наявність у дер­жави права на майно профспілок колишнього СРСР, задля чого держава вважає за можливе нехту­вати рішеннями судів і встановити це право за допомогою КМУ, тобто свого ж державного орга­ну, який зобов’язаний для цього створити робочу комісію, що фактично при­речена вже тепер прийня­ти те рішення, яке вважає правильним держава.

Це свідчить про те, що які б рішення і коли б не при­ймали суди, держава вва­жає вправі їх не визнавати і не виконувати.

По-п’яте, вище були наве­дені формальні підстави для розуміння Закону «Про мораторій...» як не­правового. Їх абсолютно достатньо для висловле­ного твердження.

Профспілки хоч і є власниками, але майно, що їм належить, вико­ристовується для такого широкого загалу, який майже дорівнює поняттю український народ. Що державна власність пода­ється з політикотеоретичних засад як загально­народна, що власність профспілок не багато уступає цьому розумінню. Різниця в тому, що дер­жавною власністю управ­ляють державні органи, а власністю профспілок – їхні органи. Втім, від цього сутність і призначення останньої не змінюються – вона обслуговує те ши­роке коло осіб, які вико­ристовують профспілкове майно за призначенням – відпочивають, лікуються тощо. Тому стверджувати, що це майно створювало­ся всіма трудящими, а ви­користовується невелич­ким колом – навряд чи ві­рно. Інша справа – кому належать надходження від цього використання.

Українська дер­жава своїми ді­ями щодо проф­спілкового май­на та до майна акціонер­них товариств, яким воно було передане, фактично не дотримується цих при­писів цивільних законів. Вона діє в цивільних пра­вовідносинах як владний суб’єкт, що порушує зазна­чені норми. Крім того, сво­їми діями вона порушує ст.14 ЦПК, якою встанов­люється обов’язковість су­дових рішень.

Держава не вправі втручати­ся у здійснення власником своїх прав. Майно українських профспілок, в тому числі передане ними до статут­них капіталів акціонерних товариств, що було визна­но правомірним в судово­му порядку, державі не належить, а значить, й ін­вентаризувати його дер­жава не вправі…

В цілому таке становище не може вважатися при­йнятним для держави, яка вважає себе правовою.

17.09.2011

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини