ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

Чверть століття без війни

15 лютого Україна відзначатиме 25-ту річницю ви­ведення військ колишнього СРСР з Республіки Аф­ганістан. За ініціативи Президента України 2014-й проголошено Роком учасників бойових дій на тери­торії інших держав. Як живеться тим, хто пройшов сувору школу чужої війни і вижив? Чому гіркої правди про афганську війну, що тривала вдвічі до­вше, ніж Велика Вітчизняна, ми так до кінця і не ді­зналися? Та коли учасники бойових дій замість слів «ми вас туди не посилали» почують інші: «Вибачте нас, хлопці»? Несвяткові роздуми про все це пропо­нуємо увазі читачів на шпальтах «ПВ».

Вони не афганці. Вони – українці

Їх досі називають «воїнами ісламу», «душманами», «афганцями», та учасни­ки бойових дій в Афганістані майже не ображаються. Кажуть, що ніякі вони не афганці, а українці. Котрих призвала в армію колишня держава – Радянський Союз, а вони лиш гідно виконували на­кази своєї Батьківщини. І не можуть не­сти відповідальності за авантюрні рі­шення політиків.

Тільки на афганській війні загинули майже 3,5 тис. наших співвітчизників, більше 4 тис. повернулись додому скалі­ченими. І їх кількість постійно зростає. 72 воїни донині вважаються зниклими безвісти. Ті, хто вижив у тому пеклі, по­требували й потребують сьогодні соці­альної, медичної та психологічної реабі­літації. Однак вони й досі майже само­тужки вирішують свої проблеми: і соці­альні, і моральні. Це лише на перший погляд здається, що існує розгалужена система пільг та преференцій, передба­чених на законодавчому рівні. Насправ­ді при реалізації все це перетворюється на деклараційні гасла й заяви, які акти­візуються зазвичай під час виборчих пе­регонів. Дуже важко змусити державу відповідати за виконання своїх зобов’язань перед народом. Закони про соці­альні гарантії учасників бойових дій майже досконалі, однак уряд постійно нарікає на брак коштів. Тож фінансуван­ня так званого «ветеранського закону» здійснюється лише на 40%.

В. о. міністра соціальної політики На­талія Королевська всі надії щодо розв’язання проблем покладає на ниніш­ній – «ювілейний» рік: «Ми все зробимо, щоб люди відчули зміни та побачили, що наявні проблеми крок за кроком ви­рішуються». Однак подібні заяви заде­кларовані ще три роки тому, коли було підписано меморандум з урядом Украї­ни. Тоді від імені всіх «афганців» його підписав голова Української Спілки ве­теранів Афганістану Сергій Червоно­писький. У меморандумі теж зазначало­ся, що все «буде добре». А проблеми бу­дуть розв’язані в найкоротші терміни. Однак, як вони розв’язуються, може роз­повісти кожен учасник бойових дій в Аф­ганістані, котрий недоотримав належну йому соціальну допомогу. Пізніше їх узагалі хотіли позбавити всіх прав. На будь-яку поміч. Тоді ветерани демон­стративно повернулися спинами до вла­ди. В буквальному сенсі цього слова. На покладанні квітів до пам’ятника воїнам-інтернаціоналістам вони за командою відвернулися від можновладців…

Дехто вважає, що вимоги «афганців» завищені. У Федерації профспілок Укра­їни протилежної думки. Відтак у грудні минулого року керівництво ФПУ зверну­лось до голови Комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та праці з проханням забезпечити в 2014 році належне фінансування соціальних виплат та матеріальне забезпечення воїнів-інтернаціоналістів при розгляді проекту Закону України «Про Держав­ний бюджет України на 2014 рік». А до Мінсоцполітики України надіслало спільні пропозиції щодо підвищення рів­ня соціального захисту та медичного об­слуговування учасників бойових дій на території інших держав.

Профспілкові лідери переконані, що турбота про воїнів-інтернаціоналістів – це наш громадянський, людський і мо­ральний обов’язок. Бо ніякі вони не «аф­ганці», а наші – українці.

Щоб не пропасти поодинці

Розвал Союзу наклав відбиток на по­дальші долі учасників бойових дій в Аф­ганістані. Нові реалії поставили «афган­ців» України перед проблемою виживан­ня. Без будь-якого перебільшення. І щоб не пропасти поодинці, а боротися спіль­но за своє місце в суспільстві, було ство­рено Українську Спілку ветеранів Афга­ністану. Принагідно було утворено й Державний комітет у справах ветеранів – структуру, що безпосередньо опікува­лась колишніми воїнами, допомагала в розв’язанні їх нагальних проблем: отри­манні житла, пільговому лікуванні, пра­цевлаштуванні тощо. Однак за часів «по­маранчевої» влади комітет ліквідували. Сьогодні начебто намагаються його від­новити, однак про повну перемогу гово­рити зарано. Хоча на словах депутати не проти, аби до проблем ветеранів підхо­дили комплексно – і на законодавчому, і на виконавчому рівнях. Бо, кажуть екс­перти, у нас багато відповідних законів, однак вони чомусь не виконуються.

Ось і напередодні відзначення 25-х ро­ковин у Верховній Раді зареєстрований проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів Укра­їни щодо підвищення рівня соціального захисту ветеранів війни». Цей законо­проект підготовлено Федерацією проф­спілок України спільно з Українською Спілкою ветеранів Афганістану. Доку­мент спрямований на вдосконалення системи забезпечення спеціальним авто­транспортом воїнів-інтернаціоналістів, надання можливості сім’ям нагородже­них померлих учасників бойових дій отримувати від держави належний соці­альний захист, вирішення актуальних проблем колишніх воїнів та їх родин, підвищення рівня пенсійного забезпе­чення членів сімей ветеранів війни, в тому числі воїнів-інтернаціоналістів. Чи uaтрансформується проект у відповідний закон? Цього достеменно не знає ніхто – ні законодавці, ні профспілкові активіс­ти, ні самі «афганці».

Голова Спілки Сергій Червонопись­кий, окрім проблем соціального захисту, вказує на ще одну: «Одне з головних за­вдань Української Спілки ветеранів Аф­ганістану полягає в постійному інформу­ванні суспільства про те, що ми, «афган­ці», є. На жаль, коли Україна стала неза­лежною, деякі політичні діячі почали ставитися до нас як до представників того радянського режиму, наче це не була ві­йна й України в тому числі. Але реальніс­тю є 160 тис. наших хлопців, призваних в Афганістан, і понад 3 тис. загиблих».

А держава й справді забула про воїнів-інтернаціоналістів. Навіть у підручниках з історії не знайшлося місця для згадки про ту війну. Вона ж бо й досі продовжує вбивати. Сьогодні в Україні померло у ві­сім, а в деяких регіонах і в десять разів більше людей, ніж загинуло на тій війні. Приміром, у Харківській області на війні загинуло 240 юнаків. А з 1989 року не ста­ло 1700 афганців. 60 з них покінчили жит­тя самогубством. Ці люди не змогли адап­туватися і знайти своє належне місце в теперішньому житті. А комусь хочеться зробити з «афганців» кровожерливих убивць, наче вони з власної волі поїхали воювати на чужі землі. І тепер хизуються своїм минулим і домагаються пільг.

Фальшиві «шураві»

Не секрет, що комусь ті пільги, навіть мізерні, не дають спокійно спати. Бо за статистикою, близько третини «афган­ців» в Україні – «липові». Велика части­на громадян, які неправдами і хабарами отримали посвідчення учасника бойо­вих дій, ніколи не тримала в руках зброї, однак користується тими ж правами й пільгами, що й справжні ветерани аф­ганської війни. За словами лідерів Спіл­ки ветеранів Афганістану, тільки в місті-герої Севастополі близько 7500 «учасни­ків бойових дій». Насправді це моряки, які ніколи в армії не служили.

Можна говорити про моральний бік справи, але будь-які заклики до сумлін­ня будуть марними. Варто придивитись до цього ганебного явища з іншого боку: на фінансування фальшивих вояків йде не один мільйон народних грошей. Якась частка державних коштів, зрозуміло, осі­дає в кишенях корумпованих чиновни­ків, які спокійно виписують посвідчення «непоганим хлопцям». Пільги щодо оплати комунальних послуг, що станов­лять собою досить відчутну знижку – 50–100% вартості, стали для охочих до дар­мівщини бажаним додатком до сімейно­го бюджету. Чимало псевдоветеранів сподіваються і на позачергове отриман­ня житла чи безкоштовне курортно-медичне забезпечення. Щоправда, в цьо­му сенсі липовим «афганцям» не пощас­тило: жоден уряд цієї обіцянки так і не зміг виконати. А от на безкоштовний проїзд можна розраховувати. Цим зло­вживають ті, хто зазвичай дістається до місця роботи на електричці. І щороку пільговиків на транспорті більшає. 5–8 тис. нових посвідчень учасника бойових дій щороку видають загалом по країні. Цим опікуються майже з десяток ві­домств – Міністерство оборони, СБУ, МВС, податкова служба, служба спецзв’язку та захисту інформації тощо. Як відомо, в семи няньок із контролем сла­бувато. А чому б не створити одне-єдине відомство, яке б чітко відстежувало ви­дачу посвідчень і звітувало персонально по кожному ветерану? Запитання скорі­ше риторичне.

Свого часу, коли у справжніх воїнів-інтернаціоналістів терпець увірвався, вони звернулись до уряду з жорсткою ви­могою врегулювати процес обліку учас­ників бойових дій на території інших держав. Конкретної відповіді так і не отримали, а чиновники обмежились від­мовкою, що «потрібно напрацювати не просто пропозиції, а механізми реаліза­ції». З механізмами чомусь не склалось. На думку ветеранів, спрацював поки що єдиний механізм – спротив з боку тих, хто до цього причетний і навіть органі­зував на цьому власний бізнес. І на ви­щих владних щаблях, і на середніх. По­дейкують, що посвідчення учасника бо­йових дій можна придбати на будь-якому базарі…

• Українці – люди, які несуть мир

Україна – мирна держава. Їй не байдужа доля тих країн світу, на території яких луна­ють постріли, підриваються снаряди та міни, гинуть люди, де загалом нестабільна внутрішньо­політична ситуація. Народи цих країн мріють про мир і спокій на своїй землі, тому звертаються до міжнародних організацій, сподіва­ючись на сторонню допомогу у врегулюванні конфліктів. На їх прохання чи вимогу направляють­ся миротворчі контингенти.

Україна розпочала свою миротвор­чу діяльність практично від дня про­голошення незалежності. У липні 1992 року парламентом України за­тверджено постанову «Про участь батальйонів Збройних Сил України у миротворчих силах Організації Об’єднаних Націй у зонах конфліктів на території колишньої Югославії». Це було початком широкої миротворчої місії України, утвердженням її міжнародного авторитету.

Впродовж багатьох років, тісно співпрацюючи з різноманітними міжнародними організаціями, наші миротворці забезпечують стабільність у різних куточках пла­нети, дарують мир і спокій наро­дам світу.

Українські миротворці довели свій професіоналізм у наведенні миру й стабільності у різних регіонах. За час незалежності нашої держави понад 20 тис. українських воїнів виконали почесний обов’язок ми­ротворця. Вони проходили службу в складних умовах, бо кожна краї­на, де їм доводилось служити, від­різнялась не лише складною військово-політичною ситуацією, а й суворим кліматом. Однак усі злигодні військового життя тільки гартують характер українських ми­ротворців. Вони в буквальному сенсі щоденно ходять по мінному полю. Адже кожна країна після ве­дення на її території довготрива­лих воєнних дій перетворюється на своєрідну заміновану зону.

Саме тому для українських миротворців в тих країнах, де внутрішня ситуація наблизилась до стабіль­ності, одним з головних завдань за­лишається позначення районів мін­них полів та місцезнаходження ви­бухових пристроїв, їх розмінування.

Наших миротворців знають і до­брим словом згадують у Боснії та Герцеговині, Хорватії, Східній Сло­венії, Косові в Європі, Анголі, Сьєрра-Леоне та Ліберії на Афри­канському континенті, в Південно­му Лівані, Кувейті та Іраку на Близькому Сході.

Місія примирення приносить Україні не тільки визнання і міжна­родний авторитет, а й чималі ко­шти. Завдяки миротворцям попо­внюється державна скарбниця. ООН постійно сплачує Україні за виконання завдань у миротворчих місіях десятки мільйонів доларів.

16.02.2014

Раїса ЧИРВА, «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини