ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

Від тотальної несправедливості до соціальної справедливості

Президент України Петро Порошенко підписав Указ «Про вшанування подви­гу учасників Революції гідності та увічнення пам’яті Героїв Небес­ної Сотні». Докумен­том встановлено що­річне відзначення 20 лютого Дня Героїв Не­бесної Сотні – на знак вшанування відваги, сили духу і стійкості громадян, які віддали своє життя під час Ре­волюції гідності (листо­пад 2013 року – лютий 2014 року), захищаючи ідеали демократії, від­стоюючи права і свобо­ди людини, європей­ське майбутнє України. Символічно, що саме цього дня світова спільнота відзначає Всесвітній день соці­альної справедливості – власне, того ж, за що і боровся Майдан.

Увечері 21 листопада 2013 року українці зібралися під мо­нументом Незалежності. Вдя­глися тепло, взяли парасоль­ки, чай, каву, гарний настрій та друзів – саме так звучав заклик вийти на Майдан у соціальній мережі від одного з тепер уже депутатів Верховної Ради Украї­ни, який і зібрав перших протес­тувальників під стелою. Люди вийшли на Майдан і висловили прагнення жити в правовій де­мократичній державі, яка спо­відує і прагне до європейських цінностей, де на першому місці – права і свободи людини.

30 листопада на київському майдані Незалежності стався безпрецедентний випадок, що сколихнув та обурив громадян нашої країни – бійці підрозділу міліції особливого призначен­ня «Беркут» силоміць розігнали і побили учасників мирної акції протесту, що правомірно висту­пали проти рішення уряду зупинити підго­товку до підписання Угоди про асоціацію з Європейським Со­юзом. Проте, зупини­ти наростання протес­ту мирних учасників акції методами заля­кування та кийками не вдалося. Навпаки, кількість обурених, що виступили проти силового розгону мі­тингу, збільшувалася з кожною годиною. Надвечір на Михайлівській площі столиці зібралися десятки тисяч людей, які запалювали свічки на знак мирних намірів та рішучого протесту проти методів насил­ля та жорстокості. Наступного дня, 1 грудня, близько мільйо­на небайдужих взяли участь у Народному віче, що відбулося в центрі Києва, на якому було заявлено протест проти влади і застосування сили правоохо­ронними органами щодо мітин­гувальників, з вимогами відсто­ронення від виконання повнова­жень та притягнення усіх вину­ватців до відповідальності.

Акції непокори ширилися всією країною, люди підіймали­ся на захист своїх прав і свобод.

Будинок профспілок став прес-центром і штабом сил опо­ру і протестуючих проти дій влади. З перших днів запрацю­вала робоча група із співпраці з міжнародними представни­ками, яким відкривалась прав­да про акції протесту, а не око­замилювальна інформація від влади. Кабінети та коридори стали місцями збору активіс­тів, підготовки акцій, місцями проживання, обігріву, харчу­вання, отримання медичної до­помоги і ночівлі для мітингу­вальників, які брали участь у Революції гідності. Системно й оперативно проводилися прес-конференції та брифінги, що наживо транслювали­ся в усі куточки зем­ної кулі – світ із пер­ших вуст дізнавався про події на Майдані від безпосередніх його учасників прямісінько з місця подій.

Близько трьох міся­ців країна жила в три­вожному очікуванні, у форматі постійних протистоянь. Трагіч­ну розв’язку приніс лютий. Небесна Сотня, тисячі поранених і сотні зни­клих безвісти – таку страшну ціну заплатили українці за очи­щення і перезавантаження вла­ди в Україні в надії на демокра­тію і справедливість, гідне жит­тя у власній країні.

Під час найбуремніших та найкривавіших днів Революції гідності, в ніч з 18 на 19 лютого, в Будинку спілок сталася масш­табна пожежа, і головна проф­спілкова будівля зазнала зна­чних руйнувань. ФПУ лишилася без даху над головою. Втратили свої робочі місця апарат ФПУ, центральні органи всеукраїн­ських профспілок, Київської міської та Київської обласної рад профспілок – понад тися­ча працівників. Від того часу спілчани вже рік працюють над тим, щоб Будинок профспілок постав у первозданному вигля­ді до 25-ї річниці Незалежності України, у 2016 році.

БУДИНОК ПРОФСПІЛОК СТАВ ФОРПОСТОМ, ФОРТЕЦЕЮ БОРЦІВ ЗА ЄВРОПЕЙСЬКУ УКРАЇНУ

Євген Драп’ятий, заступник Голови Федерації професійних спілок України, який під час Революції гідності від ФПУ був відповідальним за узгоджені спільні дії з учасниками Євро­майдану, які перебували в Бу­динку спілок, поділився з «ПВ» думками і спогадами про ті бу­ремні місяці:

«21 листопада відзначаєть­ся день Архистратига Михаїла, тобто релігійний день ушану­вання боротьби добра із злом. Архистратиг Михаїл виступив проти диявола, сил зла, розру­хи, несправедливості, зверх­ності. Тобто всі святкування, пов’язані з перемогою добра над злом, відзначаються 21 листопа­да. Є знаковим, що саме цього дня – 21 листопада 2013 року від­булася перша акція проти вла­ди через те, що вона знехтува­ла вибором українського наро­ду жити за європейськими цін­ностями.

Весь процес становлення України з 1991 року, прагнення віднайти європейську модель, повернутися в європейську сім’ю й по сьогодні показує, що народ хоче жити за тими циві­лізованими правилами, за яки­ми живе більшість країн, де по­вага до людини, особистості та закону є найбільшою цінністю. У нас же, навпаки, «система-влада» – понад усе. Система, яку отримала Незалежна Україна, цей рудимент, залишений від комуністичної спадщини, по­родила найгірші суспільні від­носини, в яких збереглася тен­денція комуністичної брехні, корупції, облуди і неправди. Ті країни, які з нами були в тому «концтаборі» – країни Прибал­тики, Польща, Чехія вже піш­ли далеко вперед, натомість ми застрягли в багні обіцянок, а не реального економічного розви­тку і поваги до людини. Саме проти влади зверхності – сата­ни і виступив Архистратиг Ми­хаїл, який, мабуть, неспроста є покровителем Києва.

На початку Революції гід­ності, 21 листопада, люди ви­словлювали еволюційне праг­нення до самоповаги, яке з ча­сом переросло в революційне, адже нас не чули, з нами не хо­тіли сідати за стіл переговорів, з нами не хотіли рахуватися. А якщо нас не чують, якщо нас зневажають, ми маємо вдатися до більш радикальних засобів. Усі ми були свідками того, коли 1 грудня мільйонний Київ вий­шов на майдани, площі, і люди заявили, що не розійдуться, до­поки їх не буде почуто, і доки не зрозуміють, що ми – громадян­ське суспільство, і маємо право на інакше життя.

Усе це відбувалося в середовищі нашого профспілкового центру. Люди до Будинку проф­спілок зайшли 1 грудня. У залі засідань Президії ФПУ відбува­лися зустрічі послів і консулів. Це дало змогу повести Майдан правовим руслом, відповідно до норм міжнародного права, що дуже дратувало владу. Те, що наші членські організації 2 груд­ня дали добро, й було підписано угоду між народним депутатом Степаном Кубівим і ФПУ про пе­ребування і розміщення учасни­ ків акції протесту в нашому при­міщенні, дало основу для пра­вового формування Майдану, оформлення його в правову ор­ганізацію. Будинок профспілок став форпостом, фортецею бор­ців за європейську Україну.

Те, що влада не чула людей, породило майдани по всіх регі­онах, які мали гідність себе по­важати. Так був створений Все­український Майдан. Майдан поставив вимоги владі: або ви приймаєте вимоги громадян­ського суспільства, або не має­те морального права бути керів­никами. Але влада пішла най­гіршим шляхом...

19 лютого, вранці, коли ще палала наша будівля, я з дво­ма журналістами з Криму про­брався в свій кабінет, який уже був розгромлений, пограбова­ний. У моєму кабінеті була роз­горнута експозиція, присвяче­на 200-річчю з дня народження Т. Г. Шевченка, частина якої була розграбована, але найцін­ніші експонати-книжки VIII–ХІХ століть вдалося зберегти. Частина робочих документів була вкрита сажею, частина змо­чена водою, але все ж таки збе­реглася частина документаль­них підтверджень того, що спіл­чани були присутні на Майдані та підтримували його. Зокрема, на адресу ФПУ надійшло чима­ло звернень з вимогами надан­ня приміщення Будинку проф­спілок учасникам Євромайда­ну для обігріву, харчування, ме­дичної допомоги, з часом надхо­дили звернення, в яких вислов­лювалася позиція продовжити орендні відносини з учасника­ми акції протесту, більшість з яких є членами профспілок. Зо­крема, офіційні листи надходи­ли від Об’єднання профспілок Львівщини, обласної органі­зації профспілки працівників освіти і науки України, Терно­пільської обласної ради проф­спілок, Чернігівської профспіл­ки підприємців, Тернопільсько­го обласного комітету проф­спілки працівників житлово-комунального господарства, місцевої промисловості та побу­тового обслуговування населен­ня, Бродівської районної орга­нізації профспілки працівників освіти і науки України, Львів­ської обласної організації проф­спілки енергетики та електро­технічної промисловості Украї­ни, Львівської обласної органі­зації профспілки працівників агропромислового комплексу України, Жидачівської район­ної організації профспілки пра­цівників освіти і науки Украї­ни, Кам’янки-Бузької районної організації профспілки праців­ників освіти і науки України, Золочівської районної органі­зації працівників освіти і нау­ки України, Львівської обласної організації радіоелектроніки та машинобудування України, Фе­дерації профспілок Рівненської області, Львівської обласної ор­ганізації працівників і підпри­ємців торгівлі, громадського харчування та послуг, первин­ної профспілкової організації студентів Української акаде­мії друкарства, Личаківської районної організації профспіл­ки працівників освіти і науки України, Городоцької районної організації працівників освіти і науки України, Львівської об­ласної профспілкової органі­зації профспілки працівників культури України, Львівської обласної організації профспіл­ки працівників текстильної та легкої промисловості, Львів­ської організації профспілки працівників лісових галузей України, Тиврівської районної організації профспілки праців­ників освіти і науки України, Молодіжного об’єднання проф­спілок Львівщини, Федерації профспілок Черкаської облас­ті, Трускавецької міської орга­нізації профспілки працівни­ків освіти і науки України, Вер­ховинської районної профспіл­кової організації, Профспіл­ки працівників освіти і науки України, Тернопільської облас­ної організації профспілки пра­цівників освіти і науки Украї­ни, профактиву Національного університету «Львівська полі­техніка», Івано-Франківського обкому профспілки працівни­ків освіти і науки України, Ради профспілок Івано-Франківської області, Вінницької організації профспілки працівників осві­ти і науки України, Профспіл­ки працівників автомобільного транспорту та шляхового гос­подарства України, Федерації профспілок Вінницької облас­ті, Івано-Франківської облас­ної ради профспілки працівни­ків енергетики та електротех­нічної промисловості України, Львівського обласного комітету профспілки працівників держустанов України – цей список можна продовжувати і продо­вжувати.

Висловлюю вдячність усім, хто не боявся з перших днів за­явити про участь і підтримку Майдану, оскільки свідомо на­ражався на небезпеку з боку можновладців... Допити керів­ництва ФПУ, керівників член­ських організацій, працівників апарату не змусили себе довго чекати.

Ми були серед присутніх на мітингах, ми ствердно кричали, коли запитували, чи присутні на Майдані члени профспілок, ми піднімали руки, коли запиту­вали, чи мають право активісти зайти до Будинку спілок. Коли постало питання про виселення майданівців, воно знову було ви­несено на Майдан і проголосо­вано: члени профспілок мають право перебувати в будівлі, яка є народною. Більшість членських організацій розуміли, що треба підтримувати там, де люди, а не там, де влада.

Буремні події на Майдані тривали до 20 лютого – Дня со­ціальної справедливості. Люди повстали 21 листопада, як Ар­хистратиг Михаїл проти не­справедливості, і завершилося народне повстання в День со­ціальної справедливості. У цих датах немає випадковостей. Та­кож свою роль відіграв і рік від­значення 200-ліття від дня на­родження Тараса Шевченка, на який випала Революція гіднос­ті. У цьому я також бачу знак. Тарас Шевченко – це пророк, що закликав «Борітеся – поборе­те. Вам Бог помагає!». А ще «...Схаменіться! Будьте люди, бо лихо вам буде. Розкуються не­забаром заковані люде, настане суд, заговорять і Дніпро, і гори! І потече сторіками кров у синє море...». І кров потекла, і знову, на жаль, простого люду.

Усе, що відбувається, є за­кономірним. Тарас Шевченко став духовним пророком Рево­люції гідності, духовним Геть­маном Революції гідності, по­водирем Майдану, його мечем і полум’ям... Усе це мусило відбу­тися, але якою ціною…

Тож тепер відзначення 20 лю­того Дня Героїв Небесної Сотні та Дня соціальної справедли­вості буде для чиновників тим дзвоном, який постійно лунати­ме у вухах і нагадуватиме про повстання проти зла та перемо­гу справедливості.

Щиро подякуймо тим, хто брав участь у протесті, відсто­юванні майбутнього, відвіда­ймо поранених і потерпілих, до­поможемо сім’ям, які втратили рідних – Героїв Небесної Сотні, організуймо вшанування жи­вих і вдячність загиблим.

Пропоную розпочати ство­рення пам’ятної історичної екс­позиції подій Євромайдану в ре­гіонах і ФПУ».

ПОДЯКА ВІД ІМЕНІ КОМЕНДАНТІВ ШТАБУ МАЙДАНУ

Степан Кубів,

народний депутат України, комендант Будинку профспілок під час Революції гідності,

від імені комендантів штабу Майдану та народних депута­тів, членам Президії ФПУ, її членським організаціям, апа­рату ФПУ та працівникам господарського управління ФПУ висловив подяку за надання приміщень Будинку спілок та Жовтневого палацу для забезпечення умов перебування активістів Майдану. У зверненні також висловлюється сподівання на те, що ФПУ й надалі буде гідно й ефективно відстоювати соціально-економічні права трудівників, брати активну участь у процесах якісних перетворень у державі, розбудові громадянського та демократичного суспільства.

«ПРОСТО ЛЮДЕЙ БУЛО ШКОДА, ПРОСТО РОБИЛА СВОЮ РОБОТУ...»

Олена Мюллер,

фельдшер ФПУ, яка лікувала майданівців з першого дня їх перебування у Будинку профспілок:

«З перших днів грудня ми організували медичну допомогу. Надала свій кабінет. Спочатку там був і склад, і приймальня для тих, кому потрібна була медична допомога. Хтось каш­ляв, респіраторні захворювання, зверталися з опіками від вогнищ, а хто із своїми хворобами ще з дому приїхав... Одним словом, надавали посильну допомогу, нікому не відмовляли. З початку грудня і до кінця пробула там. Просто людей було шкода, просто робила свою роботу...

Згодом у прес-центрі ФПУ була організована аптека, куди в достатній кількості направлялися ліки. Коли місця стало знову не вистачати, звільнили ще один кабі­нет. Організували операційну... Люди й у коридорах лежали, ми там їм крапель­ниці ставили...

Допомагав кожен, хто чим міг, навіть бабусі йшли... Дивлюсь, іде бабуся, несе ті 100 гривень, а вони ж їй, як повітря, потрібні, але вона віддає... Також пригадую, як жінка із Західної України два мішки ліків привезла.

Коли події увійшли до стадії загострення, місць не вистачало, надходили хворі з відкритими ранами, в тому числі осколковими та вогнепальними пораненнями, в коридорі були розміщені операційні столи.

Останнього дня, 18 лютого, людей чимало було... Першу привезли жінку, в якої було вирвано шмат м’язів руки. Зашили її, усі ті кульки повитягали. Далі – безліч рваних ран та ушкоджень... Шила, шила, шила... Чесно, аж до запаморочення... Добре, що допомагали автомайданівці, вони одразу забирали тих, кому надано допомогу. Хто міг, сам ішов. Не знаю, що тоді на вулиці відбувалося... Останній був чоловік. Я йому розрізала штанину, повитягала усі ці кульки, дротики, всілякі незрозумілі речі. Видно, щось розривалося, що було нашпиговано цими реча­ми... Чомусь усі дуже поспішали. За часом я не услідкувала. Усе світилося, все бухкало-бахкало. Забрали того чоловіка, я прибрала кабінет...

Напевно, я лишилась живою завдяки нашій Надії Володимирівні, секретарю то­дішнього Голови ФПУ. Пам’ятаю, що було вже пізно, а вона телефонує і питає, де я... Тоді вже відчувався якийсь запах, але я цьому не надала уваги. А вона мені каже, щоб я швидко бігла до іншого крила будівлі. Там зібрався увесь технічний персонал ФПУ, охорона.

Нас евакуювали останнім ліфтом, після цього їх було вимкнено. Провели до під­валу, де все вже було в диму, одягли протигази. Нас було 12 людей (11 чоловіків і я). Через деякий час вода полилася до підвалу... Там ми й просиділи десь до трьох годин ночі. Вже навіть одне одного не бачили. Потім попрямували до ви­ходу, нас вивели через задній двір. Один пост перевірки, ще один... Коли ми ви­йшли і зняли протигази, я розвернулася, аби поглянути на Будинок профспілок, а його й не видно – суцільний клубок диму. Я думаю, що з будівлі вийшли не всі. Люди лишалися на поверхах, не хотіли лишати будівлю, яка була їм надійною фортецею, прихистком...».

20.02.2015

Олена ОВЕРЧУК «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини