ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

«Важливо те, що нас пам’ятають»

Афганські події зачепили своїм крилом багатьох радянських хлопців, які на той час ще й пороху не нюхали. 25 років минає з дня виведення військ колишнього СРСР з Республіки Афганістан, і з пам’яті їх стерти неможливо.

На кіровоградських підприємствах компанії «Гідросила» працює близько двох десятків воїнів-інтернаціоналістів. Профком єдиної первинної профорганізації «Гідросила» про них не забуває, цікавиться умовами праці, до дня виве­дення військ з Афганістану спільно з адміністраціями підприємств вручають учасникам бойових дій премії. Це неве­лика частка вдячності за чесне виконання інтернаціонального обов’язку, за те, що ризикували власним життям, що залишилися живими.

Марія ІВАНОВА

керівник прес-центру ФПО

У 1986 році Петра Голбана призвали в армію. Коли дізнався, що його на­правляють у навчаль­ний центр Узбекистану, здогадався: готують в Афганіс­тан. Молодість страху не знає, навпаки, було цікаво. Служив в артилерії, забезпечував супро­від по території. Надивився всього: і загибель солдат, і роз­трощені машини на дорогах, і згарища. Стикався і з ворогом, і з цивільним населенням: в очі всі хороші, а поза очі… Як ка­жуть, удень з мотикою, а вночі з автоматами. Найстрашніше було втрачати своїх.

Юнак не зізнавався батькам, де служить, писав, що у нього все добре. Рідні здогадалися за штемпелем польової пошти. По­тепліло на душі, коли радян­ська влада уклала перемир’я, та війна тривала. Душмани все одно продовжували вести во­гонь. Петро вважає, що народив­ся в сорочці – повернувся з Аф­ганістану без жодної подряпи­ни. Найцінніше, що виніс з тієї війни, це почуття справжньої дружби. І досі підтримує гарні стосунки з однополчанином Во­лодимиром Коваленком.

Нині Петро Голбан працює налагоджувальником верста­тів на ПАТ «Гідросила». Прий­шов на завод учнем токаря, за­кінчив курси в навчальному центрі, отримав розряд, тоді знову підвищив кваліфікацію. Працює залюбки. Робота різно­планова, не шаблонна. Імпонує те, що налагоджувальник – го­ловна фігура на виробництві.

…Для слюсаря ПрАТ «Гідро­сила АПМ» Сергія Тюхтія під­приємство – як «Весна на Заріч­ній вулиці». Прийшов на завод, який вже 25 років тому мав пер­спективу. Одержав квартиру, спеціальність, заслужив повагу. Разом із виробництвом пережив і кращі, і гірші періоди. Сьогод­ні – це шматочок раю на землі. Умови роботи і побуту – на євро­пейському рівні. Раніше в цехах працювали у фуфайках, зараз – у футболках. Словом, усе для людини праці. Цінує турботу та увагу у святкові дні й будні, зокрема, як до воїна-інтернаціоналіста.

«Афганістан – осо­блива сторінка у моє­му житті, – згадує Сергій. – Під час служби в армії напра­вили у навчальний центр молодших ко­мандирів – готували кілька груп у «гарячі» точки. Про Афганістан ніхто не гово­рив, потім відібрали 15 осіб і відправили літаком з Києва на Москву, тоді на Кабул. Перше враження – гнітюче. Дико, не­звично було бачити пустельні краєвиди, без дерев, зелені. Все сіре, непривабливе. До цієї «лі­рики» можна ще додати суховії, які засліплювали очі. Служив в апараті головного військового радника, де забезпечували охо­рону і зв’язок 22 представників вищого офіцерського складу, з їхніх голів не мала впасти й во­лосина. Наш позивний був «Аул». Війна як війна, гільзи не рахував. Усяке бувало, і в засід­ках сиділи, і самі на засідки і під обстріли потрапляли, голо­вне вціліли, хоча не всі. Юнак із Києва загинув за кілька днів до «дембеля». Моя адреса була завуальована під назвою Москва-400, тому батьки не зна­ли про справжню службу. Якось мама написала, що після зби­рання врожаю приїде до мене. Довелося зізнатися. Бував на таких завданнях, що листи до мене не доходили, а тоді цілу пачку отри­мував. Що запам’яталося? Гарні взаємини з офіцерами – ніхто званням не вихваляв­ся, до молодших за званням і посадою ставилися з повагою. Там, справді, була дружба».

Коли Сергій під­нявся на трап літака і побачив наших стюардес, ніби вантаж із плечей впав, зітхнув з полегшенням: додому. Через півтора року після повернення з Афганістану молодого чолові­ка знайшла нагорода – орден «За бойові заслуги». Щоправда, коли прийшла повістка з військкомату, дружина мало не зомліла: не дай Боже, знову ки­нуть у «гарячу» точку.

…В армії Віктора Гавришка за спортивними даними відразу відібрали у війська спеціально­го призначення. Після завер­шення підготовки у навчально­му центрі, перевіряючи фізичні можливості військовослужбов­ців, «покупці» відібрали групу з 26 осіб, до якої увійшов і Ві­ктор. Тепер їх цілеспрямовано готували для проходження служби в Афганістані. Потра­пив у самісіньке пекло. В чому полягала його служба? Знищу­вали банди, контролювали те­риторії. Основна функція поля­гала у засадних діях. По 3-4 доби сиділи в горах і очікували на появу банд. Його підрозділ не­рідко натрапляв на душманів. Супротивник був серйозний: на­ймані треновані бойовики, яких спеціально готували у Пакиста­ні. Коли брали у полон, їхні очі палали ненавистю. Цивільне населення також не виявляло особливої дружелюбності, ди­вилося на нас, як на завойовни­ків, хоч перед нами було постав­лене завдання захищати півден­ні кордони країни.

«Ніколи не забути жахливих картин бойових дій, – розпові­дає Віктор. – Найтрагічніша операція – коли загинули й дістали поранення багато побра­тимів. На легкі поранення ніхто не звертав увагу. Якось вийшли за наведенням у засідку – очіку­вали на караван. Отримали за­вдання знищити його, вилучити боєприпаси, зброю. Щойно кара­ван з’явився, почали обстріл, але обеззброїли лише «голову» каравану, а основна його части­на повернулася назад і чекала нас. Побоїще було страшне, ми втратили лік часу. Я був радис­том, забезпечував зв’язок зі шта­бом. За цю операцію мене наго­родили медаллю «За відвагу», а батькам надіслали лист-подяку, адже я був відмінником військо­вої служби. Незважаючи на ві­йну, були й приємні моменти: коли приходили листи з дому і приїздили артисти. «Своїм» хлопцем був в Афгані Олек­сандр Розембаум. Він затримав­ся тут на цілий тиждень, давав на своїй гітарі пограти, фотогра­фувався з нами і наказував: якщо зустрінемося після війни, підходьте, проведу на концерт безплатно. Найщасливіший мо­мент, коли піднялися на літаку над Кабулом на висоту 9 тис. км. До цієї позначки всі мовчали, а потім відчули безпеку і розгово­рилися: служба закінчилася, не вірили, що ми живі-здорові. Лише приземлившись у Таш­кенті, відчули себе вдома. Мене чекали батьки, сестри, дівчина – майбутня дружина. Від війни відійшов не відразу. Якщо на­віть не отримав поранення, то на психіці точно позначилося. Років 5-6 усе сприймав у чорно-білому кольорі, не жив, а плив за течією. Довго мене пересліду­вав сон: я сам-один у горах від­стрілююся від бандитів. Щось у підсвідомості залишилося на все життя. Хоч би як хто не ста­вився до цих подій, важливо, що нас пам’ятають».

Після служби Віктор Гавриш­ко повернувся на своє робоче місце, де починав працювати учнем токаря на інструменталь­ному заводі «Лезо». Дійшов до 6-го розряду, після 24 років ста­жу майстром вступив до інсти­туту і став дипломованим ди­ректором із виробництва. Бере активну участь у громадському житті – багато років його обира­ють членом профкому.

16.02.2014

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини