Чорнобиль: трагедія і подвиг. Місія профспілок
Чверть століття тому, а саме 26
квітня 1986 року, о першій годині двадцять три хвилини сорок вісім секунд
історія нашої держави, та й світу в цілому, розділилася на «до» і «після»
вибуху на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції. Будівля
реактора була практично зруйнована, з труби виривався стовп чорно-зеленого
вогню – аж гудів, як згадували очевидці. Рівень радіації був такий потужний, що
прилади зашкалювали…
Ця аварія стала новим етапом вiдлiку в історії
нашої держави. Історії жертв, хвороб і сліз, що випали на долю мільйонів. Однак
це ще й історія мужності, безстрашності, готовності прийти на допомогу, в якій
немає місця байдужості. Вже з перших годин у надекстремальних умовах наші спiввiтчизники
без вагань вступили у боротьбу з атомом. Кожний виконував свою роботу: одні –
гасили пожежу, несли щоденні небезпечні вахти біля розпеченого реактора, очищали
вiд радiацiї поля, сади й будівлі. Інші допомагали рятуватися постраждалим від
грізного й невидимого ворога. Однак мало хто знає, що одними з перших до лав рятівників
людських життів стали профспілки. Про це – у розповідях людей, які доклали всіх
зусиль, аби надати допомогу оперативно й без зволікань.
УКРПРОФРАДА І
АТОМ
МИХАЙЛО СЄЛІХОВ,
керівник
виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України (1986–2001):
– Спогади про події 25-річної давнини пройшли через душу і серце та відгукуються
болем, коли згадую людей, яким Чорнобиль укоротив віку.
«Люде! Не відводьте очей від
Чорнобильської катастрофи, бо її жахливі промені просякли усе людство: кого
радіацією, а кого – небувалими переляками. Вона ще дуже довго сидітиме у кожному
з нас і наших нащадках…» – такими словами розпочинається книга «25 років
віч-на-віч з Чорнобилем» Олега Гусєва. Щодо профспілок, то вони не лише не
відвели очей, а й одними з перших простягнули руку допомоги постраждалим.
Коли говорити про Чорнобильську трагедію, безперечно, насамперед треба
відзначити героїв-пожежників, їхній подвиг у перші години катастрофи. Вогнеборці
ціною власного життя зробили все для приборкання палаючого атомного монстра.
Перші кілька днів люди навіть не знали реального стану справ і ступеня
небезпеки, в той час як із союзних інстанцій лунали команди: «Не нагнітати!».
Однак ми розуміли всю гостроту проблеми, що вимагала негайних дій, і передусім
– порятунку людей, які опинилися в епіцентрі подій. Тож профспілки України з
перших днів активно включилися в роботу з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Уже
26 квітня на місце виїхала бригада профпрацівників для вивчення реального стану
справ з метою координації робіт з евакуації.
Величезну організаційну роботу проводили працівники відділу з лікування,
оздоровлення постраждалих, особливо – дітей. Їм віддали найкращі оздоровниці,
санаторії-профілакторії, турбази, піонерські табори. Усі витрати взяли на себе
профспілки – через соціальне страхування. За гроші соцстраху купували навіть
постільну білизну, пелюшки, сорочки та нічні горщики для немовлят, дитячі
коляски, «зашивали» балкони для безпеки в оздоровницях, аби діти не випали з
них. Тільки в перший день евакуації, 27 квітня, у профспілкових оздоровницях
було розміщено 9 тис. матерів із дітьми. А вже через два тижні після аварії
достроково були підготовлені до прийому школярів усі піонерські табори, куди, перервавши
навчання у школах, організовано вивезли близько 10 тисяч дітей, причому – на
все літо. Загалом було підготовлено понад 800 профспілкових оздоровниць та
піонерських таборів для більш ніж 529 тисяч постраждалих.
Надзвичайно велику роботу проводила Київська обласна рада профспілок, яку
очолював Михайло Шевель.
Вагітні жінки були розміщені у Ворзелі, що на Київщині. Тут одразу ж почав
функціонувати пологовий будинок. Цікаво, що за пропозицією Укрпрофради було вирішено
питання про збереження за евакуйованими жінками, які мають дітей дошкільного
віку, середньомісячної зарплати і безперервного трудового стажу до моменту
повернення на місце проживання та отримання роботи.
Слід наголосити, що таке масове переміщення людей, їхній відпочинок і лікування
профспілки організували за власні кошти. Евакуація, дезактивація, відкриття
спеціалізованих відділень у лікарнях, вирішення побутових питань – усім цим
займалась Укрпрофрада. Будинок профспілок тоді нагадував мурашник. Саме туди приходили
люди, бо знали, що одержать конкретну допомогу.
Пригадую жінку, яка прийшла у домашніх капцях та халаті і з
невеличкою торбиною в руках. Це були всі її пожитки, навіть документів не мала.
Допомогу в таких випадках надавали блискавично. Профспілки України з перших
днів трагедії стали штабом вирішення всіх соціальних питань і проблем,
пов’язаних із ліквідаторами та потерпілими від аварії на ЧАЕС.
Рівно через три місяці після трагедії Укрпрофрада спільно з Радою міністрів
УРСР прийняли постанову «Про порядок забезпечення житлом населення,
евакуйованого із зони Чорнобильської АЕС», у якій керівникам областей
республіки були визначені завдання щодо будівництва квартир для постраждалих. Унаслідок
реалізації цієї програми житло одержали 40 тисяч родин.
Невдовзі у профспілках був створений спеціальний Чорнобильський відділ,
який займався питаннями оздоровлення та лікування евакуйованих із зони, а також
вирішенням їхніх житлово-побутових проблем. Керівники відділу, Анатолій
Костенко та Ігор Чумаченко, чемоданами возили з усього Радянського Союзу
путівки, які у встановленому порядку видавали потерпілим та ліквідаторам.
Ми отримували безліч скарг від хворих із невстановленими діагнозами, переважно
із записом «вегетосудинна дистонія», що не давало права на складання акта за
формою Н-1. Тобто не було підстав для додаткових виплат, не можна було
встановити інвалідність і згодом оформити пенсію. Наші довірені лікарі вивчали
це питання спільно з представниками Мінатому та входили до складу урядової
комісії, рішенням якої і було узаконено діагноз «променева хвороба». На той час
апаратури, необхідної для встановлення цього діагнозу, не було. Тож ми
ініціювали створення загальної чорнобильської ВТЕК та низки обласних
аналогічних центрів.
Тоді профспілки мали величезні фінансові можливості, які давали змогу проводити
таку масштабну роботу.
БЕЗ
БЮРОКРАТИЧНИХ ЗВОЛІКАНЬ
ОЛЕКСІЙ ГУДИМ,
керівник фінансового
управління – головний бухгалтер ФПУ:
–
Всесоюзна центральна рада
професійних спілок та Укрпрофрада не могли лишитися осторонь трагедії. Ми не мали
на це ні морального, ні професійного права. 28 квітня 1986 року. Понеділок. Минала
третя моторошна ніч після аварії на ЧАЕС. Країна прокидалася від сну, а в Укрпрофраді
оперативно приймалися надважливі рішення. Так, із резерву Української республіканської
ради профспілок на матеріальну допомогу постраждалим унаслідок аварії було
виділено 300 тисяч карбованців. Наступного місяця – іще 390 тисяч з цією метою
та 2 млн 85 тис. на придбання одягу та взуття для дітей у піонерських таборах. Упродовж
червня було виділено коштів на загальну суму 1 млн 735 тис. 500 крб, зокрема на
дотації на утримання піонерських таборів, витрати на вивезення дітей із зони
аварії та на придбання форми та інвентарю для ліквідаторів аварії. Не
припинялося фінансування і в наступні місяці: виділялися гроші на придбання
одягу та взуття для дітей, які мешкали у піонерському таборі «Юний ленінець»,
на забезпечення речами та всім необхідним евакуйованих батьків із малечею в оздоровницях
республіки. Також за профспілкові кошти було придбано обладнання для дитячої
клінічної лікарні № 14 м.
Києва та санаторію «Рай-Оленівка», де лікувалися хворі, які брали участь у
ліквідації наслідків аварії. Загалом за 1986 рік Укрпрофрада на допомогу
постраждалим від аварії
на ЧАЕС та
ліквідаторам її наслідків виділила понад 15 млн 459 тис. 700 крб. Це лише за
вісім місяців!
Для порівняння, у 1986 році на валютній біржі долар коштував 80 копійок.
Тобто, за тогочасними підрахунками, ця сума становила більш ніж 19 млн 324 тис.
американських доларів. Якби гроші виділялися сьогодні, то сума становила б
понад 154,5 мільйона гривень.
У наступні роки робота тривала, але у дещо іншому напрямі. Дуже гостро
постало житлове питання. Тож держава розпочала зводити житло для потерпілих.
Вражає, наскільки оперативно спрацювало керівництво профспілок. От візьмемо
конкретний епізод. У середині червня 1986 року до Києва із робочим візитом
прибув голова Всесоюзної центральної ради професійних спілок Степан Шалаєв. Разом
з головою Укрпрофради Віталієм Сологубом він облетів на вертольоті кратер
радіаційного вулкана та прилеглі до нього території. Побачивши на власні очі
страшні картини трагедії, алгоритм подальших дій був розроблений невідкладно,
без бюрократичних зволікань. Одразу після приземлення в аеропорту «Жуляни»
керівники Всесоюзної та Української профспілкових рад приймають рішення щомісячно
виділяти 30–45 тис. крб на «виконання робіт, пов’язаних із ліквідацією аварії
на Чорнобильській атомній електростанції, запобіганням забрудненню
навколишнього середовища, забезпеченням негайних постачань необхідних
матеріалів та обладнання, у яких зайняті трудові колективи багатьох союзних
республік, різних галузей народного господарства» (витяг із документа,
підписаного Віталієм Сологубом з візою «узгоджено» Степана Шалаєва за 13 червня
1986 року).
Варто зазначити, що допомога спілчан не обмежувалася лише виділенням
коштів.
Для організації перевезення,
розміщення та обслуговування переселених із Зони відчуження потрібно було
залучити потужний людський ресурс. У цьому напрямі профспілками здійснено
грандіозну роботу, оскільки було організовано перевезення та розселення людей у
піонерські табори всіх областей України (за винятком Київської, Житомирської та
Чернігівської), а також до Підмосков’я, Молдови, Грузії та тодішньої Югославії.
З усіх приміських станцій Києва, а саме Тетерева, Ворзеля, Ірпеня ешелонами,
потяг за потягом, відправлялися діти з батьками. А це більше сотні тисяч
мешканців. Тільки-но уявіть собі! Людей автобусами підвозили до залізничних
станцій, видавали бутильовану воду, сухий пайок – і в дорогу. Їх також потрібно
було супроводжувати, забезпечити медичною допомогою.
Це була дійсно масштабна солідарна підтримка і надання допомоги потерпілим!
Низький уклін за це всім тим, хто не лишився в своїй байдужості осторонь
людської трагедії, зокрема Олександру Єфіменку, Володимиру Кулику, Анатолію
Костенку, Ігорю Чумаченку, Віталію Долі, Леоніду Телятникову. Цей список можна
продовжувати і продовжувати. Особливо варто згадати Віталія Сологуба. Пригадую
слова, викарбувані на його скромній могилі на Байковому кладовищі: «Його серце
віддане людям». Глибокий зміст закладено в них».
ЧЕРЕЗ ДУШІ І
РУКИ
ОЛЕКСІЙ ЛИЧ,
заступник голови ЦК Атомпрофспілки:
«1992–2002 роки, коли я очолював профспілкову організацію ЧАЕС, були не з
легких. Зміна майже 90% персоналу Чорнобильської АЕС у зв’язку з переїздом до
Славутича (багато працівників побажали залишитись у Києві), навчання нових
співробітників, забезпечення усім необхідним мешканців-новоселів, мораторій на
будівництво нових атомних електростанцій, і, власне, найгостріший момент –
закриття Чорнобильської АЕС.
2000–2001 роки – період дуже великої заборгованості із заробітної плати
працівникам ЧАЕС. Але ми не сиділи склавши руки. Завдяки проведеним акціям
протесту, пікетуванню Кабміну, ході по Хрещатику, встановленню наметових
містечок у містах – супутниках атомних електростанцій нам вдалося погасити
заборгованість за рахунок коштів, які спрямовувались у фонд оплати праці всього
персоналу «Енергоатому», в складі якого перебувала Чорнобильська АЕС. Це була
перша вагома перемога, яку одержали завдяки згуртованим діям профспілок. Також
була повністю погашена заборгованість перед ЧАЕС за відпущену електроенергію –
вперше в Україні. Варто зазначити, що і на сьогодні НАЕК «Енергоатом» страждає
від того, що оптовий ринок електроенергії має майже семимільярдний борг перед
атомною енергетикою.
Наступний важливий крок – профспілки виступили ініціатором програм, що
передбачали потужний соціальний захист людей, які втрачали роботу в зв’язку із
закриттям ЧАЕС. Звісно, проблеми невиконання програм існували й існують
дотепер, але ж є і документи, на які можна посилатись, захищаючи права та
інтереси людей.
Ще один вартий уваги момент: на профспілковому обліку перебувають 180
людей, які перенесли гостру променеву хворобу, та вдів загиблих від неї, яких
держава залишила віч-на-віч з існуючими проблемами. Ідеться про Міжнародну
громадську організацію інвалідів ЧАЕС під назвою «Промінь 5-2». До її складу, в
основному, ввійшли п’ята зміна, яка працювала на ЧАЕС у момент аварії, а також
друга, яка її змінила. Фактично на їхні плечі лягли усі проблеми забезпечення
протиаварійного захисту Чорнобильської АЕС. Також ми допомагаємо з лікуванням
та оздоровленням інвалідам – колишнім працівникам ЧАЕС, які проживають у Києві.
Це близько 600 осіб, дещо більше їх, 620 ветеранів ЧАЕС та учасників ліквідації
аварії, мешкають у Славутичі. Така потужна армія, якщо не рахувати тих
працівників, які до сьогодні працюють на об’єктах атомної енергетики, наразі
перебуває на профспілковому обліку в Атомпрофспілці.
Найболючіші їхні проблеми, що потребують негайного вирішення, – це
насамперед забезпечення лікування в зв’язку з погіршенням стану здоров’я.
Зокрема, тільки цьогоріч ми одержали звернень про допомогу на загальну суму понад
5 млн гривень. Прикро констатувати цей факт, але державні програми не працюють,
незважаючи на те, що маємо достатньо потужне законодавство, яке захищає права
та інтереси цих людей. Тому ми, державне підприємство НАЕК «Енергоатом» та
профспілковий комітет, взяли на себе частину зобов’язань держави. Наразі нам
вдається відсотків на шістдесят вирішувати ці питання, але ж страшно подумати,
що сорок відсотків ми не в змозі забезпечити допомогою, і людей до життя вже не
повернути... Це найбільший тягар, адже зобов’язалися допомагати усім, а
ресурсів не вистачає. Координація зусиль з державою зайвою б не була.
Питання ще й у тому, що хоча атомна енергетика – потужна галузь економіки,
але нормативні документи забороняють нам надавати благодійну допомогу. Ми навіть
готові взяти частину коштів, які виділяються для працівників, щоб максимально
забезпечити хворих усім необхідним, але у нас зв’язані руки».
ЧОРНОБИЛЬ НЕ МАЄ
МИНУЛОГО ЧАСУ
ОЛЕКСАНДР ЗЄЛЄНЦОВ,
президент
Міжнародної громадської організації «Промінь 5-2», під час аварії працював
старшим оператором реакторного цеху четвертого енергоблоку:
«Коли вибухнув четвертий реактор, то, виконуючи свої безпосередні
обов’язки, найбільший удар прийняли на себе персонал станції, пожежники й
охоронці внутрішніх військ. Саме ці люди й
одержали шалені дози радіації, що спричинили гостру променеву хворобу. На той
момент тих, хто «піймав промінь», було 234 людини. Вони не злякалися, серед них
не було жодного дезертира. Навпаки, люди піднімалися серед ночі, їхали на ЧАЕС
і боролися з атомом. На час вибуху на чергуванні перебувала п’ята зміна
працівників ЧАЕС, які фактично «згоріли» вже за годину-дві. Страшні речі
відбувалися: люди втрачали свідомість, їхні обличчя опухали, не припинялося
блювання. Їх потрібно було негайно замінити. Друга зміна мала прибути на роботу
лише о 8-й ранку, однак оперативний персонал почали викликати негайно. Особисто
мені «випала честь» стати до роботи о 3-й годині. Ви, напевно, чули про
похованого під завалами Валерія Ходемчука? Я вийшов йому на заміну...
Пропрацював до 11-ї години ранку 26 квітня. Так і потрапив до числа тих
«щасливців», кому встановили діагноз гострої променевої хвороби. Однак, уже за
три місяці, в серпні 86-го знову пристав до лав атомників і був там доти, доки
здоров’я дозволяло.
Часто журналісти запитують про те, чи усвідомлювали ми небезпеку, якій
наражали себе на ЧАЕС. Я завжди з гумором відповідаю на це запитання. Мовляв,
ми ж не на макаронній фабриці працювали, звичайно, що все чудово розуміли. То
був час, коли потрібно було діяти без вагань. Люди здійснювали неможливі
вчинки. Серед них – Олександр Леличенко, який запобіг водневому вибуху на ЧАЕС
ціною власного життя. Одержавши шалену дозу радіації – близько тисячі рентгенів
та здобувши радіоактивні опіки, він загинув 5 травня. До речі, він єдиний із
чорнобильців, хто удостоєний звання «Герой України».
Пригадується картина 26 квітня у Прип’яті: вулицями ходять хімвійська,
міліція вдягнена у костюми хімічного захисту, БТРи стоять, а поряд продають
квас, проїжджає весільний кортеж, діти на перерву вибігають зі школи... Місто
жило так, наче нічого й не сталося. Евакуація розпочалася лише наступного дня.
Загалом членів нашої організації, тобто людей, яким встановлено діагноз
гострої променевої хвороби, нараховується 250. 16 останніх додалися до списку в
травні. Це були пожежники, які відкачували брудну воду з-під реактора 5 травня
та гасили пожежу між третім та четвертим енергоблоком, що виникла всередині
травня 1986-го.
На сьогодні кількість членів «Промінь 5-2» становить 160 людей. І, на жаль,
із кожним роком, нас стає все менше і менше...
Увесь час після створення організації ми намагалися внести зміни до
законодавства, виділивши в окрему категорію тих, хто має гостру променеву
хворобу, однак усі наші зусилля виявляються марними.
Хотів би подякувати особисто Олексію Васильовичу Личу, з яким «Промінь 5-2»
іде пліч-о-пліч усе життя. Людина з діагнозом гострої променевої хвороби має в
своєму арсеналі п’ять-шість патологій, тому відчуває життєво необхідну потребу
в цілому спектрі медичних послуг. Спілчани забезпечують виділення коштів на
дорогі операції та лікування, безкоштовне оздоровлення в санаторіях
Атомпрофоздоровниці «Гірський» та «Прикарпаття». Від Атомпрофспілки ми
одержуємо колосальну допомогу, завдячуючи якій, у прямому сенсі слова, живемо».
21.04.2011
Олена ОВЕРЧУК, «ПВ»
|
